Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
24 липня 1942 року. Приїхали в Перемишль. Відчинили вагон і погнали нас на комісію. За 5 днів уперше дихали свіжим повітрям, зомлівали і падали. На вигоні за містом кинули нас в обору, обтягнуту п'ятьма рядами колючого дроту.
Осттабір № 27. В цей табір смерті зігнали понад 12 тисяч радянських людей. Тут вони проходять «карантин». 6 днів невільники не отримують ні харчів, ні води. Таке правило душогубів.
Правду скажу: їсти не хотілося, а води, здавалось, випила б ціле відро. Через 5 днів повели нас на медкомісію, Зовсім роздягнули і поодинці підводили до столика, за яким сиділи лікарі. На руках у мене ще були незагоєні рани. Велику надію я покладала на них – звільнять за хворістю. Підійшов до мене старшин лікар, обдивився рани і несамовито загорлав:
– Карош паненка! В Герману видужаєш!
Начепили мені на правий бік грудей номер невільника «ОСТ 12885». Цього ж дня видали нам по склянці кави, засолодженої буряковою юшкою, посадили у вагон. І проліг наш путь на Берлін.
1 вересня 1942 року. Військовий завод. Робочий день – 12 годин. Тут працює 8 тисяч невільників з Франції, Чехословаччини, Болгарії, Югославії, жінки і діти. Живемо ми в оборі просто неба, годують нас гірше, ніж собак. Від тяжкої праці й життя почалося сьогодні у мене кровохаркання. Згадала, що в цей день колись ішли ми в рідну школу після літніх канікул.
10 жовтня 1942 року. Я познайомилась із французьким робітником Бернардом Ренне. Хороша людина. Теж ненавидить фашистів. Хоч нашої мови не знає, але ми порозумілися. Працюємо поруч. Я помітила, що іноді він начиняє снаряди не порохом, а чимось іншим і вкладає туди якісь папірці. Зрозуміла, що робив француз: фальшиві снаряди. А папірці – привіти нашим бійцям. Я теж так чинила, коли не було наглядачів, а на папірці писала: «Чим можу, тим і допомагаю».
15 грудня 1942 року. Від важкої роботи й злиденного життя зовсім знесилилась. Хочеться вмерти, а смерть не приходить. Вирішила накласти на себе руки. Якось повели нас у лазню. Я взяла з собою ножиці й намагалася перерізати вени. Заллялася кров'ю. Непритомною витягли мене дівчата і принесли в барак. Потім повезли в лікарню, оглянули лікарі, перев'язали і відправили на завод. На другий день я впала на роботі, знепритомнівши. Прибіг майстер, лаявся, а потім причепив мене до підйомного крана і виволік на вантажний двір. Що було далі – не знаю.
Прийшла до пам'яті у табірному шпиталі. Три тижні лікували, а харчі були гірші, ніж на заводі. А поруч із шпиталем на хазяйській садибі бурякова плантація. Виснажені голодом, крадькома вночі ми різали колючий дріт, пробиралися туди і рвали гичку, буряки. Здавалося, що нічого смачнішого в житті не їла. Дізналися про це хазяї, наслали гестапівців. Переламали кийком мені праву руку, побили, розстріляли 28 жінок, заставили нас викопати яму, позносити їх і засипати…»
– Арсене, ти що?.. – Гліб нахилився до мене через стіл і поторкав за плече.
– Га? – Я звів голову – зустрівся із стурбованим поглядом слідчого і отямився від важкої задуми. – Яка доля, Глібе, скільки мук і страждань! І як вона зуміла робити записи?
– Ти про кого?
– Про Кодолу Віру, про наших людей, яких фашисти вивезли до Німеччини.
– А… – Гліб посмутнішав. – Мій старший брат не повернувся з неволі, десь там загинув. Ні фотокартки нема, нічого, тільки в пам'яті, і невиразно… Я ж тоді був малий.
Ми замовкли на кілька хвилин. У нього війна забрала брата, у мене – батька.
– Ну то які новини? – зітхнувши, запитав Махов.
Я розповів про матір Віри, переказав розмову з нею і Халазієм, як він мене обманув, щоб приховати своє, мабуть, тісніше знайомство з Личаковим, що Вірі переламали гестапівці праву руку, а звідси…
– Доказ маємо, – зауважив Гліб. – Щодо Халазія… Наведемо про нього довідки.
– Він об'явився у Щасливому восени сорок п'ятого року, і з осені почалися грабунки і вбивства, – додав я.
– Угу, з осені, – Слідчий погортав справу. – А взимку сорок шостого якийсь «Квач навів на позику». Згідно розслідування, злочин стався так: в урочистій обстановці, в клубі, колгоспники підписувалися на позику й вносили гроші. Закінчили пізно. Везти гроші з Кайданного в місто побоялись. Заночували у хаті секретаря сільради. Надворі мороз. Добре напалили в грубі, повечеряли з чаркою. На другий день – нема секретаря на роботі. Опівдні прийшли до нього додому – всі мертві, почаділи, а грошей нема. Квач затулив, як тепер відомо, комин. Тут ще є деякі нерозкриті злочини тих часів. Приміром, убивство касирки і шофера цегельного заводу, що везли зарплату… – Задзвонив телефон і перервав Гліба. – Махов. Зараз?! Уже прийшов?! – кинув на мене стривожений погляд. – Ні, поки що оперативників не треба. Я і Загайгора, – поклав трубку й схопився: – У Личакова відвідувач!
29.
Не гаючись, ми вибігли з прокуратури, сіли в білий «Москвич» Махова. Я в думці чомусь повторював: як скоро, як скоро…
– Як скоро, Арсене, – збуджено заговорив слідчий. – Ти ж вранці був у лікарні. Треба постежити за відвідувачем: де живе, з ким зустрічається. А раптом він спільник злочинців, га?
Правильно міркував Махов. Але як скоро… І саме сьогодні, після мене, коли до Личакова давно ніхто не приходив.
– Подзвонив лікар Верник, а йому сказала санітарка, – розповідав слідчий. – Вона вивела хворих на прогулянку.
Махов їхав вулицями без світлофорів, обганяв машини.
– А допитати Личакова не можна?
– Взагалі, за наукою, він може дещо сказати. Я готувався до допиту. Без психіатрів не обійтись. Дуже складно, – відповів Гліб.
Ми в'їхали на подвір'я лікарні. Я показав слідчому, де зупинитись, – неподалік десятого відділення. На східцях ґанку стояв Верник. Забачивши нас, він схвильовано, нетерпляче замахав рукою. Підбігли до нього.
– Вони там, за лікарнею, – показав на стіни, – Через парадний вхід – і на той бік.
– Лавріне Самійловичу, дайте нам два халати, – попросив його. Верник метнувся до відділення. Я за ним. – Скільки минуло часу, як вам повідомила Марія Софронівна?
– Хвилин двадцять, – захекано відповів.
Він одчинив шафу й подав мені халати. Я на ходу одягнувся. Побігли до парадного, де знаходилась канцелярія. В кінці вестибюля двері на внутрішній двір. Каштанова алея, лавки, квітники, якісь будівлі, хворі й санітари… Ми пішли помалу, щоб не привертати до себе уваги, Я придивлявся до санітарок… Он вона – висока, огрядна Марія Софронівна, на галявині, в оточенні своїх підопічних. Я пильно роззирнувся навколо, чи нема сторонніх. Наче не було. Аж тоді гукнув її.
– О, ви вже тут, – стривожено подивилася на нас. – А вас і не впізнати.
– Де він?
– Пішли туди… – кивнула в гущавину.
– Давно?
– Не знаю. Коли прибігла, їх не стало, – розгублено оглядалась.
– Бородань?
– Еге.
Ми ступали обережно, насторожено вслухались у тишу. За кущами, внизу, блищала смуга води – гирло річки Степової. Долинув далекий, затухаючий стукіт двигуна моторного човна. Протилежний берег теж зарослий чагарником, і там жодної постаті. Поволі спускалися до води, крутили головами навсібіч. Коли і поховались, то тільки лежма, інакше згори ми б запримітили їх.
Я першим дістався берега. Тихо хлюпали хвилі. Подивився вздовж – нікого, лише пісок і дрібне каміння, Куди вони поділися? Одначе щось мені видалося зайвим у пейзажі, мала дрібниця, за яку зачепився погляд і ковзнув далі. Еге, серед каміння… Я напружив зір… За метрів сто витикалися з-за кущів ноги, лежали між камінцями… Он і сірі штани… Я пальцем поманив Гліба. Він підійшов, запитливо звів брови.
– Он, серед каміння, – пошепки сказав йому. – Ноги…
Очі слідчого почали уважно обмацувати смужку берега. Добулися того місця й немов спіткнулись. Махов примружився…
– Людина, – і значуще зиркнув на мене.
Рушили обачно, щоб не затоптати ненароком сліди. У мене стислося серце. Ось – руді лікарняні капці без задників, сірий байковий костюм, стрижена закривавлена голова… Личаков упав ниць, між кущі шипшини. На вогкому піску чіткі відбитки підошов із каблуками. Видно, що не його.
