Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Хоча жорстокі сусіди давали мені раз-у-раз ударами в моє рабське лице докази, що це таке народ і його неволя, я замість боротися, мудрував над тим, чи ми народ, чи ні й чи наше життя кому потрібне, чи ні?
Я, провідник народу, хотів поставити храм волі не з рідного дерева і граніту, тільки з піску облудного пустомельства. Будував його не так, як залізний закон життя домагається, тільки так, як цього чужа й мертва схоластична буква хоче.
Я не присвятив храму волі святій Єдності народу, тільки посадив на його вівтарі неситого божка, якому на ім’я: Черево. Народне чуття, огонь одної, жагучої, святої, спільно народної душі, що тільки одна в силі побороти цілий світ ворогів і навіть саме пекло покорити — все те було мені чуже, марне, пусте. Я вчив, що світ, життя, народ і його воля — це тільки матерія, забувши при тому, що і стерво — теж матерія. Тому з народного змагання за волю я здер проміння святості та остервив його! І сам я став найвірнішим апостолом божка Черева: ще вчора революціонер, я цього дня сиджу спокійно на чужині та й рахую гроші, які я украв із розваленої святині народної волі...»
«Хто ти такий?»,— запитала цариця Сатаниха.
«Я збірна душа всіх злочинців, які виплодилися на те, щоб убити мій народ. Я вбив волю сорока мільйонів людей браком народної достойності. Як політик, убивав я свій народ своєю неграмотністю, як людина — своєю безхарактерністю. Мені була чужа народна честь, тому й не мав я честі як людина. Чужим, смертельним ворогам народу я показував збутвіле обличчя напудрованого гуманізму; для власних братів я мав тупу ненависть, тюрми, кулі, шибениці за те, що вони будували святиню народної волі не моїми бездушними лозунгами, а гарячим народним чуттям і плодючим народним ділом. Я присягнув смерть тим синам народу, бо я їх уважав моїми суперниками. Братів, що створили цінності народного духа, які й чужим народам принесли б честь, я з почуттям зависної скаженості опльовував, обезчещував та пхав їм у груди не один, а дванадцять ножів. У хвилині короткого гаразду моєї Батьківщини я не думав про чорне завтра. Через те тепер найкращий цвіт того народу, душа його душі, мозок його мозку духом і тілом марно гине на рідній землі й на чужині у гноєвищі моєї подлості. За неоцінені скарби мого народу я в хаті й на чужині гуляв, гуляв! Мою кишеневу великодушність пізнали всі світові повії. Мою рабську нікчемність записав у чорну книгу цілий світ. Я прогуляв, прошампанізував, провакханалізував усю волю мого народу. Бо хоч я на короткий час визвався з тілесних кайдан, але в мені лишилося все найстрашніше: низьке рабство моєї душі. Так розвалив я храм народної волі. І з поміж усіх народів світу тепер тільки мій народ лежить, мов смертельно ранений лев на шляху. Своєю бездушністю й нікчемністю я обернув рідну землю, цей благословенний квітучий рай — у гниле багновище. Завдяки моїй рабській тупості й безхарактерності я довів до того, що великий, найздоровіший, найліпший і найбільш талановитий народ на світі не має нині навіть настільки волі та свободи руху, скільки її мають наймізерніші черви, що свобідно в’ються і повзуть свобідно в поросі землі!
Але всі ті злочини, це ще ніщо. Найбільший злочинець, це та людина, що видерла з душі народу віру в себе, у власну силу й у власну боротьбу на шляху до сонця. А мені вдалося защепити в душу мого народу їдь сумніву та зневіри. Ця зневіра лягла зморою на мій народ і бичуватиме навіть його майбутні покоління. Отруту сумніву і зневіри будуть навіть діти мого народу висисати з молоком із материних грудей. Ось чому я найбільший злочинець! Ось чому я отримаю найвищу пекельну нагороду!»
При останніх словах цієї людини слабий, блідий пекельний огонь нагло налився темно-багровою, кривавою луною та вдарив углиб, ушир і вгору такими стихійно могутніми хвилями, а одночасно залунав по всіх усюдах у пеклі Сатани такий розпучливий плач і ридання, розітнувся такий жахливий скрегіт зубів, що сам цар Сатана серед безтямних радощів зіскочив зі свого огненного престолу, припав перед людиною чолом до землі та цілуючи її в ноги і в руки, лебедів голосом вдячності й відданості:
«Я твій раб... я твій раб навіки…»
А цариця Сатаниха, схвильована, захоплена й очарована, простягла руки до людини й біжучи до неї, кричала:
«Ходи в мої обійми, найбільший злочинцю і спасителю пекла! Ось тобі найвища пекельна нагорода!»
І з тими словами поклала на уста злочинця огненний цілунок.
Коли найбільший злочинець сказав, як його на світі звуть, Дажбог засміявся голосом, у якому тремтів здушений гнів заздрості та висловив йому ось яке признання:
«Ти один переміг навіть мене, бо не я, бог, спас пекло від загибелі, тільки ти, людина! Честь і слава тобі за те в пеклі, український Хаме!»
«Ой під гаєм зелененьким»
Солоспів Високодостойної Лисички-вдовички
Довго й важко боролося зі собою Лисичка-вдовичка, заки зважилася виступити зі своєю піснею на всезвірному зборі. Адже вона не тільки не була славною оперною співачкою, але не співала досі навіть на провінціальнім концерті такого глухого кута, як ним є місцевина Лисовичі у пралісі. Що найвище вона пописувалася своїм уродженим музикальним хистом у тісному сімейному кружку, який час од часу збільшався тільки завдяки попівським празникам. Та не слід забувати ще й того, що від смерті її чоловіка, що згинув з руки людини, Лисичка-вдовичка перестала на знак жалоби взагалі співати й дуже часто вмивала свою вдовість гіркими сльозами, бо дуже любила свого блаженної пам’яті доброго товариша життя. Отже її, і так не першорядний голос тепер вийшов із вправи, а може навіть захрип, заржавів? Як же ж бідній Лисичці-вдовичці співати перед обличчям самого царя Лева, його Найдостойнішої Дружини, перед збором усіх міністрів, найбільших художників-співаків і співачок та перед усією звіриною громадою? Невже це не буде те саме, що пориватися, як то кажуть, із мотикою на сонце? Та наперекір усім тим жахливо небезпечним труднощам виросла у грудях Лисички могутня сила, що пхала її з непоборною стихійністю на шлях цієї крайньо одчайдушної честилюбності. Як же називається ця могутня сила?
Кохання.
Мудрість, яку показав державний прокуратор доктор Лис Микита на звіриній судовій розправі, його незвичайна красномовність, його сила духа і свята незломність переконання — все те полонило серце й душу Лисички-вдовички до цього степеня, що вона закохалася в нім до самого дна своєї душі, дуже вразливої на духовність. Вона почувала, що сьогодні настала для неї найважніша хвиля її вдовичого життя, яка мусить рішити це, чи їй бути чи не бути. Або вона своєю піснею покаже докторові Лисові Микиті всю свою душу, покладе йому під ноги все своє любов’ю жагуче серце і спонукає його чарами своєї пісні до любовної взаємності, або на випадок невдачі вона радо згине, щоб не вертати назад до сірої та щербатої долі вдовичого життя.
Коли Лисичка-вдовичка станула перед царем і побачила, як усі створіння позирали на неї серед загального мовчання з великою цікавістю, якась млісно-гаряча струя піднялася з її душі та підступила їй під горло. Вона почала з найбільшим переляком почувати, що ця струя неначе розпаленим оловом топить і палить її шию... «Що то буде?»,— мелькнуло їй на хвилинку через голову. «Сором і смерть..»,— кепкував з неї якийсь несамовитий голос, який лиш вона сама чула. Цей таємний голос розторощив останні проблиски її надії та відваги. Замість почати співати вона стала переступати з ноги на ногу, наче оп’яніла якоюсь важкою отрутою і вже хотіла крикнути «Води» та повалитися омліла на землю. Нараз поглянула в цей бік, де Лис Микита стояв і здавалося їй, що вичитала з його очей слова:
«Сміло, люба, не бійся нічого!»
Це враження очей Лиса Микити спасло її від зомління й тепер вона почула у своїй душі лиш ось який зазив:
«Смерть або життя! Вибирай життя!»
Лисичка-вдовичка стрепенулася. Нагло вся її тривога розвіялась і вона підняла з гордістю й самопевністю свою голову та почала співати вдовичу пісню «Ой під гаєм зелененьким». Перші слова пісні випливали з її душі з чималою непевністю й тому її голос помітно тремтів. Коли ж вона прийшла до слів: «Брала вдова льон дрібненький», її огненне почуття любові взяло верх над усією боязливістю, над шорсткістю й невиробленням голосу. Всемогутня сила кохання усунула вкінці всі перепони й дала лисиччиному горлу мистецьку силу, що вповні відповідала тому жагучому полум’ю яким горіла її душа. І цар Лев, і цариця і майже вся звірина братія слухали з чим раз більшим захопленням її пісні та стали почувати, що на артистичному звіриному небі виринає в особі Лисички-вдовички нова співоча зоря, яка дорівняє, а може перейде своїм талантом усі найславніші оперні співачки звіриного царства.
