Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- Радо, як буду мати час. - сказав.

- Або що? - спитав я.

- Я дуже зайнятий студіями. Крім того, даю лекції, вправляюсь сам багато в музиці, і через те. Я зрозумів.

- То вступіть, коли зможете. А їй, т. є. вашій сестрі, поклоніться від мене.

Він підняв капелюха. Я побачив біле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрасті з його нижчою, трохи обгорілою партією лиця, і кілька хвилин пізніше я стратив його в очей.

«Гарний виробився, дуже гарний, - думав я, - не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усміхом і тим самим виразом молодості в очах.» І вже не опускав мене образ молодого чоловіка і спомин про неї того дня.

Точно в два дні по тім він з'явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене підходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокійно-вижидаючий і з тонкими, трохи опаленими руками музики.

- Отже, тепер приготовляєтесь до іспиту, - спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останні роки його в гімназії, подаючи йому папіроски, за котрі дякував, вимовляючись, що не курить.

- Чи ви належите до якого академічного товариства?

Я не міг через ту його, хоч і яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокійні очі і на її уста, вимовити, як колись: «ти».

- Аж тепер буду мусив.

- Чому кажете мусив?

- Бо не заповідаю собі з того багато хісна ні для себе, ні для других.

Я зчудувався. Чогось подібного не сподівався з уст щойно чи не вчорашнього матуранта почути. Він говорив спокійно, з повною свідомістю того, що говорив.

- Я волів би ніде не належати й незалежно працювати так.

Я видививсь на нього.

- Це ж літа свободи, а в нас, на Русі, заразом і т. зв. Drang- і Sturmperiode, [30] в котрі вступаєте. Вживіть тепер своєї молодості, пізнайте життя. Вам ті літа остануть у пам'яті.

Він усміхнувся. Цей його усміх був той сам, що в його дитинних літах - молодий і також дитинний, що розкривав його чисту душу.

- Що я можу дати тепер, себто як академік, свому народові, - спитав, - коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще під властю свого власного буття, себто буття розвою одиниці. Значить, тепер я ще нічого не годен дати й не такий ще, щоб міг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусім своїй сестрі!

- Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гір, що був і дитиною, любив самоту й не любив поділятися. Він всміхнувся.

- Окруження, а до того невідповідне, перешкоджає в думанні, - відповів. - Я дійсно ще й тепер під тим взглядом не дуже змінився. Але свого життя й своєї молодості я помимо того для себе не задержу, те знаю й відчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого віднайти. В товаристві я буду мусити передусім стати політиком, а я не хотів би дати в себе вмовити і напрям, котрий маю полюбити; а там буду мусив зараз щось позитивне заявити, до чогось рішитись.

- Ага! - закинув я, пригадуючи собі миттю малого Нестора, що сам хотів свої задачі виробляти.

- Я б передусім хотів свою власну культуру на підставі сили особистості й на рівні вищого її розуміння виробити, а роздроблюючись по різних напрямах, особливо ж - політичних, я б ледве чи дійняв того цілковито.

Я поглянув на нього. Він видавсь мені чимсь визначний і, розуміється, не знав нічого про те; був скромний.

- Політика, - тягнув далі, - сотворила неможливі партії. Я не знаю, може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я між ними сам. Але мимоволі мушу згадувати слова одного письменника, котрий казав, що, хотячи щось зробити, треба станути понад партії, що ми виховуємось політичне чи не найбільше, і через те вмовляються партії у все, де їх і цілком немає, й багато нашого безголов'я й горя треба приписувати спустошенню через політику. Тому я кажу, що хочу передусім доглядати свою власну культуру, культуру одиниці.

Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям міг би зробити на чужого враження великої дитини, а відтак обізвався:

- Може, ви маєте в смислі своєї теперішньої особистості слушність, але мені здається, що ні.

- Може й ні, - відповів він. - Та про це рішить досвід і розвій його власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва в дорозі до розумового життя. Переді мною стільки праці й науки, що коли б лише часу стало, а спішитись з нічим не хочу, хоча я. - Тут він мов сам над собою всміхнувся, - маю час. Я люблю глибінь кожного вчинку й постанови виміряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє мене мій брат Василько, коли ми, розгонившись у диспуті, іноді й сперечаємось. Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй стороні, доказуючи, що з мене не виробиться ніколи тип, а залишусь одиницею з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці, і на тім кінчаємо звичайно свої дискусії.

- Ага, ваша сестра! - закинув я з уданою байдужністю, - чи вийшла замуж?

- Ні. Але може рішиться тепер.

- Так? Має поклонника?

- Має. Але вона чудна, хоч я її розумію. Вправді, - додав з комічною повагою, - я не був досі ще ні залюблений, ні заручений, але я її дуже добре розумію, що видатися за чоловіка на ціле життя, котрий не має з нами поза границями особистих потреб нічого спільного, тяжко.

- Не любить його? - спитав я.

- Любить, здається. Але він не українець, а германин.

- Здається? - повторив я, спиняючись лиш на тому одному слові.

- Так. Бо не говорить про свої почування ніколи, хоч я й те розумію.

- Ви, здається, свою сестру дуже добре розумієте, - сказав я мимоволі чомусь зачіпливо.

Тонка вдача молодця відчула це, бо, покраснівши ледве замітно, сказав з притиском:

- Справді. Свою сестру я дуже добре розумію. Їй і завдячую більшу часть свого виховання.

- Помимо того, що перебувала стільки між чужими? - закинув я.

- Так. Для своїх вона має все час. У часі, коли не могла до нас сама приїжджати, писала мені, а її листи були нам дуже дорогі, особливо мені. Тепер приїжджає до нас частіше. О, коли вона в нас, то тоді дуже гарно!

Вона!

Він сказав це так гордо й з такою певністю, що я вірив. О, я вірив! Вони, ті Обринські, всі мали в собі дар вірити в себе обопільне й любитися. Мені стало зараз від його слів зависно, і я питав далі:

- Ну, а з поклонником що?

- Не знаю. Здається, заручиться. Він її любить, і мати за тим.

- А вона сама?

- Вона бореться. Каже, що хоч і чує, що з ним особисто змогла би вижити добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за нього, того колись пожалує. Одного разу навіть мене просила, щоб я, наколи б вона справді рішилась за нього вийти, цього ніколи не допустив за жодну ціну, за нічого в світі. В неї є, каже, такі хвилі, котрі їй ясно віщують, що вона свого кроку, хоч би й зробленого тепер у любові, колись тяжко пожалує, і я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима.

- Трудна рада, - сказав я, а потім додав: - А ви?

- О, я відраджую їй. Нащо їй віддаватися? Я буду її сам удержувати. Василько бере маму, а я заберу її. Я всміхнувся.

- Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалізувати, хіба десь аж за кілька років.

- Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрій, котру в душі плекаю. Я поділю своє життя на науку, працю й музику. І відчуваю, що те, що постановлю, виконаю.

Так і подібно балакали ми ще, а півгодини пізніше він попрощався. При відході я просив його, як змога, відвідати мене ще раз на часок перед моїм від'їздом.

Він хвилину завагався, поки обіцяв свій непевний прихід. А по його віддаленню я своїх слів пожалів. Нащо просив я його, щоб ще відвідав мене? Чи не піддавсь я потайному голосові серця - почути знов дещо про неї, що відповіла мені колись на моє питання, з чим оставляє мене на будучий у: «Ви не знаєте?»

Справді. Я ж сам знав. Знав незламну волю своєї деспотки-матері, знав і мрії про студії й самостійність - і міг з тим починати, що хотів.