Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (список книг txt) 📗
Отримавши владу над східними улусами Джучі–улусу в 1378–1379 роках за допомогою еміра Тимура (Тамерлана), «весной 1379 г. Тохтамыш, “снарядив бесчисленное войско, двинулся в поход, покорщі царство Сарайское и область (или) Мамака (т. е. Мамая)”» [14, с. 142].
Цю цитату професор М. Г. Сафаргналієв навів із другого тому академіка В. Г. Тизенгаузена «Сборника материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений», виданого в Москві 1941 року.
Арабський історик Ібн–Халдун у першому томі «Сборника» уточнює: «… (Тохтамиш. — В. Б.) отправился в Сарай, тут находились правители Урус–хана, но он отнял его (улус) у них… Он завоевал (также) удел Хаджи–Черкеса в Астрахани, отобрал все, что было в руках узурпаторов, изгладил следы их и вступил в Крым против Мамая, который бежал перед ним» [15, с. 391].
Другий арабський історик Ель–Аскалані та казахський історик Калібек Даніяров, які вивчали це питання, уточнили навіть місяць, коли Тохтамиш заволодів столицею Золотої Орди — Сараєм.
«Эль–Аскалани сообщает, что Тохтамыс–хан пришел к власти в апреле 1380 года» [28, с. 163].
Із арабських та перських джерел відомо, що хан Тохтамиш заволодів Сараєм навесні. Тож немає великого значення, чи то було у квітні, чи в травні. У будь–якому випадку темник Мамай втратив контроль над Золотою Ордою з весни 1380 року. Тохтамиш, щойно захопивши владу, направив до усіх улусних ханів гінців з вимогою прибути до нього та принести присягу на вірність. Тільки після виконання цих умов, а були й інші, кожен із улусних володарів отримав від Тохтамиша ярлик на свої володіння.
І так званий Дмитрій Донський винятком не став. Він теж присягнув на вірність Тохтамишу і на вимогу Великого хана привів свою тьму для походу на заколотника Мамая. Не міг Мамай після втрати свого особистого улусу у Приволзьких степах ні з того ні з сього піти походом на Московський улус, коли на його землі уже порядкував хан Тохтамиш.
А в російських літописних зводах навіть є вказівки на присутність Дмитрової тьми (і не тільки її) в складі Тохтамишевого війська.
Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова за його працею «XV век. Ханы и катаклизмы»:
«То, что летописи пишут, что Димитрий Иванович после сражения 8 дней “стоял на костях” под Черным флагом, позволяет предположить, что в сражении принимал участие Тохтамыш» [42, раздел «Куликовская битва»].
Саме у хана Тохтамиша був Чорний прапор. Татарський народний епос «Идегей» зафіксував цей факт у віршах:
«Хан–Сарай, исполненный благ,
Открывается поутру,
А над ним Черноцветный стяг
Развевается на ветру» [42].
Цілком зрозуміло, що ніхто не виступає за звільнення з неволі під прапором держави–поневолювача.
Отак розвіялась вигадка Московської держави про Куликовську битву, якої насправді не було.
Відбулася битва хана Тохтамиша з Мамаєм, і удільний московський хан Дмитрій брав у ній участь на боці Великого хана Золотої Орди.
2
Вивчаючи період перебування на троні Великого Хана Золотої Орди Тохтамиша, треба розуміти, що про події тих років можна дізнатись, переважно, чи то з так званих загальноросійських літописних зводів, які повністю сфальшовані, чи то з опусів придворних істориків Тимура (Тамерлана), теж сфальшованих, бо висвітлюють події однобоко, тенденційно.
Будемо опиратись на достовірні факти і тільки з них робитимемо висновки. Недарма ж «Тохтамыш получил от татарских феодалов прозвание “великий”. Так татары не именовали ни Узбека, ни Менгу–Тимура, ни даже самого Батыя» [14, с. 137].
Щось за цим криється. Не могли «татарські феодали» іменувати цілковитого невдаху, як подає нам російська історичні наука Тохтамиша, — «великим» за його поразки. Мусив же Тохтамиш зробити для Золотої Орди «велике», і то не раз, аби отримати такий титул. І він, як побачимо, вчинив таке не один раз.
Тимур, який допоміг прийти до влади у Золотій Орді Тохтамишу, сподівався, що той сприятиме, в крайньому випадку — не протидіятиме його войовничій експансії проти інших родів Чингісидів. У першу чергу — проти Хулагуїдів, які завоювали землі сучасного Ірану, Іраку і т. д.
Сподівання Тимура базувалися на примітивній думці: якщо володарі — Чингісиди Золотої Орди ще з часів хана Берке ворогували із Чингісвдами–Хулагуїдами, то вони не протидіятимуть йому в завоюванні земель роду Хулагу–хана та роду Чагатая, що базувався в Середній Азії.
Професор М. Г. Сафаргалієв, звичайно, у 50–60–ті роки минулого століття, за часів радянської влади, не міг говорити щось подібне, заперечуючи московський офіціоз, тож казав дещо завуальовано:
«Но если борьба Тимура в Средней Азии, происходившая под лозунгом освобождения государства из рук чужеземцев и возвращении его “законным владетелям” — царевичам Чеготаева рода, имела успех, то его борьба за присоединение Хорезма, никогда не принадлежавшего Чеготаю, оказалась неудачной… Поэтому политика Тимура, проводимая им в Улусе Чеготая, в Улусе Джучи не имела никакой перспективы… Между тем широкие завоевательные планы Тимура затрагивали не только Хорезм, но и Синюю и Белую Орду» [14, с. 137–138].
Щось приховуючи, писав професор М. Г. Сафаргалієв. Саме цими недомовками та натяками він вказував напрям досліджень. Отож підемо вказаною дорогою. Пошукаємо, де зіштовхнулися інтереси Тимура та його держави з інтересами Золотої Орди і як у тих випадках поводився хан Тохтамиш.
Вперше інтереси двох могутніх держав збіглися на Кавказі після 1384–1385 років. Від літа 1380 року емір Тимур розпочав жорстоку війну за спадщину династії Хулагу–хана, держава якого після довгих внутрішніх чвар розпалася на кілька частин. Тобто допомога Тимура Тохтамишу здобути трон Золотої Орди навесні 1380 року була звичайною, прихованою акцією нейтралізації Золотої Орди напередодні його агресії проти спадкоємців Хулагуїдів.
У тому ж 1380 році Тимур заволодів східним Іраном. Діяв він під прикриттям нащадків Чингісхана, немовби відроджуючи державу Хулагу–хана, що розпалася всередині XIV століття. Хан Тохтамиш акціям Тимура не протидіяв. Вони не зачіпали інтересів ні Золотої Орди, ні її знаті від Московського до Астраханського улусів.
От як про ті події написав російський професор М. Г. Сафаргалієв: «Тимур ранее Тохтамыша начал борьбу за захват Ирана. Его первый поход на Иран, закончившийся овладением важнейшими стратегическими пунктами восточного Ирана, относится еще к 1380 году. В 1385 году войска Тимура вторглись в Исфаган и Азербайджан. С захватом этих районов Тимур наносил большой удар золотоордынской торговле» [14, с. 146].
Звичайно, Золота Орда мусила відреагувати на цей виклик Тимура, бо він загрожував її південним улусам. Захопивши Дербент та Дар’яльську ущелину, Тимур ставив під загрозу саму столицю хана Тохтамиша. Тому Тохтамиш у 1385 році, аби не дати Тимурові створити загрози для держави, направив на Кавказ стотисячне військо. Військо хана Тохтамиша, не вступаючи у війну проти Тимура, заблокувало шляхи можливого нападу на Золоту Орду. Всі вигадки істориків еміра та російської історичної науки про «блискучі перемоги Тимура» у перших битвах на Кавказі є звичайною історичною брехнею. Це визнавав російський історик М. Г. Сафаргалієв: «Хотя историки Тимура и говорят о поражении войска Тохтамыша и изгнании его из Дербента, но вряд ли это было так. Имеются монеты Тохтамыша, выбитые в Дербенте, Шемахе, Шибране, Махмут–Абаде и в Баку в 789 (1387–1388), 790 (1388–1389) и 791 (1389–1390) годах» [14, с. 147].
Зазначимо: професор, зазначаючи 790 і 791 роки, чомусь зводить їх до 1388–1389 років, що є свідомою помилкою. Не будемо зайвий раз пояснювати навіщо це робилось у російській історичній науці.
