Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (список книг txt) 📗
Ось таким було «визволення» після Куликовської битви, яка приховує ще одну дуже цікаву таємницю, замовчувану московитами. Саме в ті роки (1379–1381) московський князь Дмитрій був відлучений від православної церкви і проклятий — підданий анафемі митрополитом Кипріаном, призначеним на київську кафедру Константинопольським Патріархом.
А це покарання є найстрашнішим у Православній церкві.
Тому московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про Куликовську битву та про «особливі заслуги» Дмитрія перед Московією, не наважувалося його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли все було дозволено, Дмирія, так званого Донського канонізували, оголосивши святим Російської православної церкви.
Настав час задуматися: навіщо Москва пропагує подібну брехню?
Як бачимо, московські вигадки про так звану Куликовську битву спростовуються самими ж російськими істориками.
Матеріал про Куликовську битву був написаний автором у 2002 році і тому залишився незмінним, аби не руйнувати каркас авторського погляду на подію. Та минав час, автор продовжував працювати над темою, зустрічатися з російськими та українськими істориками, спілкуватися з небайдужими людьми. І з плином досліджень автором спростовувались абсолютно всі її основоположні деталі.
Варто придивитися до них пильніше.
Перше. В російській історичній науці в 1380 році йдеться про дві битви темника Мамая: так звану — Куликовську (8 вересня) та битву з ханом Тохтамишем. Варто встановити їх послідовність, знаючи, що Мамай був страчений 28 листопада 1380 року за достовірними генуезькими джерелами (збереглися договори генуезців із ханом Тохтамишем, де ця подія зафіксована). Цілком очевидно, якби обидві битви відбулися в історичній реальності, то першою була б Куликовська, а вже пізніше — битва Мамая з Тохтамишем. Адже відомо, що Тохтамиш після розгрому війська Мамая переслідував його, доки не стратив 28 листопада 1380 року.
Отже, після поразки Мамая від хана Тохтамиша ніякої Куликовської битви бути не могло.
Друге. Історичний проміжок часу від Куликовської битви, що відбулася за московськими джерелами 8 вересня 1380 року, до страти Мамая в місті Кафа (сучасне місто Феодосія, Крим) становить 80 (вісімдесят) діб.
Третє. В цей історичний проміжок часу мали відбутися такі достовірно відомі події:
1. Втеча Мамая з Куликового поля до Криму (приблизно 1200–1300 км).
2. Збір нового війська в Криму.
3. Рух війська Мамая назустріч війську Тохтамиша (500–700 км за різними джерелами).
4. Розгром Тохтамишем Мамая.
5. Рух війська Тохтамиша до Кафи (500–700 км за різними джерелами). В цей же час відбувається втеча Мамая до міста Кафи.
6. Облога ханом Тохтамишем м. Кафи, штурм міста і переговори.
На усі ці події російська історія відвела 80 діб, а за звичайними підрахунками, якщо не робити московитам винятків, треба затратити 4 місяці (120 діб). Щонайменше!
Світовій історії XIII–XV століть невідомо, щоби полководець, програвши одну битву, впродовж вісімдесяти діб зібрав нове військо і провів нову битву такого масштабу (армія більше 100 тисяч).
Крім того, треба мати на увазі, що тюркські роди, які мешкали на теренах Криму (ширини, барини, аргини та кіпчаки) були вороже налаштовані до Мамая та його роду (мангитів). Тож створити нове військо не могли. А до цього додайте: темнику Мамаю у 1380 році було близько п’ятидесяти років. На ті часи — дуже поважний вік.
Сучасні російські професори та історики, звичайно, розуміють всю безпідставність розповіді про Куликовську битву, який базується на двох сфальсифікованих за часів Катерини II так званих першоджерелах «Задонщина» і «Сказание о Мамаевом побоище», тому в останні роки почали «виправляти помилки» своїх попередників.
М. М. Карамзін на початку XIX століття писав: «На пространстве десяти верст лилась кровь Христиан и неверных. Ряды смешались, инде россияне теснили моголов, инде моголы россиян, с обеих сторон храбрые падали на месте». І далі — «Димитрий, провождаемый князьями и боярами, объехал поле Куликово, где легло множество россиян, но четверо более неприятелей, так что по сказанию некоторых историков число всех убитых простиралось до двухсот тысяч» [18, т. 5, с.41–42].
Так співали московита у XIX столітті.
А от що заявив «сотрудник Государственного Исторического Музея Михаил Гоняный» в 1995 році: «Протяженность места боевых столкновений — два километра при максимальной ширине восемсот метров» [Інтернет].
І це не тому, що так хоче начальник Верхньо–Донської експедиції Державного Історичного Музею Михайло Гоняний, а тому що «Участок Куликова поля, на котором происходила битва, ограничен, с одной стороны, — реками Доном, Непрядной и Смолкой, а с другой, — оврагами и балками, которые, по мнению палеографов, существовали уже в конце XIV века».
Те саме історичне джерело наводить ще кілька деталей:
«По мнению археологов, число участников битвы в общественном сознании сильно преувеличено. В советское время думали, что это было народное ополчение, — говорит Двуреченский. — Сейчас мы считаем, что сражались профессионалы — от пяти до десяти тысяч с той и с другой стороны, конники. В московском войске были в основном княжьи, служилые люди, и городовые полки» [Інтернет].
Від цих уточнень «члена Верхньо–Донської експедиції Державного Історичного музею» всі «творці» вигаданої Куликовської битви від Петра І та Катерини II до Йосифа Сталіна і лауреата Нобелівської премії О. І. Солженіцина перевернулися у своїх могилах.
Та на цьому «уточнення» Куликовської битви не закінчилося. Ось найцікавіше від російського історика Миколи Гоняного про хід так званої битви: «Пятнадцать минут — вот нормальная продолжительность схватки. Скорее всего было именно так слетались сто на сто или пятьдесят на пятьдесят всадников, рубились, кто–то падал и разъезжались, на смену им выезжали другие» [Інтернет].
Надзвичайно цікаву трактовку так званої Куликовської битви озвучив науковий співробітник російського Державного Історичного музею Михайло Гоняний. І його можна зрозуміти — він хоча б у такий спосіб намагається зберегти у російській міфології згадку про Куликовську битву. Бо зрозуміло, що спростувати чи дослідити «таку Куликовську битву» абсолютно неможливо.
Після того як п’ять–шість разів з’їдуться супротивні сторони, поле завширшки 800 метрів перекриють загиблі люди і коні. На цьому «битва» закінчиться.
То як хтось посміє заявити, що московити не перемогли в «такій Куликовській битві»? Чи заперечити її?
Виникає запитання: чи була та битва? Далеко вперед зазирає московський фахівець Михайло Гоняний…
Залишається лише додати: археологи російської імперії уже 200 років розкопують Куликове поле, однак, як заявив один порядний російський професор, «ламаного списа на ньому не знайшли». А куди поділися «200 тисяч убитих», за М. М. Карамзіним, чи хоча б «одна тисяча», за Михайлом Гоняним, у російській науці ніхто відповісти не зумів.
* * *
Що ж насправді відбулося 1380 року в Золотій Орді та Московському улусі Орди?
Якщо прискіпливіше вчитатись в оприлюднені Москвою документи, то можна знайти відповідь і на це запитання.
Після довгих міжусобиць у боротьбі за верховну владу лад у державі навів хан Тохтамиш.
Якщо вивчати історію Золотої Орди протягом 1360–1380 років за російськими джерелами, то виникає думка: в державі панував цілковитий хаос і Московія що хотіла, те й робила. Варто зазначити, що московська історіографія протягом 300 років подає золотоординський період Московії, як період насилля, гніту та постійну боротьбу московських князів за самостійність — жорстоку і повсякденну.
Усі ці московські байки–вигадки не мають нічого спільного з істиною. В Золотій Орді діяли закони Яси Чингісхана, населення несло постійну військову повинність та сплачувало податки до загальнодержавної казни, а навколишні сусіди, як і раніше, сприймали державу, з якою краще жити мирно, ніж ворогувати. Дуже влучно з цього приводу сказав професор Л. М. Гумільов, спростовуючи московську брехню. Його слова наведено раніше.
