Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
Він заварив міцної кави, залив у термос. Після короткого вагання додав туди п'ятдесят грамів коньяку і щільно закрутив чашку-кришку. Вийшовши у двір зі спортивною сумкою на плечі, він постояв хвилину перед своїм «опелем» і вирушив пішки до брами, що веде на вулицю. Заводити машину в таку рань у дворі, на який виходили вікна трьох десятків квартир, здалося йому не дуже ввічливим. Раніше він не замислювався про сусідів, але зараз, наповнений ніжними почуттями до дівчини з нічного обмінника, раптом упіймав себе на підсвідомому благородстві. Мабуть, закоханість дійсно ушляхетнює.
Сплячий Львів спокійно дихав вологим прохолодним повітрям. Жодне вікно на Пекарській вулиці не світилося. Тільки світлофори підфарбовували ніч по черзі то жовтим, то червоним, то зеленим кольорами. Через вуличний спокій, який оточував Тараса, він прагнув іти якомога тихіше, проте йому це не зовсім удавалося з однієї-єдиної причини – він поспішав на кавове побачення.
Вже вийшовши на вулицю Франка, Тарас зовсім забув про своє недавнє дбайливе ставлення до міської нічної тиші, й відлуння його кроків ударилося в стіни старих будинків обабіч вулиці й, відштовхнувшись од стін, злетіло ще вище, вище за дахи міста.
А попереду показалося маленьке, наповнене жовтим світлом віконце обмінника. Перед ним – фігурка людини, навпроти на дорозі – таксі з фарами, що світяться.
Тарас зупинився. Дочекався, коли Дарка залишиться сама. Таксі відвезло клієнта обмінника через кілька хвилин.
– Каву замовляли? – Тарас притулився до віконця, тримаючи в руці термос.
За віконцем вітально замахала рука в довгій зеленій рукавичці. Коли вона опустилася, Тарас побачив радісне обличчя Дарки.
– Де наші венеційські кавові філіжанки? – весело запитав він.
– Знаєш, змінник із друзями використовували їх за призначенням, – винувато всміхаючись, сказала Дарка. – Але я їх відмила. І його вже попередила!
Вона дістала обидві попільнички і просунула їх у нішу для обміну грошима.
Тарас наповнив попільнички кавою. Одну акуратно повернув назад за віконце.
– Сьогодні вона якась незвичайна, – мовила Дарка, піднісши попільничку з кавою до рота.
– Інший сорт, особливий! – таємничо прошепотів Тарас. – А в тебе вихідні бувають?
– Бувають, – Дарка теж перейшла на шепіт. – А в тебе теж бувають?
– Теж бувають, – Тарас кивнув. – Так, може, ми… що-небудь придумаємо?!
Обличчя Дарки стало серйозним.
– Можна і придумати, але ти мусиш ні на секунду не забувати про те, що я тобі говорила в кав'ярні…
– Я тільки про це і думаю, я навіть том медичної енциклопедії купив. Правда, не той… Ні, я все розумію. Мені просто хотілося б побути з тобою подовше… у громадських місцях. Ти не думай…
Дарка знову заусміхалася.
– У мене в середу вихідний, – сказала вона. – Можу затриматися до півночі, якщо ти мене потім додому проведеш!
– Звичайно, проведу! І місцину виберу, де затишніше і смачніше!
– А завтра ти мені каву принесеш? – грайливо запитала Дарка.
– Авжеж! Цей самий сорт чи інший?
Дарка зробила ще один ковток, посмакувала.
– Давай цей самий! – Вона подивилася на свій наручний годинничок, надітий поверх рукавички. – Тобі пора! Через хвилин п'ятнадцять за мною приїдуть!
– Ну і що?
– Я не хочу, щоб хто-небудь, окрім тебе, думав, що ти мені подобаєшся!
Тарас просунув руку в нішу, постукав пальцями по прилавку обмінника. Дарка ніжно провела пальцем у рукавичці по тильній стороні його долоні.
– Приходь завтра! – прошепотіла вона.
Цей її шепіт так наелектризував думки та тіло Тараса, що, вже віддаляючись від обмінки, він, здавалося, не йшов, як людина, а летів над землею повагом, як куляста блискавка, готова вибухнути від внутрішнього захвату при щонайменшому зіткненні зі сторонньою для його почуттів дійсністю.
Дивною була і цілковита відсутність фізичної втоми. Наближався час гімну, після звучання якого по національному радіо несинхронно зашарудять своїми мітлами львівські двірники. Мали б уже засвічуватися вікна в будинках, повз які він ішов. Але мовби хтось натиснув на кнопку «пауза» в головному годиннику, за яким жило місто. І ніч тягнулася довше, ніж зазвичай, ранок запізнювався, сни не відпускали сплячих, ворони Стрийського парку затримувалися з перельотом у бік міського звалища біля села Грибовичі. І ніщо не відволікало Тараса від насолоди захватом закоханості, захватом життя, який накопичився у нього всередині.
Він дійшов до повороту на свою вулицю, й раптом передсвітанкове, але все-таки прозоре повітря втратило свою звичну податливість. Повітря, немов сильний зустрічний вітер, припинило легку ходу Тараса, пронизало його тіло неприємними холодними вібраціями, через що виникла у Тараса несподівана безпорадна розгубленість. Він зупинився, нервовим поглядом «обійшов» знайомі околиці, будинки та вітрини магазинчиків. А відчуття холоду тільки посилювалося. Тремтіння пробігло по руках, холодне повітря мокрими пальцями доторкнулося до голої шиї. Згори посипався неприємний і агресивний крик-регіт птахів. Різкий запах моря вдарив у ніс, і Тарас чхнув. Не розуміючи, що з ним відбувається, він позадкував, і холод відпустив його. Птахи замовкли, звітрився й запах моря. Але на зміну всьому цьому закапав дощ. Настрій несподівано змінився на гірший, на душі стало тяжко, і страх перед прийдешньою зимою безпричинно й нез'ясовно запанував у його думках, що заметушилися, мов перелякана гороб'яча зграя. Хвилин десять-п'ятнадцать він стояв на місці, занурений у себе й у свій несподіваний страх. Вікна квартири на першому поверсі праворуч від нього засяяли добрим жовтим світлом. Краєм ока помітив він, як засвітились і вікна в будинку по інший бік вулиці. Повз нього пройшла старенька з болонкою на повідку. Болонка понюхала холоші Тараса і продовжила свій шлях, а її хазяйка кинула на молодика, що стояв, підозрілий погляд.
Тарас озирнувся, провів стареньку із собачкою поглядом і пішов до себе.
Вже біля брами, що вела в його двір, слабкий холод знову спробував звернути на себе увагу Тараса. І в повітрі щось повторилося, тільки вже в терпимішій, ледве вловимій формі. Це вже не був явний і виразний запах моря, а скоріше нагадування про цей запах.
Роздягтись, Тарас улігся під ковдру. Із-за завішеного вікна пробивалися смужки світла. Очі самі заплющилися, світ погас, переможений фізичною та емоційною втомою.
Розділ 21
Відчуття голоду ось-ось було готове розбудити Тараса, але, на жаль, запізнилося буквально на п'ять хвилин. Викрик п'ятої сходинки парадного, жорстоко-тужливий, пронизливий, гострий, як наточений серп, змусив тіло сплячого здригнутися. Цей викрик проник у тіло через обидва вуха і пройшов наскрізь, уколовши собою навіть внутрішню частину стіп. Тарас підібгав ноги, подивився в стелю. «Бідолашний Єжи!» – встиг подумати він про сусіда, якого п'ята сходинка просто доводила іноді до сказу.
І тут задзеленчав дверний дзвінок. Тарас підвівся, натягнув джинси і, голий до пояса, з головою, поки що повністю не здатною сприймати навколишній світ, вийшов у коридор.
За відчиненими дверима стояв сусід знизу. Стражденно-землистий колір його обличчя насторожив Тараса. В очах його не було живинки.
– Уранці ти не переступив п'яту сходинку! – голос Єжи пролунав похмуро і загрозливо.
Тарас відчув скандал, який наближався й, мабуть, із шостої ранку визрівав у цьому худому та невлаштованому тілі, аж ось нарешті визрів. Скандал, так би мовити, з доставкою додому. Губи в Тараса скривились, у пам'яті відгукнувся викрик цієї ж сходинки, що прозвучав кілька хвилин тому.
– Ти ж щойно сам на неї наступив, – мовив Тарас.
– Значить, ти почув? Значить, ти мене розумієш? – Голос Єжи ставав голоснішим і різкішим.
Тараса залихоманило. Настрій зіпсувався. Проте він зібрався з думками, замислився, як би швиденько загасити цю іскру, що з неї ось-ось почне розгорятися скандальне полум'я.
– Винен. – Тарас рішуче опустив голову і побачив на ногах Єжи пухнасті капці. – Зі мною під ранок щось дивне сталося, просто тут поруч, під будинком.
