Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗

Минув рік,

не кінематографічний навіть, а той сіпетатографічний субтитровий рік, після якого зазвичай ніким не впізнана пасербиця з'являється в рідних місцях дружиною мільйонера; мільйонером же, до того й графом, виявляється хворий на амнезію відставник, котрому нейрофізіологічною попелюшкою повертається пам'ять, і котрий врешті-решт одружується із ще однією, з плоті і крові, попелюшкою — сліпою квіткаркою, річ ясна, до фіналу чудесно зціленою; і зустрічаються нарешті брати-близнюки — один, викрадений у дитинстві, благородний розбійник, інший — випадково ним пограбований багатий меценат. Отак і зустріч А. та Воццека, мабуть, була ефектним — минув рік — закінченням чийогось фільму, хоч напочатку заповідалася інтриґуючим прологом.

Нема потреби описувати їхнє літо — властиво, два неповні місяці, титуловані в гербаріях пам'яті Літом на честь безконечної поблажливості часу, який перетворив ці п'ятдесят два сонячні дні у п'ятдесят два сонячні роки (кларнети). І якими блідими видаються тепер колекції інших літ у порівнянні з барвистими, пахучими, хрусткими експонатами літа-Літа

(колись було літо-Літо, а тепер зима):

— якісь неможливі у своїй безкрайності зарості польового хвоща, схожі — коли лежиш у них, примруживши звернене до неба око, — на мікроскопічний хвойний ліс, а в лісі справжньому — кущики іншого хвоща, лісового, котрий від близькості правдивих сосен і ялин, не наважується бавитися імітацією і в лицемірній безнадії опускає пагони;

— рясна папороть — схожа на відбиток археоптерикса, чиє зображення в шкільному підручнику переслідує тебе все життя — серед тієї папороті знайшли ви якось повне прохолодної тіні джерело і хотіли вмити спітнілі обличчя, але мусили втікати через силу-силенну комарів, і через те, що спори папороті викликали в неї алергію;

— запаморочливо пахнюча липа в чиємусь подвір'ї, під якою ви пили вино, не зважаючи на повні осуду, промовисті погляди неприязних тубільців, пили вино і цілувались, а липа аж захлиналася млостю і, переповнена соком і бджолиним гулом, скрапувала, мов свічка, солодким медовим дощем;

— поле горошку й сочевиці, таке комфортне і барвисте здалеку, а на дотик — сухе й бугристе від переораної трактором землі, ви навіть не наважилися переступити припольову (мов прикордонну) смугу, заселену безпородним Інтернаціоналом — пирієм, подорожником, конюшиною, споришем, рум'янком, лободою, мати-й-мачухою, чебрецем, м'ятою, материнкою, полином, осотом, будяком і лопухами;

— перестиглі вишні, ледь прив'ялі з одного боку, — їй страшенно подобався цей гіркуватий шляхетний присмак ягідного декадансу, — порічки, афини, чорниці, що після них синіли губи, як після виснажливих юнацьких поцілунків, і тільки аґрус ви обминали стороною, гидуючи цими зеленкавими в непристойних прожилках плодами, схожими на старечі підсліпкуваті очі рапатих рептилій;

— розкішна, мов орхідея, квітка гарбуза на товстому колючому стеблі, котру він якось їй урочисто подарував, геть-чисто забувши, що означає «піднести гарбуза», і аж потім, восени, після її нищівного від'їзду, поїдаючи в неймовірних кількостях під найрізноманітнішими соусами гарбузову кашу (контратака злопам'ятної долі), здогадався, та навіть згірка не посміхнувся, а лише мовчки напихався й напихався солодкавим їдлом, чи то мстячи підступному овочеві, чи то намагаючись вчинити якесь рекордне гарбузяне самогубство;

— і, звичайно, омела, омела, омела, що її кулясті кущі немовби віхами відзначали маршрути ваших літніх подорожей (напівзасохлі тополі обабіч доріг давно заклали власне листя в ломбард заповзятливої омели і тепер доношували рам'я з лихварського плеча), омела, з якої, власне кажучи, все й почалося — з розсипаних на ліжку дорідних, білих ягід, у тій кімнатці (будинок коло мосту), куди завело його підозріле незнищиме, як інклюз запрошення, і де зустрів він її, жінку з медв'яним відтінком волосся й ім'ям спартанки.

Для А. це було літо розмерзання, відтавання від смертної холоднечі. Того літа вона вперше зняла з себе обітницю печалі, з якимось дитячим здивуванням відкриваючи, що за час її відсутності світ не вмер, не зник, не провалився від сорому власної недосконалості, що так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не згіркла третина річок. І що після того пекучого болю, коли, здавалось, і дихати не було вже ні сил ні волі ні бажання — можна, виявляється, радіти закінченню дня і опівнічній зливі, котра миттю змиває залишки цілоденної спеки, навальним енергійним клекотом захоплюючи вулиці й квартали так, що місто врешті опиняється в кільці бадьорої блискітливої електрики (спалахи на мокрому асфальті сусідньої пожежної частини, на чорних шибах ґаражів, на лискучих боках багряних автоцистерн — вмістилищ не конкурентної тепер вологи), і звідусіль лунають тріумфальні громи, з абориґенською завзятістю б'ючи в невидимі тамтами, бубни, литаври, гігантські ґонґи не витримують ударів і розлітаються на друзки, і здригаються близькі мембрани вікон (екуменічна неперебірливість небесної ударної групи призвела до того, що кучерявий Зевс^[77] вистукував на бонґах, ведійський Індра крокував із тамбурином, макаронник Юпітер грав на маракасах, фін Укко тріскотів кастаньєтами, Перун слов'янський не пердів, як звикло, а потрясав мошною, а Балу (Вельзевул) терзав марімбу); можна тішитися прозорим післягрозовим повітрям, котре проникає знадвору, а там, за фіранкою, воно виповнює ніч своїм власним іманентним світінням, вогнями святого Ельма, неоном, озоном, цезієм, ураном, полярними сяйвами, кульовими блискавками, кульковими ручками, магнітними полями, магнітолами, фотонами і фотоспалахами, й народжується із цього світляного виру озеро, придимлене, — мов стародавнє срібло з поволокою імли на поверхні, — передсвітанкове лісове озеро, і вона, роздягнувшись, — туман відразу ховає скинуту на землю одіж — вступає в його тихі молочні води, і ці води утримують її на поверхні не згірш, ніж густі, утворені із сліз води Мертвого моря, достатньо легкого поруху руки, і ти вже пливеш по тихій гладі, линеш, летиш, мчиш із якоюсь невірогідною швидкістю, досягаючи протилежного берега, а потім так само легко повертаєшся назад, і ще раз, і ще, тіло блаженствує і розкошує в м'яких обіймах, і ти розумієш, що можеш вільно обертатись і перевертатись і рухатися вгору або вниз, бо тут інакші виміри, а ґравітація — лише проекція твоїх бажань, і це твій світ, безумовно справжній, не вигаданий, і ти вільна в ньому, вільна всюди, нарешті вільна, вільнавікивічніві…, — задихана, щаслива, розімліла, вона прокинулась, і пізнє, вже передполудневе сонце, що тут, в кімнаті, розігріло їй обличчя — аж виступили на переніссі крапельки поту — там, надворі, вже встигло висушити асфальт, а отже починалося нове життя, і всі маршрути вели до будинку коло залізничного мосту, де кожен з вас знайде те, що йому належиться: хто — вихід, а хто — кут.

52 дні, 51 ніч^[78]

Отак одного пізнього сонячного ранку вона вийшла на вулицю з відчуттям, що з минулим покінчено, і починається нове життя, і саме сьогодні повинно нарешті щось відбутися. Звісно, вона не змогла за рік ніщо забути, але той темний закапелок пам'яті став такою органічною часткою неї самої, з якою хоч-не-хоч мусиш миритися, як миришся з існуванням в тобі найнижчої фізіології. В її сумочці поруч з гребінцем, оздобленою бісером торбинкою в ролі гаманця (данина колишнім гіппівським симпатіям) і надкушеним яблуком лежало скручене в трубочку, перетягнуте ґумкою для волосся, запрошення на виставку, котре вона просто полінувалася викинути минулого тижня і котре сьогодні набувало потроху вартості перепустки у зону волі (яке, по суті, парадоксальне поєднання — зона волі^[79]). Вимите за ніч місто розморено насолоджувалося літнім днем. Зелений — окис міді? окис хрому? — «купол будинку на розі, як шолом лицаря^[80]», церква, затінена вуличка з телефоном і автоматом газованої води, площа, фонтан, голуби, кінь Марка Аврелія (Болівар не витримає двох^[81]) і сам Аврелій з брунатними патьоками на незворушному обличчі, безконечні мармурові сходи вгору і вгору до місцевого олімпу, на якому бовваніє «Ваґабундо» (за рік цирк сильно занепав, трупа майже розпалася, найкращі артисти порозбредалися шукати щастя по столицях — Мохoй виявився легким на руку (чи то пак на ногу) — каса спорожніла, і мало як не загальний траур була сприйнята в місті смерть улюбленця публіки — пітона Папатанасіо^[82] (в народі — Панасика), про якого подейкували, ніби він завиграшки задовільняє найзухваліші потреби власної дресирувальниці; тож тепер живаґо-А.-татусь^[83] займався переобладнанням арени для потреб велелюдних рок-концертів), але нам не сюди, не сюди, а далі вздовж кленової алеї попри театр до мосту, по якому, набираючи швидкість, важко пруть поїзди, демонструючи своїми вікнами пересувну галерею людської глупоти (а коло тамбурів уже чатують перші ентузіасти в очікуванні, коли провідниця відчинить омріяний WC).