Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Пані…— видавив нарешті із себе гість.
— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.
Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.
— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.
— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.
— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..
— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.
— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.
— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.
— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!
Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.
— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.
— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.
— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!
Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:
— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.
— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.
— Скажіть, вам відомо, хто я?
— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…
— Мовчіть! Більше ані слова…
Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:
— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?
— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.
— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…
Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.
Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:
— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.
— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!
— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.
— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?
— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…
— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?
— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…
— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.
Він ледве її бачив, але добре чув той самий п’янкий запах. О, заради неї він зробить що завгодно!
— Лізьте у вікно, тільки обережно. Вже майже ніч, ніхто вас не побачить. Тільки, заради Бога, не розбийтесь! Інакше загубите не тільки своє життя. І не попадіться сторожі… Ну ж бо!
Той мовчки скорився…
З підвіконня було видно темне вузьке подвір’я, а ліворуч височіла надбрамна вежа. Ні те, ні інше жодної надії не вселяли. Однак праворуч, за якихось три-чотири лікті, тяглася фортечна стіна. На ній для вартових було споруджено простору галерею. Коли пощастить, то вдасться до неї дострибнути…
Удача цього дня, мабуть, сприяла-таки Христофу. Гепнувшись на дерев’яний поміст, він завмер на хвилину, а потім обережно підвів голову.
— Хто там? — долинуло з темряви.
Кур’єр у відповідь заспівав щось сороміцьке п’януватим голосом.
— Красіцький, ти? — запитав голос.
— Угу…
— Знову ся нажер, бидляку! На ногах тримаєшся?
— Угу…
— Мерщій униз! Наказано перевірити естакаду…
За якийсь час невеликий загін вийшов через браму і, минувши під’їзні аркади, рушив довкола стін. Довколишні болота кумкали жабами і сюркотіли цвіркунами. Подекуди, між осокою, у темних дзеркалах між сплячого латаття дрібно розквітали зорі. Волога і терпка ніч панувала за мурами…
Темна постать непомітно відділилась від стіни. Тихіше за болотяних духів, але стрімко, мов нічний птах, хтось подався подалі звідси.
Частина друга
Розділ І
Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:
— Чи все зрозуміло, панове?
Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.
— Хай йому грець! Все одно не второпаю!
— Тсс! — пригрозив незнайомець.
— Та поясніть же як слід…
Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.
— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.
Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.
— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…
Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:
— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.
— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..
— Вірно.
— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?
— Так хоче князь.
Запала мовчанка.
— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.
— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.
Двоє щиро розреготалися.
— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…
Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.
— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.
— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.
Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.
— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.
— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.
— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.
— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.
— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.
Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.
— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.
— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.
— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.
Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.
