БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Він довго й замислено ходить маленькою кімнаткою недобудованого за совка паркінга й тримає Мяудзедуна під пахвою, наче тенісну ракетку. Мяудзедуна, схоже, це влаштовує. Він приречено собі висить, підібгавши довгі худі лапи.
Тут нарешті роздупляюсь і я, відчуваючи, я к дико болить череп і як дико мене сушить. Злізаю з шини, підходжу до вищербленої амбразури вікна й потягаюсь назустріч сонцю. Але сонце, як було за фігзна-скільки кілометрів від мене, так і залишається висіти на небі, наче гігантська, вкручена невідомим електриком лампочка...
Кожне моє слово пронизує мозок тонкими голочками, але така голкотерапія явно не йде мені і іа користь, тож я вирішую деякий час помовчати.
Ікарусу, схоже, теж не краще, але він каже, що збирається відвезти Мяудзедуна до Кет, на деякий час, звісна річ, хоч і не знає, як вона на це зреагує. Я лиш киваю головою й роздивляюся жовті й фіолетові кола, що зринають у мене перед очима.
Не знаю чому, але рівно за дві години ми домовляємось зустрітися в одному з парків центру під пам'ятником жертвам чорнобильської катастрофи.
Першою більш-менш нормальною ідесю, що зринула і» моїй голові цього поетобдонбано-го надзвичайно складного й непривітного ранку, – це почистити зуби. Проте тут я зрозумів, що наші зубні щітки, мої тюбики зубної пасти, з якою я так і не розібрався, чи можна її ковтати, і взагалі все – наші светри, футболки, наші спогади, ред елвіси, улюблені книжки, мій надувний матрац і моя улюблена тарілка з мальчи-шом-кібальчишом, словом усе це залишилося у квартирі, яку ми винаймали в старого алкаша Рулерта і яку вчора спокійно могли окупувати чуваки, що приїхали на чорному чероккі.
Ні, я не був фетишистом, але мав речі, які дуже багато для мене важили. Так тривало із самого дитинства, тоді я завше носив одяг із великими кишенями, в які можна було складати всі свої улюблені цяцьки. Я напихав у бокові кишені на рівні колін пластмасових вікінгів, залізні танки, а в нагрудні кишені, ближче до серця, часом навіть намагався запхати якесь брудне, підібране на вулиці кошеня. Хоч пхати до кишень кошенят я перестав доволі швидко, відразу ж після того, як одне з них мене обісцяло... Але все інше я вперто продовжував пхати до кишень – у мене була кишенеманія, і штани під вагою всього того, що було в кишенях, постійно з мене сповзали. Власне, тепер, цього важкого ранку, я дуже шкодував, що в мене нема штанів, у які б влізли всі мої книги, светри, тарілка з мальчишом-кібальчишом і все таке.
Дізнатися, що ж сталося з нашою квартирою, мені так і не пощастило. Я причвалав до під'їзду,
але лі іти самому на шістнадцятий поверх у мене не було ані найменшою бажання. Тоді я побачив малого голомозого пацика, що весело топтався по лобовому склу, яке валялося на асфальті біля витолоченої колесами адвентистської клумби. Звали пацика Сірожа, а по склу він топтався тому, що йому дуже подобалося, як воно хрумка. Під час нашого нехитрого діалогу Сірожа постійно називав мене дядьою й через це я почав нервуватися.
– Розумієш, дядя, – казав він, – узимку багато замерзлих калюж, я топчуся по них, і вони хрумкають... Але зараз же літо, і калюжі не замерзають... А вранці я прокинувся, глядь у вікно,а на асфальті щось блищить. Я подумав, що то замерзла калюжа, та коли спустився сюди, бачу –скло... Гаразд, – подумав я, – хоч скло потопчу... От я його й топчу...
– Молодець, Сірожа! – навіщось похвалив я. Сірожа, схоже, теж не зрозумів, навіщо я його
похвалив, тому просто знизав плечима й продовжив завзято топтати.
– Слухай, Сірож, – запропонував я, – а хочеш п'ять гривень?
Сірожа миттю втратив інтерес до скла.
—Звісно, хочу, дядь... давай, – сказав він і простягнув руку.
—Дам, але спочатку допоможи мені.
За кілька хвилин Сірожа повернувся вниз і розповів, що, мов, усе тихо, дядя, нікого немає, двері на місці... Я віддав йому п'ятірку, а сам раптом подумав, що там, на шістнадцятому, йому могли дати вдвічі більше... Потому я побрів у напрямку проспекту.
Я навіть не підозрював, що на мене чекас, і ця свобода починала мені подобатись. А Сіро-жа взявся дотоптувати лобове скло – схоже, скло подобалось йому не менше, ніж мені свобода, та, на відміну від мене, він, Сірожа, знав, що робити зі своїм склом.
козероги
що 6 ви не робили, ваші думки будуть тільки про одне: про секс, сузір'я козерога в цей день увійде в особливу позу, тобто фазу, через що в козерогів на цілий тиждень підвищиться сексуальна активність, довіртесь почуттям і подаруйте коханню якнайбільше часу, не втрачайте жодної хвилини, займіться сексом прямо зараз.
Зваливши подалі від свого будинку, я чогось раптом подумав, що мій шефуля, ну Сан Санич – насправді нормальний чувак. Ну, не в сенсі, що в нього проблеми з дружиною, а в нормальному сенсі, тобто нормальна людина. «Можуть же бути імпотенти нормальними людьми, врешті-решт», – розмірковував я. Тоді я вирішив поїхати до редакції й просто попрохати в нього свою платню на два тижні раніше...
– Сан Саничу, – сказав я, – попав, розумієте, мене викинули на вулицю і я не маю за що зняти нову квартиру.
Сан Санич по-ковбойськи сидів переді мною, поклавши ноги на редакторський стіл. На його лівій кросівці була свіжа рожева пляма жуйки. Складалося враження, що він боїться ступити на землю й прилипнути до підлоги.
Шефуля тим часом пойорзав ногами, звалив на підлогу кілька олівців, пару накладних і якимось дивом ледь не перекинув на землю кактус. Я в останню мить устиг підхопити горщик. Словом, ковбой із нього був хріновий.
– Гаразд, – несподівано погодився він. – Ти отримаєш половину платні... Що вже там... – Сан Санич, цей хріновий ковбой, говорив таким тоном, ніби господь, який вирішує, давати мені шанс чи не давати.
Потому він неспішним рухом зняв із шиї ключ і тицьнув його в замкову щілину велетенського вогнестійкого сейфа, що стояв тут-таки, поряд зі столом. Господь, певно, тримав «шанси» в такому самому сейфі. У його металевому нутрі щось загрозливо скреготнуло й хоркнуло, немовби всередині сейфа хтось сидів і уважно стежив за нами в замкову щілину, аж доки Сан Санич не тицьнув туди ключем і не влучив тому комусь в око. Я ще жодного разу не бачив, як шефуля відкриває сейф, тож навіть не знав, що думати. Можливо, для більшої надійності, він тримав усередині злого собаку. Від хрінових ковбоїв можна чекати чого завгодно... Коротко кажучи, я відразу ж зрозумів, що тут щось не так... Сан Санич за інерцією повернув ключ, у дверцятах щось зарипіло, клацнуло і в руках шефулі лишилась сама головка...
Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що сталося.
– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був
ключ під мою домашнього сейфа... Ти розумієш, що це означає?
—Ні... – розгублено похитан я головою.
—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не луснув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редакція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Туди... Твою мать...
Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.
—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.
—Кого? – прогорлав шефуля.
—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.
Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.
—Що-що-що сталося? – спитала мене скоромовкою вагітна растаманка Свєточка.
—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вголос сказав я.
Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робочий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...
Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схоже, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих
