Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (книги полностью .TXT) 📗
— Адже ви вкрали «Балерину». Хіба ні?
— Не можна судити так упереджено,— відказав усміхаючись.— Я ж не сказав, що «Балерина» в мене. Ба навіть вона й була б у мене, це зовсім не свідчило б, що я ії вкрав.
— Тоді... що ж виходить?
— Все з'ясується найкращим чином, Глендо. І ваша допомога може прискорити це з'ясування. То що ви мені відповісте?
Вона стенула плечима, і те можна було зрозуміти як майже ствердну відповідь, хоч обличчя її, як і раніше, виражало страх.
— Не знаю, чи слід мені долучатися до цієї справи,— мовила, але тон її свідчив, що вона таки жадає того.— Що скаже мій батько?
— Йому нема причини знати про це,— попередив я.
— Гаразд,— мовила.— Приймаю пропозицію!
— І обіцяєте зберігати таємницю, як я вас прохав?
— Обіцяю! — запевнила й для потвердження своїх слів енергійно кивнула головою.
— Ну що ж,— мовив я, усміхаючись (ії серйозність розсмішила мене),— вірю вашому слову.
І я розповів їй історію, яку повідав мені Падуа про Дега, проданого з торгів, вірніше, про підробку Дега. Вона була зачарована цією оповіддю і, коли я скінчив, сказала:
— Здається неймовірним, що трапляються подібні речі, правда? Чому цей чоловік не сказав правди своїй дружині? Переконана, що добра жінка зрозуміла б його.
— Так,— промовив я,— яких тільки безглуздих учинків не роблять чоловіки через жінок.
Вона всміхнулась, і на щоках у неї знов позначились ямочки.
— Деякі чоловіки,— поправила вона.— Ви б так не вчинили. Чи не правда? Мій батько має рацію, Аресе: ви цинік.— Вона вимовила цю фразу весело і невимушено.
Я нахилив голову, як людина, що приймає комплімент. Потім позручніше вмостився на стільці; та, кого я вважав за дівчисько, виявилась жінкою в повному розумінні цього слова.
Смокнувши крізь соломинку трохи дайкірі, знов уважно глянув на неї. Так, я не помилився. Вона була вже не дівчисько... і сама усвідомлювала це.
Трохи погомоніли. Вона спробувала викликати мене на відвертість. Але я терпіти не можу, коли намагаються змусити мене говорити на небажані теми. Перед тим як вона мала йти, я знову попросив її зберігати таємницю.
І ще десять хвилин після того, як вона пішла, ніжний аромат над столиком нагадував мені про ямочки на її щоках і спокусливу ходу з плавким погойдуванням стегон.
О четвертій годині пополудні я подзвонив до Алісії. Кілька тривалих дзвінків, що лишилися без відповіді, свідчили про те, що її нема вдома: в супротивному вона завше поспішає зняти трубку. За півгодини повторив дзвінок. Алісія сказала: «Слухаю, слухаю!» — але я мовчав. У неї терпець увірвався, і вона повісила трубку. Саме такою була моя мета. Я трохи зачекав, але не почув характерного звука підключеного зв'язку. Ще за півгодини подзвонив їй знову. Знявши трубку, Алісія, перед тим як спересердя кинути її на важіль, кілька секунд лаяла мене наивишуканішими виразами. Втретє Алісія відповідала мені вже у відвертій істериці.
— Заспокойтеся, сеньйоро! — мовив я. — Борони вас боже, що за лексикон!
— Ага, нарешті ти з'явився! — не змінюючи тону, відказала вона.
— Ти не в гуморі?
— Даруй, серце моє, але справа в тому, що якийсь бовдур ось уже півдня знущається з мене по телефону.
— I це причина, щоби образити мене?
— Бога ради, Хугларе! Хіба ти не розумієш, що я прийняла тебе за іншого?
— Так-так, то виходить, що в тебе є й інший!
Я ледь стримав сміх. Алісія знову вибухла добірною лайкою.
— Гаразд... ну досить уже,— перебив її.— Облиш образи і скажи, чи одержала від мене бандероль.
Вона зразу притишила голос і, кахикнувши, прошепотіла :
— Ти маєш на увазі... картину?
— Тепер розумію, що ти розпечатала її.
— А що я мала робити? — виправдувалась вона.— Я не знала, що там, і... Але як ти наважився, Хугларе? Щастя, що поліція зробила обшук перед тим.
— Саме тому я це й зробив, люба моя. Де вона в тебе?
— Тут,— майже пошепки відповіла вона.— Я її добре заховала.
— Чекай на мене,— мовив я. — Зайду по неї за годину.
Поглянув на годинник. Десять хвилин на сьому, але сонце ще високо.
Я підняв і опустив клямку.
Спека була нестерпна. Витер піт з чола і всміхнувся Алісії.
Вона зробила якусь гримасу, що, схоже, мала правити за вітання, і здивовано позирала на лист, який тримала в лівій руці. Я переступив поріг і замкнув двері.
— Що-небудь скоїлося?
Вона неуважливо глянула на мене і, затинаючись, проказала:
— Ні... ось лист. Дивно, коли принесли твою бандероль, його тут не було. А листоноша приходить опівдні.
— Мабуть, він спершу не помітив його, а повернувся вже по тому, як приніс бандероль.
— Можливо,— вимовила вона з тремтінням у голосі.— Від кого б цей лист?
— Не розумію, як ти дізнаєшся про це, не розпечатавши конверта,— відказав я. — Чого ти баришся?
Вона тремтячими руками надірвала край. Я посміхнувся: жінки завше здатні до перебільшень.
Вона побіжно глянула на папір, потім на мене. Я помітив у ії погляді страх і якесь одерев'яніння. Не вимовивши й слова, вона притиснулась до мене й заридала. Я завів її до кімнати і примусив лягти на канапу. Потім витер їй сльози і спробував якось заспокоїти. В неї тремтіли губи, коли вона вручила мені це послання.
На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».
Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.
Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.
Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:
— Не слід надто зважати на це, серце моє. Це ж тільки погроза.— Мені здалося, що цим словам бракувало переконливості, яку хотів їм надати, проте я провадив далі: — Коли б у їхні наміри входило завдати тобі шкоди, вони не попереджали б тебе.
— Але... я боюся,— прошепотіла вона.— Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».
— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре,— запропонував я.— У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.
— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?
— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.
— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона.— Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?
— Необхідно, щоб ти десь переховалася,— повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.
Алісія замислилась.
— Так,— згадала вона,— моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.
— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.
Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.
Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.
Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.
