Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (книга бесплатный формат txt) 📗

— Тату!

— Ця дівка теж коштує грошей і немалих.

— Ти не посмієш!

— Я саме хотів тобі це сказати, — на обличчі батька з’явилася облудна солодка усмішка.

Хлопець піднявся на ліктях, але тут же впав на подушку:

— Тоді хай тебе навік запроторять у в’язницю, хай уб’ють твою чорну душу! — Ніла била пропасниця, а він усе кричав з надривом, ридаючи, безсило мотаючи головою.

Яструб вийшов. Він знав усі закамарки свого великого прогнилого будинку, але не знав душі цієї істоти, яка була його єдиним сином.

* * *

Вероніка сиділа в кімнаті, все чула й молилася. На мить уявила, що в безмежному Всесвіті їх тільки двоє. Вона — чужа, зайва, одинока дівчина і приречений хворий хлопець. Людям до них байдуже, бо всі мають якесь призначення.

Вероніка схопилася, побігла сходами до кімнати Ніла. Яструба вже не було. Вона легко торкнулася холодної майже прозорої щоки хлопця.

— Не плач, — мовила шепотом, — скоро настане весна.

І вони обоє уявили, як набубнявіють пуп’янки і з них вицвітуть зморщені клейкі листочки. Як полетять на дорогу черемхові пелюстки, як на озері зажовтіє латаття.

— А потім настане літо, і сонце випалить листя, висушить озеро, — сумно додав Ніл, — знову все поверне на зиму.

А коли пройшла задишка, додав:

— Я відчуваю, що нас хтось бачить і про нас думає. Я напевне це знаю! Віриш?

— Це тільки Бог, Бог! — вигукнула дівчина. — Він думає про нас, він хоче нам допомогти. Я молитимуся, і ти піднімешся з ліжка, ти ходитимеш, Ніле!

У двері постукали. Зайшов лікар, став ехкати від морозу.

Вероніка взяла скрипку і мовчки рушила до дверей. Її обличчя ще сяяло, на ньому ще світилися сльози. Вона кинулася до кімнати, аби зберегти не розтраченими останні думки.

За кілька хвилин на сходах почула розмову між лікарем і Яструбом, прочинила двері:

— Як він?

— Рахунок пішов на дні й на години.

— Може б іще крапельниці?

— Це вам вирішувати.

По обіді Вероніка сиділа біля вікна і читала Нілові «Північне сяйво» Джека Лондона. Здавалося, хлопець дрімав, обіпершись об подушки і стуливши повіки. Його сіре обличчя тамувало муку. Лише інколи повіки здригалися і на обличчі з’являлася усмішка. Несподівано Ніл підняв голову і запитав її:

— А чому ти не граєш мені? Де твоя скрипка?

— А що з тобою… трапилося? — у відповідь запитала Вероніка. — Як ти захворів?

— Нічого не трапилося. Бог карає мене за батькові гріхи. За батькові, розумієш?

— Ти давно… такий?

— А тобі не все одно? Давно чи не давно. Ти ж здорова! Бігаєш, граєш. Захочеш, полетиш, як синиця.

— Я полечу? Та мене за поріг не випускають. Тримають, як у в’язниці. Я батька півроку не бачила!

Запала мовчанка, а по тому Ніл почав говорити тихо, поривчасто, ковтаючи склади і цілі слова:

— Вони хочуть, щоб я скоріше помер, розумієш? Мати вже виплакала всю свою жалість, а батько злиться.

— Ти одужаєш!

Ніл махнув покрученою рукою, відгорнув ковдру, і вона побачила тоненькі, скоцюрблені ноги. Це були ніжки немовляти, які чомусь перестали рости. У неї затремтіли руки, її зморозило, начебто стала свідком злочину.

— А ти ходив до школи? Ти вмієш читати? — запитала, щоб не мовчати.

— Загадай мені якийсь приклад на додавання. Трицифрове, чотирицифрове, будь-який, можеш? Усно.

— Піду вже, бо мені якось холодно. Піду вже?

Ніл важко дихав, починався напад астми.

— Побудь іще. Хочеш, я відгадаю твої думки? Ось подумай що-небудь… про майбутнє.

Вероніка виглянула в вікно, далеко на пагорбі стояла машина, схожа на батькову. Але як могла там опинитися батькова машина?

— Ти так часто дивишся за вікно? Хочеш утекти?

— А хто мене випустить, може ти? — відповіла похапцем, майже сердито. — Я подумала, у мене є думка. Може відгадаєш про що?

Запала мовчанка. По тому Ніл, перемагаючи задишку, мовив:

— Ти подумала погано. Спробуй щось інше.

— Ну от, — засміялася вона. — А ще хвалився!

— Ти уявила мене кажаном. З людським обличчям.

— Неправда! — застрибала Вероніка, але зустрілася з його поглядом замовкла, присіла біля ліжка.

Її свідомість зненацька пронизала думка: він може в будь-яку мить померти. Ось тепер вона з ним розмовляє, він дивиться на неї. І тим часом його вже не стає.

— Не страшно, — вимучено усміхнувся Ніл, — всі люди від народження починають умирати.

Віття дерев гуло, свистало, стовбури скрикували, поскрипували в шибку. Вероніка задрімала, а потім схопилася. Їй привиділось, мовби над нею низько пролітають хмари, на одній з них лежить Ніл. Їй стало жарко і захотілося пити. Ніч була сніжно-світла, кучугури стояли, як гори. Вона хотіла зійти на кухню і почула внизу приглушені голоси.

— Про все домовлено, нічого не буду перегравать, — гудів господар.

— Продати дівчину! А як він заявиться по дитину, що ти йому скажеш?

— Уже заявлявся стонадцять разів. Де він, ти його бачиш?

— Бійся Бога, дитина ж не винна!

— У борделі таких люблять. Пішла геть, рвань собача!

«Дві голови» схлипнула і вийшла в коридор. Господар грюкнув дверима так, наче хотів їх вирвати і забрати з собою. Вероніка стояла, мов примерзла, не могла поворухнутися.

Господиня піднялася сходами до сина. Присіла біля ліжка, розв’язала накручену на голові хустку.

— Мамо, а Вероніка не допомагала вам мити голову?

— Допомагала, аякже.

— Мамо, а скажіть, яка вона гарна. Яке в неї пухнасте волосся, як вона його відкидає зап’ястям.

— Вона тобі в думці?

— Як згадаю про неї, так плачу, що скоро вмирати.

— Як же нам бути, як же нам відпустити її, синочку? — затужила жінка, поклавши голову біля сина.

…Після півночі, коли вітер почав ущухати і знову повалив сніг, до кімнати Вероніки ввійшла господиня. Розбудила її, не вмикаючи світла. Наказала одягатися. Спустилися сходами, які серед ночі, здавалося, не рипіли, а скрикували.

Вони різалися по молодому глибокому снігу майже до пояса. Вероніка поверталася до вітру, пила той духмяний вітер на повні груди. Здійнялася завірюха, і вже за якусь хвилю від слідів залишалися вічка. Далеко на пагорбі з’явилася пляма, потім від неї відділилася постать і кинулася їм назустріч.

Поволі сніг ущух. Вероніка оглянулася на похмурий будинок, що залишився позаду, на дуби й сосни. І тут у Ніловій кімнаті стало видно, як удень. Вікно-стіна дивилося на неї з подивом і сумом. Несподівано там висвітилося величезне Нілове обличчя. Ніка здригнулася, скрикнула: «Дивіться!» Але ні її супутниця, ні батько нічого не помітили.

— Там Ніл, Ніл у вікні! Дуже великий Ніл! — закричала вона.

Кинулася бігти назад, упала, заголосила.

І її голос затамували в собі сніги.

П’ятниця, чотирнадцяте

Вікна згасли ще до півночі. Він і собі вимкнув світло, але за шибкою панував молодий сніг і було, мов удосвіта.

Серце билося, як молот. Варто йому було тільки вимовити ім’я — і дівчина поставала перед очима в гостроносих чобітках. Поправляла гладко зачесане волосся, розливчасто сміялася, мов ранкова свіжість стривожила росяний букет. Він її бачив на Невському проспекті у білій шовковій хустині, у темно-вишневому пальті строгого крою. Оця її манера одягатися старомодно його розчулювала. У пітерської молоді одяг виглядав, як лахміття.

Позавчора група українських студентів приїхала до Санкт-Петербурга для роботи над дипломними. Тема Андріани «Микола та Євген Гребінки серед творчої молоді Петербурга» його зацікавила найбільше. У списку навпроти цієї теми професор поставив плюс. А потім до нього підійшла Андріана.

Професор працював з ноутбуком і, не відриваючись, запросив її сісти.

— Скажіть мені, шановна, — мовив чистою українською мовою без акценту, — скільки хвилин свого дорогоцінного часу ви плануєте присвятити темі?