Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (серия книг TXT) 📗

- Пустіть мене, тіточко, на ніч,- крикнула я з-за воріт.

- А хто ж ви такі? - питає в мене молодиця.

- Та я йду на заробітки в сахарню, та оце опізнилась і боюсь сама йти через ліс. Пустіть, будьте ласкаві! - про­шусь я в молодиці.

- Та коли опізнились, то йдіть до господи,- сказала мо­лодиця й вийшла до воріт, оборонила мене од собак і просила в хату. Я ввійшла в хату, сказала «добривечір». Чоловік з дітьми сидів за столом і вечеряв. Добрі люди, спасибі їм, попросили мене вечеряти. В мене боліло серце, боліла душа. Не до вечері було мені тоді.

Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з бать­кового двору й пустила по світу бурлачкою.

Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.

- Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде? - спитала Василина.

- В Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а по­тім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлю­пала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холо­дної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожу­вала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.

Пожила я на заводах, а мене парубки так і обступили кругом. Чи стрінуть мене на вулиці - тягнуть на музики, наймають мені музики до танців; стрінуть на вечорницях - частують мене горілкою, танцюють зі мною. Чи йду я селом - за мною, молодою, слідком іде сім кіп хлопців чередою. Жила я собі на волі, як птиця, ніхто мені не гриз голови. З ким хочу кохаюся, з ким хочу цілуюся. Вбрали мене хлопці, як ту паву. А тут приступив до мене вже немолодий парубок, Яненко. Ходить та ходить за мною, як та тінь. Йду на музики, він за мною, йду з музиків - він за мною. Полюбив він мене, як душу, й заслав до мене старостів. Чом же,- думаю,- не піти за його заміж? Парубок гарний, чорнобривий, з карими очима, має свою хату. Ще його батька пан перевів у Стеблів з другого села, з-під Канева, з другими людьми. Пан поставив у Стеблеві всім хати, дав городи, але не дав поля й записав всіх на завод. Як вийшла людям воля од панщини, пан не дав тим фабрицьким людям поля. Так зостався й мій чоловік без поля. Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан. Любила я одного, як свою душу, та не довелося з ним жити в парі. Другий покохав мене, та й сам умер. А я, молода, не накохалась і не навтішалась на своєму віку. Ой, вже я не знайду таких пишних очей, які я цілувала. Ой очі, очі, горе моє, щастя моє! Чом мені не довелося ввесь вік дивитися на вас? Коли б мені довелося хоч раз на віку стрінути ті очі, раз глянути на них і вмерти…

- А я б такі очі виколола ножем оцими руками,- сказала Василина, бліда, як смерть, показуючи свої обидві руки.

Марія сіла кінець стола, сперлась на руку і задумалась. У хаті почало темнішати. Тільки скатерка на столі ясно біліла й кидала тихий світ на бліде Маріїне лице, на ви­сокий білий Василинин лоб та на квітчасті здорові хустки на головах в двох молодиць.

За ворітьми заграв ріжок різким голосним тоном, заграла скрипка. Обидві молодиці неначе прокинулись і заворушились. Марія схопилась з місця й почервоніла на виду. Вона вхопила пляшку й чарку, кинулась до дзе­ркала, пригладила пальцем тонкі брови, поправила на шиї намисто з дукачами.

- Ой, подивися, Василинко, чи гарно стоїть на мені юбка,- сказала Марія, повертаючись до Василини,- обсми­кай на мені складки. Нехай, серце, побуде на мені твоя хустка, бо вже не встигну другою зав’язатись. Це йде Ми­на на вечорниці та ще й з музиками.

Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Рі­жок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сороч­ка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.

- Добривечір тому, хто в цьому дому,- сказав Мина товстим голосом.- Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,- сказав Мина, глянувши на Василину.

- Ба, одна Марія, а друга Василина,- сказала Марія, почервонівши, як маківка.

Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.

- Яка ж це Василина? - питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.

- Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,- сказала Марія.- Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.

- Та й гарна ж ця друга Марія,- сказав Мина,- та шкода, що в хаті поночі. Дай, лишень, Маріє, світла!

- Не дам, нехай кортить,- сказала Марія.

Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.

- Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки,- сказав Мина.

- Як вип’ємо одно, то й друге принесеш,- сказала Марія, крутячи перед Миною головою.

При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.

- Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? - спитала скрипка.

затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.

- Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? - спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.

- Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати,- сказала Василина, одхиливши назад голову.

- Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що до­торкана! - сказав Мина, вхопивши Марію за плече.

- Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь,- крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.

- Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди,- сказав Мина і сів поруч з Василиною.

- Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному ска­жу,- сказала Василина, посунувшись од Мини.

- А кому ж ти скажеш правду? - спитав Мина.

- Скажу тому, кого люблю,- сказала Василина.

- А хіба ж ти мене не любиш? - спитав Мина.

- Я тебе вперве бачу у вічі,- сказала Василина, гляну­вши на його.

- Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може, й нам? - сказав Мина, скоса поглядаючи на Васи­лину.

- Не знаю,- сказала Василина.

Рипнули двері. В хату почали сходитись дівчата, поза-кутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозку­тувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На ді­вчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То бу­ли фаб-рицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабри­цької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібного швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.