Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує?
— Ні.
— Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз.
— Ось візьміть, — сказав я.
— Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється.
— Гаразд, спробую.
— Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує. Ви могли б дати їй трохи перепочити.
— Гаразд.
— Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду.
— Щоб вона та не помітила.
— Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати.
— Та я б з охотою.
— Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це.
— Умовлю.
— Не вірю я вам. — Вона взяла записку і пішла.
Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж.
— Що сталося?
— Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють?
Міс Гейдж подивилась на мене.
— Я ваш друг, — сказала вона. — Вам ні до чого так розмовляти зі мною.
— Що ви хочете цим сказати?
— Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли?
— Вип'єте трохи вермуту?
— Вип'ю. Але потім одразу піду. — Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.
— Ви беріть склянку, — сказав я, — а я питиму просто з шийки.
— За ваше здоров'я, — мовила міс Гейдж.
— А що там Ван Кемпен казала про мене — ніби я допізна сплю?
— Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом.
— Ну й біс із нею.
— Вона не лиха, — сказала міс Гейдж. — Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались.
— Я знаю.
— Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього.
— Ви страшенно мила.
— Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога?
— Чудово.
— Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко.
— Ви на диво мила.
— Дуже свербить?
— Ні. Все добре.
— Зараз я поправлю торбинки з піском. — Вона нахилилась. — Я вам друг.
— Я знаю.
— Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь.
Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.
Розділ XVIII
Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, — нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.
— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він.
— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано.
— Покуштуйте, пані, коли хочете, — сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.
— Я покуштую і того, Жорже.
— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.
— А може, і є, — сказала Кетрін. — От буде чудово, якщо таки є.
— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад.
Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір.
— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він. — Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг.
Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами, — манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні,— а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.
У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:
— Точнісінько як клавіші в рояля.
А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:
— Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.
— Таке шорстке?
— Ні, любий. Я просто пожартувала.
То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.
Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:
— Любий, але ж мене відішлють звідси.
