Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Ти сам живеш у під’їзді?
– Як це – сам?
– Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? – запитав суворо. Апостолов мовчав. – Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?
– Трохи потренувались.
– Коли повернулися додому?
– О дев’ятій вечора.
– І потім не зустрічалися?
– Ні.
– Ти не знайомий з Чикирдою Михайлом?
– Чикирда?… Навіть не чув.
– Шкода. Слухай уважно: з дому, як зсутеніє, ні кроку. Вдень – тільки з товаришами. Ти мене зрозумів? – Апостолов заперечно похитав головою. – Словом, стережись. Загинув Ігор.
Гантелі випали з його рук – грюкнули об підлогу…
Аркадію, блідому, остовпілому, з одвислою нижньою щелепою, Тополюк більше нічого не сказав. Сподівався, хлопець збагне, наскільки серйозне застереження. Залишив квартиру Апостолових. «Москвич» Бухова вже стояв біля першого під’їзду будинку № 24, де жили Біронські. На лаві сиділи жінки, товпилися чоловіки. Мабуть, довідалися про смерть Ігоря.
Євген туди не пішов – поспішав перевірити свідчення Аркадія. Отож у першу чергу зустрітися з тренером Кондруком, потім – в кафе «Дружба», до його батьків на завод, у школу. Весь час думав: які ж будуть наслідки експертизи? Що таїлося в тому коричневому зошиті й аркуші паперу, знайдених на місці події?
Апостолов не збрехав: справді тренувався з Біронським, повернувся додому о дев’ятій вечора і не залишав квартири. В кафе не заходили. В школі поводились як слід. Тополюк ще навідався в дубовий гай, попитав там людей, чи їм не впало у вічі щось підозріле, чи не бачили чужої людини. Про це ж питав мешканців у дворі. На жаль, нічого втішного. Вбивця Біронського як з’явився непомітно, так і зник.
Євген добряче намотався по місту. Кілька разів дзвонив Бухову – цікавився новинами. Слідчий теж очікував актів експертизи. Нарешті о 17.05 Денис кинув два слова: «Принесли, приходь», – і поклав трубку. Євген, не гаючи часу, подався на тролейбусну зупинку.
Тополюка охопило збудження, мовби перед вирішальним двобоєм. Передчував – не сьогодні-завтра справу закінчать. Хай досі не вийшли на Кривого, на вбивцю Біронського, але підсвідомо відчував – скоро, скоро… Лише бракувало якогось факту, свідчення, наче художнику останнього мазка для завершення картини.
Євген позирнув на вікно кабінету Бухова – відчинене, але Дениса у ньому не було. Звісно, отримавши акти експертизи, він переглядав їх, вивчав, співставляв із фактами, робив припущення і висновки, – не відірвешся від стола. Он під кулястим декоративним деревом і його «Москвич». Значить, до гуртожитку Євген не їхатиме трамваєм – Денис обов’язково підкине. Це вже у нього зробилося правилом: після викриття банди крадіїв автомобілів (вони кілька разів намагалися вбити Тополюка) Бухов, якщо засиджувались до темряви, підвозив оперуповноваженого додому.
Слідчий сидів за столом. Зустрів Євгена замисленим, сумним поглядом. Вентилятор на сейфі гнав пругке повітря, і на маківці Дениса ворушилося волосся. Перед Буховим лежала справа за № 354, коричневий зошит і обласна газета.
– Ти не стомився? – несподівано запитав Денис, здогадуючись, що Євген мало спав цієї ночі.
– Чи вперше? – стенув Тополюк плечима. – Апостолов сказав правду: о дев’ятій вечора він повернувся з тренування і вже не виходив з квартири.
– А Біронський вийшов о десятій прогулятися перед сном. Мати наказала взяти ключі, щоб не будив їх. д вранці приготувала сніданок і пішла на роботу, не заглянувши до його кімнати. Вважала – спить Ігорок. Батькові теж пізніше вставати, отож не тривожились, поки та жінка… Його вбили між двадцять другою і двадцять третьою годинами якимсь тупим предметом, схоже, молотком, – повідомив слідчий факти, які, звичайно, встановила експертиза.
– Значить, він одразу подався до схованки, – зробив висновок Євген.
– Виходить, відразу, і хтось знав про неї, чекав там на нього, – додав Денис. – На пляшках і меблях, на цьому зошиті відбитки пальців Ігоря, Шейченка і ще однієї особи. Біронського – свіжі. На тому аркуші – відбитки зовсім інші. Думаю, у схованці невідомі відбитки – Апостолова. Врешті, перевіримо. А на аркуші…
– Може, вбивці?
– Можливо, – Бухов посунув до Тополюка газету. – Почитай на останній сторінці.
Євген уважно подивився: програма телебачення на сьогодні й на завтра, які картини демонструються в кінотеатрах міста, чотири некрологи. Ага, другий: «Колектив міжміської телефонної станції висловлює співчуття телефоністці Шейченко В.М. з приводу тяжкої втрати – трагічної смерті її сина Віталія». І під ним: «Вчителі та учні середньої школи № 37 глибоко сумують з приводу трагічної смерті учня Віталія Шейченка і висловлюють співчуття рідним і близьким покійного». Проте, мабуть, не некрологи засмутили слідчого, який знав про загибель десятикласника раніше.
Бухов поклав долоню на коричневий зошит.
– А тут, Євгене… – сумовито почав Денис і запитав: – По-твоєму, що, га?
– Пісні, напевне, непристойні.
– Вирок.
І хоч мовив слідчий неголосно і розчаровано, а пролунало наче постріл.
– Вирок? Кому? За що?
– Ознайомся. Ти ще з таким, либонь, не зустрічався, – і неохоче прийняв долоню з зошита, мовби не хотів розкривати його секрету, але доводилось.
Тополюк перегорнув палітурку. На першій сторінці залисніли чорне велике R, пронизане червоною ламаною блискавкою. Під ним великими і гострими, ніби колючки, літерами – готичним письмом, написане слово «Рейдери». Все намальовано фломастерами ретельно і старанно. На наступній сторінці знову напис червоним чорнилом і готичним письмом:
«НАШЕ КРЕДО
1. Стати фізично сильними і позбутися почуттів страху, жалості й любові.
2. Всі засоби – варті мети, яку б ми не визначили собі.
3. Пам’ятати: життя – це постійна боротьба, і той у ній перемагає, хто хитрий, підступний і жорстокий.
4. Добре поводитися вдома і в школі, брати активну участь у шкільних заходах.
5. Товаришувати лише з тими, хто нам підходить по духу і стане в пригоді.
6. Нікому не прощати образ і не кидати рейдера в біді.
7. Будь-якою ціною завойовувати авторитет, повагу і визнання.
8. Йти до власного добробуту шляхом патріотизму і відданості.
9. Слово – для віслюків, діло – для себе.
10. Дружба і щирість – фата-моргана. Головне: ти – мені, я – тобі».
– Ну й ну… – Євген вражено покрутив головою. – Оце-то життєва позиція в сімнадцять років! А звучить наче з чужого голосу. І суперечностей багато в цьому «кредо».
– Помітив? – Денис примружився.
– Авжеж. Згадай-но наші розмови з їхніми батьками. У «кредо» є сентенції сімей трійці. Правда, тут вони висловлені відвертіше. – Тополюка гнітила та відвертість.
– Вірно, Євгене, і водночас діти ростуть не в лісі, – гірко зауважив Бухов. – їхнє «кредо» – тривожний симптом. Адже у нас не перевелися блат, перекручення, спекуляція, хабарництво, бюрократизм, кумівство, демагогія, різні відхилення. А сучасні діти не дурні. Ще додай щоденні «голоси» з того боку, які вони слухають, ваблені музикою, закордонні дрантя і кіно, а духовного, громадського імунітету з певної частини молоді проти цього – пшик. Його не дав формалізм у вихованні, а деякі батьки сушать мізки, аби жити не гірше, ніж сусіди. Ет, що я тобі пояснюю! Ти це теж добре знаєш.
Знай, безперечно, але слухати було прикро, ніби Євген особисто винен у недоліках і прорахунках. Він перегорнув сторінку. Посередині напис чорним фломастером – «Повідомлення рейдінформбюро», а під ним дрібнішими літерами – «Операції, тренувальні рейди за манекенами». Що за чортівня? Капітан здивовано глипнув на слідчого. Бухов уважно стежив за виразом його обличчя.
– Далі, далі читай, – нагадав йому Денис.
А далі йшли нотатки з датами. Євген читав і не вірив, але в руках зошит і власні очі бігали по синіх рядках літер… Ось кілька записів:
