Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
«Припустимо, ти знову заведеш стартер. А що далі, коли закінчиться пропан?»
Та ну, щось тоді втрутиться в його долю. Він не збирався померти тут. Ростбіф з Ісусом? Фактично, він не спішить на той обід. Якщо він не може сидіти в голові столу, він просто уникає будь-яких бенкетів.
Ця думка змусила його засміятись знову. Він вельми повільно, вельми обережно просувався до дверей, що вели в більшу кімнату. Тримаючи руки перед собою, як сліпець. Через сім кроків торкнувся ними стіни. Вирушив направо, ведучи пучками пальців по дерев'яній панелі, і… ось! Порожнеча. Прочинені двері. Добре.
Він прочовгав крізь одвірок, рухаючись тепер впевненіше, незважаючи на чорноту. Розміщення речей у цій кімнаті він пам'ятав добре: по боках полиці, прямо попереду дива…
І знову він перечепився об того нікчемашного хлопця і впав пластом. Ударився лобом об долівку й закричав — більше від несподіванки й досади, ніж від болю, бо килим на підлозі пом'якшив удар. Але ж, о Господи, між ногами в нього була мертва рука. Здавалося, зараз вона вхопить його за яйця.
Великий Джим підхопився на коліна, зачовгав уперед і знову вдарився головою, цього разу об диван. Знов видав скрик, потім заліз на диван, швидко підібравши за собою ноги, як ото робить людина, вискакуючи з моря, де, як вона раптом зрозуміла, повно акул.
Він лежав і тремтів, наказуючи собі заспокоїтись, він мусить заспокоїтися, бо інакше в нього дійсно може статися інфаркт.
«Коли починається аритмія, ви мусите сконцентруватися і робити довгі, глибокі вдихи», — казав йому той хіпі-доктор. Тоді Великий Джим поставився до цих слів, як до звичайної нью-ейджівської дурні, проте зараз йому не залишалося нічого іншого — звичайного верапамілу в нього не було — тож мусив спробувати цей рецепт.
І воно, схоже, діяло. Зробивши двадцять глибоких вдихів, кожного разу видихаючи повільно, він відчув, що серце в нього нормалізувалося. І в роті поменшало мідного присмаку. От лишень груди йому здавило. У ліву руку вповзав біль. Він знав, що це симптоми інфаркту, але гадав, що це може бути також і від нетравлення шлунку після всіх тих з'їдених ним сардин. Найімовірніше, що від останнього. Довгі глибокі вдихи чудово допомагають його серцю (але все одно, коли вибереться з цього розгардіяшу, йому треба показатися лікарям, можливо, він навіть погодиться на серцеву хірургію). Спека — от головна проблема. Спека й затхле повітря. Він мусить знайти ліхтар і знову завести той генер. От лиш ще хвилиночку, ну, може, пару…
Тут чути чиєсь дихання.
«Авжеж, звичайно. Це ж я сам тут і дихаю».
І все-таки він був певен, що чує ще когось. Більше, ніж когось одного. Йому здалося, що з ним тут тепер кілька людей. І він подумав, що знає, хто вони.
«Та це ж просто смішно».
Так, але хтось із тих, хто зараз тут дихає, знаходиться поза диваном. Хтось причаївся в кутку. А хтось стоїть за три фути перед ним.
«Ні. Припиніть!»
За диваном Бренда Перкінс. У кутку Лестер Коґґінс, з відвислою нижньою щелепою.
А просто перед ним стоїть…
— Ні, — проказав Великий Джим. — Це суще лайно. Чиста дурня це.
Він заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на тих довгих повільних вдихах.
— А тут так гарно пахне, тату, — спереду нього прогудів Джуніор. — Пахне, як у тій коморі. Як мої дівчатка.
Великий Джим вискнув.
— Допоможи мені підвестись, братане, — озвався з підлоги Картер. — Він мене так сильно порізав. Та ще й стрельнув у мене…
— Перестаньте, — прошепотів Великий Джим, — нічого такого я не чую, отже, зараз же припиніть. Я рахую вдихи. Я направляю собі серце.
— Всі документи в мене збереглися, — промовила Бренда Перкінс. — І копій маю достатньо. Скоро їх буде розвішано на кожному телефонному стовпі в місті, як розвішувала Джулія останнє число своєї газети. «Начувайся, твої гріхи знайдуть тебе» — книга «Числа», розділ тридцять другий.
— Тебе нема тут!
Але раптом щось — на дотик, мов палець, — делікатно проїхалося йому по щоці.
Великий Джим знову вискнув. У протиатомному сховищі було повно мертвих людей, котрі все ж таки дихали цим неймовірно затхлим повітрям. Навіть у темряві він бачив їхні бліді лиця. Бачив очі свого мертвого сина.
Великий Джим підхопився з дивана, розмахуючи в чорному повітрі стиснутими кулаками.
— Геть пішли звідси! Всі ви, геть від мене!
Він кинувся до сходів і перечепився об нижній східець. Цього разу не було килима, щоб пом'якшити удар. В очі йому почала скрапувати кров. Мертва рука пестила йому ззаду шию.
— Ти мене вбив, — примовляв Лестер Коґґінс, але з його розкраяною щелепою це в нього звучало, як «и ее уиу».
Великий Джим рвонув угору сходами й нагорі вгатився у двері усією своєю значною вагою. Двері рипнули й прочинились, відгортаючи собою вбік обвуглену деревину й навалену цеглу.
«Ні! — гаркнув він. — Ні, не торкайся мене! Ви, ніхто мене не торкайтесь!»
Серед руїн кімнати засідань стояла майже така ж точно темрява, як і в бункері, але була й суттєва різниця: повітря тут зовсім не годилося для дихання.
Великий Джим зрозумів це вже після третього вдиху. Скатоване понад межі витривалості цим останнім ривком хазяїна, його серце знову плигнуло йому в горло. І цього разу там воно й застрягло.
Великий Джим раптом відчув, ніби від горла до пупа в ньому провалилось щось неймовірно важке: довгий мішок з ряднини, набитий камінням. Він зробив рух назад до дверей, немов людина, що силується пробрести крізь мул. Спробував протиснутися крізь щілину, але цього разу глухо застряг. З його роззявленого, хапаючого повітря рота, з забитого горла почав народжуватися жахливий звук, і звук той був: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».
Він молотнув кулаком раз, другий, тоді ще раз: потягнувся рукою вперед, прагнучи якогось фінального спасіння.
Хтось ласкаво погладив йому руку зсередини. «Татуню», — проспівав чийсь голос.
Хтось потряс Барбі, розбудивши його рано-вранці в неділю, перед світанком. Він неохоче приходив до тями, кашляючи, інстинктивно обернувшись до Купола, до вентиляторів поза ним. Коли нарешті прокашлявся, він подивився, хто ж це його розбудив. Побачив Джулію. Волосся в неї розвилося і висіло, щоки палали гарячкою, але очі були ясними. Вона промовила:
— Бенні Дрейк помер годину тому.
— Ох, Джуліє. Боже правий, мені так жаль, — голос у нього був надірваний, рипучий, зовсім не його голос.
— Я мушу дістатися до коробочки, яка створює Купол, — сказала вона. — Як мені дістатися до коробочки?
Барбі похитав головою.
— Це неможливо. Якщо б ви навіть могли з нею щось зробити, вона знаходиться на пагорбі, майже за півмилі звідси. Ми тут навіть до машин підійти не можемо, не затамувавши подиху, а до них звідси всього якихось п'ятдесят футів.
— Є один спосіб, — промовив хтось поряд з ними.
Вони озирнулись і побачили Сема Вердро. Той докурював останню зі своїх сигарет і дивився на них тверезими очима.
Він був тверезий, цілком тверезий уперше за останніх вісім років.
Сем повторив:
— Є один спосіб. Я можу вам показати.
БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ
Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.
Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:
— Це безумство. Ви загинете.
— А якщо ми залишимось тут, виживемо? — запитав Барбі.
— Але навіщо це потрібно взагалі робити? — спитала Лінда. — Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?
