Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
Великий Джим прокинувся в темряві, тримаючись за груди. Знову з перебоями колотилося серце. Він вгатив по ньому. А слідом сигналізатор ввімкнувся на генераторі, коли запас пропану в черговому балоні наблизився до небезпечного рівня: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».
Великий Джим ворухнувся і скрикнув. Його бідне, змучене серце різко рвонулося вбік, збилося з ритму, стрибнуло, а потім застукотіло, віднайшовши само себе. Він відчув себе старим автомобілем з кепським карбюратором, драндулетом, який можна виставити на продаж, але продати ніколи неможливо, тим, що найкраще годиться тільки на купу брухту. Він стрепенувся судорожно, хапаючи ротом повітря. Йому зараз погано, як тоді, коли довелося звернутися до лікарні. А може, навіть гірше.
«АААААААААААА» — дзижчання якоїсь величезної, гидотної комахи — либонь, цикади — тут, в темряві, поряд з ним. Хтозна, що могло заповзти сюди, поки він спав?
Великий Джим почав намацувати ліхтар. Продовжуючи другою рукою стукати себе в груди, терти їх, він умовляв серце заспокоїтись, не поводитися, мов якесь нікчемашне немовля, не для того він пройшов через усе це, щоб померти отут, у цій темряві.
Налапавши ліхтарик, він важко став на ноги й перечепився через труп свого покійного ординарця. Знов скрикнувши, упав на коліна. Ліхтарик залишився цілим, проте покотився далеко від нього, освітлюючи рухомим променем нижню полицю зліва, заставлену коробками спагеті й банками томатної пасти.
Великий Джим поповз по ліхтар. І в цю ж мить відкриті очі Картера Тібодо ворухнулись.
— Картере? — Піт стікав обличчям Великого Джима; він відчував, як щоки йому вкриваються ніби тонкою, масною, смердючою плівкою. Серце в нього знову зробило черговий тріпотливий кидок, а тоді, як не дивно, знову забилося у нормальному ритмі.
Тобто ні. Не зовсім. Але принаймні близько до нормального ритму.
— Картере? Синку? Ти живий?
Глупство, звісно; Великий Джим розпоров йому черево, як великій рибині десь на березі річки, а потім ще й вистрелив у потилицю. Він лежав мертвий незгірш за Адольфа Гітлера. Проте він міг би поклястися… ну, майже поклястися… що очі хлопця…
Він боровся з думкою, що Картер зараз простягне руку й ухопить його за глотку. Запевняв себе, що це нормально, почуватися трішечки (настраханим) нервово, бо ж, врешті-решт, цей хлопець його ледь не вбив. І все ще очікував, що Картер раптом підхопиться сам і вхопить його, притягне до себе, і вгризеться своїми зголоднілими зубами йому просто в горло.
Великий Джим помацав пальцями в Картера під нижньою щелепою. Заляпана кров'ю плоть була холодною, без ніякого пульсу. Авжеж, звідки? Хлопець мертвий. Мертвий уже півдоби, якщо не довше.
— Ти зараз обідаєш зі своїм Спасителем, синку, — прошепотів Великий Джим. — Ростбіф з картопляним пюре. А на десерт яблучний пиріг…
Від цих слів йому покращало. Він поповз по ліхтарик, а коли йому здалося, ніби щось ворушиться позаду нього — може, то шелест руки, що тягнеться бетонною долівкою, намацуючи наосліп, — він не озирнувся. Він мусить нагодувати генератор. Заткнути оте його «АААААА».
Коли він витягував один з тих чотирьох балонів, що ще залишалися у погрібці, серце в нього знову збилося на аритмію. Він сів поряд з відкритим люком, хапаючи ротом повітря, намагаючись кашлем повернути серце до регулярного ритму. І молячись, без усвідомлення того, що його молитви — це, головним чином, низка вимог і стандартних обґрунтувань: заспокой його; тут нема моєї вини; визволи мене звідси; я робив все, що міг, якнайкраще; мене підвела чужа некомпетентність; зціли моє серце.
— Во ім'я Ісуса, амінь, — промовив він. Але звук власного голосу його, радше налякав, ніж заспокоїв. Слова проторохтіли, мов кості в могилі.
На той час, коли його серцебиття трішки вирівнялося, хрипкий крик цикади вже вщух. Балон генератора спорожнів. Тільки промінь ліхтарика залишився у цій кімнаті, котра стала тепер такою ж темною, як і інша; останній з автономних світильників відмигтів своє ще сім годин тому. Силуючись прибрати з платформи при генераторі порожній балон, щоб встановити на його місце новий, Великий Джим неясно пригадав, як проштампував БЕЗ ДІЙ на заявці, котра потрапила на його стіл десь рік або два тому; в ній ішлося про оновлення обладнання в цьому сховищі. До тої заявки, напевне, було вписано й нові батареї для автономного освітлення. Але як він міг себе винити? Грошей у міському бюджеті завжди було обмаль, а люди не переставали тягнути руки: «Нагодуй мене, нагодуй мене».
«Це мусив би зробити Ел Тіммонс з власної ініціативи, — сказав він сам собі. — Заради Бога, хіба чекати від кого ініціативи, це забагато? Хіба не за це ми платимо обслуговуючому персоналу? Бачить небо, він міг би звернутися до того жабоїда Берпі й попросити в нього спонсорської допомоги. Сам я саме так би й зробив».
Він підключив балон до генератора. І тут знову спотикнулося його серце. Рука смикнулась, і ліхтарик упав у погрібець, де ударився об якийсь з іще повних балонів. Брязнуло скло, і він знов опинився в суцільній темряві.
— Ні! — заволав він. — Ні, чорти його забирай. НІ!
Але відповіді від Бога не надійшло. Тиша й темрява давили на нього ззовні, а його перенапружене серце задихалось і тіпалося всередині. Зрадницький м'яз!
«Не переймайся. У тій кімнаті є інший ліхтар. І сірники. Мені лише треба їх знайти. Правду кажучи, якби Картер ними запасся, я би прямо на них і натрапив». І це ж так воно й є. Він переоцінив цього хлопця. Гадав, що Картер завтрашній, а він, врешті-решт, виявився учорашнім. Великий Джим розсміявся, проте тут же змусив себе замовкнути. Сміх у суцільній темряві звучав дещо лячно.
«Не переймайся. Заводь генератор».
Так. Правильно. Генератор — завдання номер один. Він зможе знову перевірити надійність підключення, щойно той заведеться і очисник повітря знову зацокотить. На той час він вже знайде інший ліхтарик, а може, навіть коулменівську лампу. Наступна заміна балона відбуватиметься уже при повному світлі.
— Це загальний принцип, — промовив він. — Якщо хочеш, щоби щось робилося в цьому світі як слід, мусиш робити це сам. Лишень було б спитати про це Коґґінса, або оту Перкінс, що римується із «п'яддю». Вони-то знають. — Він знову розсміявся. Неможливо було втриматись, бо це було розкішно. — Вони познайомилися з цим принципом особисто. Не варто дражнити великого собаку, коли маєш тільки маленьку ломачку. Аж ніяк. Аж-ні-ні-ніяк.
Він пошукав рукою кнопку стартера, намацав і натиснув її. Нічого не сталося. Раптом повітря в бункері здалося ще більш загуслим.
«Просто я натиснув не ту кнопку, от і все».
Сам розуміючи неправду, але вірячи в це, бо є речі, в які мусиш вірити, він подув собі на пучки, як то роблять азартні гравці в кості, сподіваючись викинути гаряче число. А тоді знову почав мацати довкола, поки його пальці не знайшли кнопку.
— Боже, — промовив він. — Це Твій слуга, Джеймс Ренні. Будь ласка, зроби так, щоби цей старий, нікчемашний драндулет завівся. Во ім'я Твого Сина, Ісуса Христа, я прошу Тебе.
Він натиснув кнопку стартера.
Нуль.
Він сів у темряві, звісивши ноги у погрібець з балонами, намагаючись загнати назад панічний страх, що хотів було оприявнитись і зжерти його живцем. Він мусить думати. Це єдиний шлях до виживання. Але думалось важко. Коли ти в темряві, коли твоє серце будь-якої миті загрожує бунтом, думати важко.
І що в цьому найгірше? Все, що він зробив, заради чого працював упродовж останніх тридцяти років свого життя, здавалося примарним. Як ті люди, що залишилися по інший бік Купола. Вони ходили, балакали, їздили в машинах, навіть літали на літаках і гелікоптерах. Але ніщо з цього не мало значення, під Куполом ніщо таке не мало сенсу.
«Візьми себе в руки. Якщо Бог тобі не помагає, допоможи собі сам».
— Гаразд. Першим ділом світло. Навіть коробка сірників — уже діло. Мусить же щось лежати на якійсь із полиць в іншій кімнаті. Йому треба лише мацати там — не поспішаючи, дуже методично, — поки не знайде. А вже потім він знайде батарею для цього нікчемашного стартера. Батареї там мусять бути, він був цього певен, бо йому потрібен був генератор. Без генератора він загине.
