Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Він розплющився. Сонце різко поранило очі, аж сльози вибилися на повіки — проїздили поміж скель. Облиті яскравим світлом, вони сяяли, наче підпалені; весь світ оцей світився й мерехкотів; око раділо на зелень і на безмірну синяву над головою, на міріадні спалахи унизу, з моря, але око, яке вбирало ту благодать, було болюще: пило кольори, форми, лінії, бачило трем драглистого повітря, відчувало тугу матерію каменю та землі, фіксувало невимірну ласку неба й моря, розуміло письмена, якими полискувало те море, хапало білі меви, що, впившись небом, гостро ширяли й різали повітря, — світ оцей сонячний розпадався на голубі брили найпрозорішого льоду; серед вогненних жмурів горіло білим вогнем вітрило, а біля нього хиталися темні людські силуети, які пили синє повітря й срібне сонце і знати не знали, що в когось десь, у самотнього якогось мандрівця, страждає й плаче душа, що він, хитаючись у лозовому фаетоні й захищаючись від неба брудним полотняним дашком, дивиться на світ болющим оком і має розчахнуте серце.
Все спалювалося вечірнім сонцем. Вода палахкотіла жовтим вогнем, начебто горіло ціле море, видно було навіть гострі списики вогняних язичків. Чи від того моря, чи від розжеврілого вечірнього неба обличчя в людей були пригашені й гарні: жінки поблискували назустріч палкими поглядами, а вуста їхні кармінно полум’яніли. Всі рухалися зумисно сповільнено: жінки начебто для того, щоб їх можна було швидше наздогнати, а чоловіки через те, що озиралися на палахкий вогонь із моря.
Метлинський мимовільно перейнявся цим настроєм і попросив візницю їхати тихіше. Візниця повернув до нього загоріле обличчя, і воно в оранжевому світлі здалося молочно-шоколадним.
— Зараз ніч, пане, впаде!..
Метлинський здригнувся: здалося йому, що й справді ще мить — і впаде на них чорне покривало, загасивши світ і все живе. Загасить пожежу на морі, і люди позасинають, де кого застане пітьма. Морозець продер по тілові Метлинського, він потер великим і вказівним пальцями собі лоба; облите оранжевим світлом обличчя було лагідніше, ніж звичайно.
З таким полагіднілим обличчям він зійшов із фаетона, взяв ключа й пішов, поклацуючи пальцями, через довгий коридор. Тут засвічував уже свічки рудий служка, він здивовано подивився на несподівано зміненого Метлинського, але чемно схилився в поклоні.
— Зараз подам вашому превосходительству вечерю!
— Будь ласка! — тепло всміхнувся Метлинський, і це був, здається, перший його теплий усміх, відколи ступив на цей берег. — І попрошу кілька свічок: маю нагальну працю.
Повернувся, наче військовий, на підборах і став відмикати двері. Поспішав, бо хотів застати в кімнаті те оранжеве світло, захотілося, щоб вона була залита химерними вогняними спалахами.
Так воно й було: палахке море відкидало сяйво і в його вікна, кімната справді грала тихим холодним вогнем, начебто сотні перелесників поселилися в його господі і справляють свої спокійні й колисливі танки.
Став коло вікна й пив ту неземну барву неба і моря. Море блимотіло, і в ньому тушево промальовувалося кілька човнів.
За спиною рипнули двері.
— Вечеря вашому превосходительству! — сказав півголосом служка. — І свічки. Маєте за них заплатити…
— Завтра! — обірвав, не обертаючись, Метлинський. Служка позадкував до дверей, а він не хотів пропустити цього моменту. Зараз воно загасне, оте світло в морі, і впаде всім на голови ніч.
— Ніч упаде! — прошепотів самими вустами і несамохіть приплющився.
Коли ж розплющився, світла вже не було. Отут навколо, на морі, на вулицях і в кімнаті стояла вже ніч. Десь недалеко цокотів копитами кінь і гриміли по бруківці колеса.
«Я таки пропустив той мент», — подумав і різко повернувся. На столі горіла свічка, освітлюючи наготовану їжу, а в дверях стовбичив, як манекен, рудий служка.
— Щось хотів? — спитав Метлинський.
— Може, чогось хотіли ви, ваше превосходительство? — схилився служка.
— Щоб ти забрався, — сказав спокійно Метлинський, і на вустах його заграла іронічна всмішка.
Його обличчя костеніло в густо-жовтому світлі. Було залите потом і через це лискотіло; на столі лежав аркуш паперу з кількома написаними рядками; рука Метлинського звелася, схопила перо, і на папері стало одним рядком більше. Він знову впав у задуму; тоскно світилися, наче перламутрові, його очі; з того боку дверей до замкової щілини припав рудий служка, й аж око в нього сльозилося, так видивлявся. Метлинський не відчував того погляду, був задубілий і знерухомілий; вуста шепотіли, перебираючи й карбуючи слова; здавалося, ті слова зіслизали з його тонких вуст і засипали кімнату. Кожне мало геометричну форму, отож кімната заповнювалася тими геометричними тілами, а він похитувався поміж того накописька. Кілька разів зводилася рука, але й опадала; піт стікав по обличчі краплями, зрештою він не витримав і звівся. Чорна тінь упала на стіну, і від того метнулася від дверей руда постать і пішла, пішла навшпинечках, наче балерина, завернула до кімнати для обслуги і впала на стілець, приснувши, наче кіт.
— Моє превосходительство чи трошки теє, — покрутив він біля голови, — чи со-чи-ни-тель…
Його напарник лежав на ліжку, заклавши ноги на бильце, і колупався скалочкою в зубах.
— А тобі не все одно! — виплюнув застрялий шматочок м’яса. — Платить, то хай собі хоч на голові ходить.
— Не кажи, — серйозніше сказав рудько. — Нещасливий вони народ, ці сочинителі. Ними й поліція завжди цікавиться. А чи треба мені зайвий клопіт? Нє, я тобі таке скажу, Гриша: коли ти вже господін, то не придурюйся, а будь господіном. А то превосходительством каже себе звать, а сам — лайно!
— А може, він і справді превосходительство? — ліниво озвався Гриша.
— Коли б був превосходительством, сочинителем би не був. Це я вже точно знаю, — сказав рудий, і його жовті повіки розважно кліпнули. — Я, брат, оцих панів ого скільки перебачив!..
Метлинський стояв біля розчиненого вікна й дивився на залиту світлом ліхтарів вулицю. Свіже дихання моря холодило йому обличчя, і він пив вільгу на повні груди. Вуста його так само ворушилися, наче хотів засипати геометричними тілами й цю вулицю, і море. Прогуркотів екіпаж, хиталась у ньому широка жіноча постать. Якась молода пара йшла серединою вулиці, тримаючись за руки: дівчина засміялася вуркітливо й закинула голову. І побачив Метлинський щасливе засміяне обличчя, залите мерехким світлом, і здалося йому раптом, що упізнав він те обличчя, — прийшло в цю ніч бозна від якого далекого часу. Це, однак, його не зворушило і не схвилювало: стояв у своєму вікні, холодний і закостенілий, злітали з його вуст холодні й закостенілі слова, оксамитне темно-синє небо сипало на нього прохолодний пил. «Ні, — подумав він, — я надто сухий та холодний. Треба мені стати як квітка, що розпускається в першому промінні…» Він пішов важкою ходою до столу, сперся руками, звісившись до того напівсписаного листка. Йому здалося, що слова, які щойно створив, починають ворушитися. Ясний сонячний ранок він побачив, коли все свіже й оновлене, коли грає палахкотисто на траві роса, а пташки, впившись рожевим світлом і цією росою, чистять і без того голосні горлянки, їхній спів падає голубими ковтками, а служниця підносить йому на таці склянку парного молока. Бере те молоко, і йому солодко пахне потом великої лагідної тварини, що дивиться на світ, і в очах у неї відсвіт народженого неба…
Тиха туга ввійшла Метлинському в душу, він узяв листок, наблизив його до свічки, а коли той спалахнув, швидко поніс до грубки і вкинув туди. Захиталися по кімнаті жовті косми; Метлинський уже сидів за столом, і його рука повільно, літера за літерою, клала на папір нові слова. Він писав довго, може, цілу годину, а коли відкинувся на спинку стільця, обличчя його знову було вкрите потом, а очі порожні. Дивилися кудись у вікно, де вже погасли ліхтарі і стояла глупа південна ніч. Йому раптом захотілося лягти на ліжкові, а прокинутися на батьковому обійсті. Розплющити очі й почути знайомий пристук материних закаблуків. Вона розхилить двері і стане на порозі, вся залита щедрим сонцем, з тою чарівною усмішкою на вустах, яка освітить її обличчя і зробить чудовим. Схилиться до нього поцілувати, і він схвилюється від молочного запаху, що війне від неї. «Все в’яне й зникає, — думав він, похитуючись на стільці з міцно заплющеними очима. — Немає справжніх повернень, бо минуле — тільки тінь сьогоднішнього. Все життя я жив повернений у минуле. Губив красу сьогочасну, бо тільки коли ставала вона минулим, починав розуміти її красу!»
