Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“А про те кого на те слідство післати, і про полковника Ів. Нечая-щоб його козаків з Могилева і Чаусів вивести і надалі йому полковником не бути,-про се я поговорю з суддями, полковниками й осавулами: як вони постановлять, про се вам відомо вчиню”. (л. 134-5).
На се посли сказали: “Поклонському і Золотаренкові велено було 8) прибирати козаків тому що тоді був неприятель, а тепер неприятеля ніде нема; в Могилеві і по инших містах велено бути воєводам і з ними ратним людям, а уїзди тих городів роздано для прогодовання воєнним людям і шляхті, що приїздять до великого государя, щоб йому служити і бути під його високою рукою. Тому козакам в Могилеві, Чаусах і по инших городах бути нема по що”. А гетьман на се:
“Неприятель великого государя і всіх нас польський король стоїть тепер з військом у Львові, і з ним у вел. государя ніякого договору нема. А тепер ще наступає другий неприятель-шведський король. Коли тепер тих козаків з їx господарством зруйнувати-се пронесеться по всім війську Запорізькім, і я побоююся від козаків усяких заворушень-бо у нас люде вільні!” 9).
І далі він казав іще (каже Лопухин): “Великий государ, польський король і шведський король всі хочуть мене і козаків мати при собі 10). Нехай же вел. государ буде ласкав-тих козаків, що мають у Могилеві та в Чаусах господарства 11), тепер виводити не велить, аби від них не було якогось заворушення (шатости). Бо далі се не втіче: як служба скінчиться, тоді можна буде розвести 12). А тепер на Юра буде рада-як їм іти на неприятеля, і про се він чекає наказу від вел. государя”.
На сей натяк на польські та шведські залицяння посли розуміється нагадали гетьманові, що він зложив присягу на вірність цареві і повинен стояти в тім міцно,- аби “на прелестные письма польского и свЂйского королей не уклонялся и никаким прелестным писмам не вЂрил, также бы и полковников и ясаулов и сотников и Черкас подтверждал, чтоб они помня православную вЂру и своє обещание в. г. нашему служили вЂрно”. Гетьман на се сказав: “Я тому й кажу се, що просився (бив чолом) з усім військом Запорізьким до вел. государя і дали ми віру (присягли) бути під його високою рукою, і тепер служу вірно (і боюсь), щоб не вчинити в козаках якогось бунту (смуты)”. Але посли почали його переконувати, що вони краще знають ситуацію! “Смути в війську боятись нема чого, і нема з чого їй бути, бо в Могилеві, Чаусах та инших згаданих місцях козацького війська ніколи не бувало. Здобув ті городи вел. гос. своєю особою (!), піддавались і присягали з тих городів люде вел. государеві (не гетьманові себто), і потім як приходили під Могилів гетьмани Радивил та Ґонсєвский, сиділи в Могилеві в облозі ратні люде цар. вел. І тепер цар. вел. велів в Могилеві й по инших городах бути своїм воєводам і ратним людям, в Могилеві і в Чаусах поставити свої государеві двори. Козакам тут бути нема чого, а коли якісь міщане і селяне позаписувалися в козаки, ті мають бути по давньому-хто в яких людях був перед тим. А коли якісь козаки з инших городів поженилися з міщанками й селянками, ті мають іти до своїх старих місць, хто звідки прийшов. Незадоволення і розруху (сумнЂнья и шатости) в війську нема чого бути”.
Гетьман стримався від дальшої полєміки і здержливо відповів: “Я вам говорю як обіцяв 13)-що знаю, а ви то передайте вел. государеві, щоб було йому відомо”.
Далі в інструкції Лопухину передбачалися два пункти, котрих йому в розмові з гетьманом торкнутись не довелось. Перший дотикав загадкової смерти звісного нам сотника Івана Петровича. “Коли б Б. Хмельницький, або котрийсь полковник запитав про сотника козацького війська Івана Петровича, що був післаний від боярина кн. Ол. Трубецкого і товаришів до шведського короля і бувши у нього в Торуні в повороті був убитий в Троцькім повіті, разом з своїм хорунжим Климом, і всі листи його забрані, і вони стали б просити, щоб вел. государ велів розшукати про се вбивство,-в таким разі Ларивонові (Лопухину) і дяку Тимофієві говорити так: Про се убийство сотникове цар. в-ву не відомо; мабуть убили його і хорунжого в дорозі в якій небудь зваді непослушні ц. в-ву польські або литовські люде. Коли ж виявиться, що вбили їх царські піддані, цар винних не помилує” (л. 35-6).
Судячи з сеї стилізації, інцидент сей був добре відомий московському урядові, так само як тортурованнє козацьких бранців, і він почував себе в тім так само ніяково; але українська сторона не хотіла процесуватись і не порушила сих інцидентів.
Друга справа більш принціпіяльна:
Лопухину доручено було порушити перед гетьманом питаннє про заведення московських воєвод в головніших містах України, переказану свого часу через Матвеева; в наказі Лопухину продиктована була така промова до гетьмана:
“Як минулого, 163 року (1655) був післаний до нього, гетьмана Б. Хмельницького А. Матвеев, говорив той йому: Стало відомо царському величеству, що в запорозьких городах і уїздах чиняться жилецьким людям від наїзду таких же своєвільних людей 14) великі утиски і кривди. Тому добре було б, щоб по Запорозьких городах були царські воєводи: як будуть по Запорозьких городах царські воєводи, вони будуть жилецьких городів захищати, в обиду нікому не дадуть і суд над ними будуть добре судити 15). Гетьман (тоді) говорив, що під ту пору царським воєводам по Запорозьких городах бути не можна було,-тому що на Запорозькі городи наступив неприятель, і військо з тих городів іде з ним на неприятеля і ніякої розправи воєводи чинити б не могли; а як дасть біг-удасться над неприятелями здобути перемогу,-тоді він дасть знати царському величеству. Так як тепер за ласкою божою і царського величества щастєм неприятелів на них (козаків) ніде не чути,-без воєвод у козацьких городах бути не годиться 16). Та й перед тим про се говорилося, і положено було на волю цар. величества. Отже цар бажає тепер, щоб по головних козацьких городах були царські воєводи для всякого захисту їх; а прав і вільностей їx ті воєводи нарушати в нічим не будуть” 17).
В звідомленню Лопухина, в протоколі переговорів з гетьманом сього пункту не залишилося: чи вийнято його, чи Лопухин вважаючи на мало приємний тон взятий гетьманом в тих переговорах не вважав тактовним порушувати таку дражливу тему? Се друге здається мені правдоподібнішим, поскільки і в пізніших актах ми не знаходимо згадок про таку розмову.
Натомісць посли порушили инші доручені інструкцією справи-те що гетьман писав цареві і переказував через свого посла Сем. Половця на повороті з походу.-Повідомляв він царя, що чернигівський воєвода Криштоф (Тишкевич) підчас походу на Галиччину присяг цареві й обіцяв жити на Україні і з собою инших Поляків привести -так от де той Тишкевич, чи приїхав він на Україну, привіз з собою урядників і слуг і шляхту? збирається приїхати до Москви вдарити чолом цареві? можна сподіватися від нього вірної служби?
Гетьман не без вдоволення відповів, що приклад Тишкевича показує, як взагалі мало можна вірити Полякам: присяг він цареві перед Потемкиним і Д. Виговським, і потім знову вернувся в службу королеві і приїздив від нього послом.
Далі-просив тоді гетьман, щоб на випадок весняного наступу неприятелів на Україну цар не лишив її без помочи; так от коли справді є небезпека від неприятеля, нехай гетьман негайно царя оповістить докладно, звідки він тої небезпеки сподівається; військо московське на Україні стоїть (без московської помочи вона не буде).
Гетьман відповів, що він про се вже докладно написав з своїм післанцем сотником Демком (л. 141).
Через тих же послів гетьман просив царя, щоб він стримав Донців від походів на Крим, поскільки Орда буде зіставитися в добрих відносинах з Запорізьким військом-так от цар се його проханнє виконав, спішно вислав наказ Донцям, щоб вони на море не ходили і з Азовцями і Кримцями не зачыпались. 18).
Гетьман подякував за се, і пояснив, що коли Орда не буде вірна своїй присязі і чим небудь порушить договір, то він, гетьман, їй тої неправди не потерпить, буде просити у царя нового указу, і з дозволу царя поведе з Ордою війну і полем і морем,-аби тільки упоратися з Польщею. А договір з ханом став на тім, що хан буде нейтральним в польсько-українських відносинах: “не чинитиме помочи польському королеві на гетьмана ані гетьманові на польського короля”. “Хан мав вишукати в Криму полон литовський (себто бранців з України) і пустити його в государеві черкаські городи, а гетьман пустить кримський полон, який у них єсть” (141-2).
