Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
– Гей, ти, суко, чи жива ще там? Може погріти її, га? – озирнувся в кімнату.
Модест не роздумував, навіть не осмислював сказане, він зачув ворога. Короткий удар руків’ям ножа в голову над вухом. Притримуючи, уклав обм’якле тіло біля стіни, увійшов до кімнати.
– Не чіпай її, Клішня, нехай відійде трохи. Не дай боже загнеться, а нам потрібна жива приманка…
Болік говорив усе це, ховаючи карту в рукав. Підняв голову і… почав повільно підніматися. Він ніяк не очікував побачити Модеста. Мову відібрало. Нарешті його пробило:
– При…віт… Ми тебе на ранок чекали… Саня ще людей прислав…
– Бачу. Де вони?
– Пішли в Холодний Яр. Це Лана… бабу! – зашепотів Болік, нахиляючись над столом. – Сука! Ми її ледве скрутили!
– Лана сама ходила до баби?
– Ні! Ми разом. Поки ми шукали, вона задушила…
– Де?
– Що?…
– Лана де?
– Там… – очима Болік показав за Модину спину.
– Приманка, кажеш…
– Ну… Чекали на тебе, щоб вирішити, здавати її ментам чи як…
Болік однією рукою тримав колоду, а другу опускав повільно уздовж тіла в кишеню широких штанів.
– Тебе немає, Сані немає, що робити, не знаємо, – белькотів він. Очі відвів, дивився в стелю. – Ми з Клешнею сторожуємо цю… А хлопці пішли шукати браслет… Я їм казав, що в ніч не варто… Так строки ж… Час… Запитають…
Болік нарешті намацав у кишені необхідне, рвонув руку із штанів, але рука з револьвером так і не встигла вирватися на волю. Модест коротко змахнув рукою і різко встромив у лоба колишньому колезі-охоронцю вірного «малюка». Нахромлений на ніж Болік ревнув, як бичок на бійні, потім хрюкнув і почав валитися на стіл. Модест випростав перед собою ліву руку, штовхнув мертве тіло, і воно повалилося горілиць, розвертаючи стіл і перекидаючи стільці…
«Малюк» уперше вбив людину. В іншій ситуації, за інших обставин Модест, мабуть, зовсім по-іншому б відреагував, але в голові було одне: «Лана!» Він обійшов стіл, висмикнув ніж, витер об одяг Боліка. Проходячи повз Клішню, для певності ще раз приклався в те саме місце – нехай довше полежить. Поткнувся у прибудову, повернувся, взяв лампу.
У прибудові, підвішена за руки і за ноги, роздягнена догола, на брусі висіла Лана. Як лань без шкіри. Тіло посиніло від холоду, на сідницях запеклася кров, рот забитий кляпом, лице в синцях. Поклав руку на пульс. Є! Поставив лампу, розрізав мотузки, витяг кляп, обережно відніс тіло дівчини в хату й опустив на кушетку біля плити. «Потерпи, рідненька… Зараз… усе буде добре…» Зв’язав руки і ноги Клішні, зіштовхнув його в прибудову, зачинив двері. На столі стояла пляшка горілки, налив у руку, протер скроні, витер лице. Зітхнула, розплющила очі, застогнала. Почав розтирати тіло.
– Води…
Зачерпнув кухлем з відра. Пила довго, маленькими ковтками, обливаючись, знесилено відкинулася на кушетку.
– Укрий мене…
Притягнув з іншої кімнати теплу ковдру, зверху намостив ведмежу шкіру. Притихла. Зараз не поговориш, не розпитаєш. Відчинив двері і вийшов у ніч. Дощ припинився, але хмари як і раніше закривали зірки і місяць. Темінь стояла непроглядна, тиша була така, що чутно було, як у селі гавкали собаки. Підібратися нечутно ніхто не зможе. Замкнув двері, постояв над Ланою. Дихала рівно, хоч зрідка тихо стогнала.
«Займусь я цим одоробалом. Пора з’ясувати, хто прибився…» Забрав лампу в прибудову.
За п’ять хвилин Клішня в чім мати народила висів на тому ж брусі в тій же позі, що і Лана годину тому. Модест добре приклався, тому телепень навіть після всіх маніпуляцій не збирався приходити до тями. Окунь вилив йому в пику кружку води, намагаючись потрапити в рот і в ніс. Закашлявся, вигнувся на брусі, чхнув, розплющив очі, продовжуючи кашляти і плюватися.
– Болік! – захрипів. – Ти що, хрін, твориш?!
Коротко вдарив Клішню шкіряною вуздечкою по важкій сраці. Той дико заволав від несподіваного болю.
– Будеш репетувати, відстьобаю по повній програмі.
Клішня затих у момент, повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив. Він в’їхав, що це не Болік, і намагався зрозуміти, що сталося. Окунь став так, щоб той його бачив.
– Не здається тобі, недоумок, що ми вже зустрічалися? Що наша перша зустріч у ресторані мала би послужити для тебе уроком? Хоча сральню ресторану навряд чи можна назвати рестораном…
– Йо!..
– Тепер я бачу, що ти мене впізнав і все зрозумів. Давай, гівнюк, розповідай усе, із самого початку.
– Чорта лисого!
Знову без замаху хльоснув по сраці. Клішня закричав, потім завив.
– Не би-и-ий!
Ще двічі чмокнула вуздечка.
– Будеш репетувати, заткну пащеку кляпом.
– Не бий! Прошу тебе!
– Ти просишся, сам того не розуміючи, що вже не жилець. Лану я вам не прощу!
– Це не я! Я приїхав потім, пізніше, я тільки охороняв…
– Це ти їй розповіси. Але якщо встигнеш викласти мені все, про що я запитаю, може, й відпущу тебе.
– Бергамот нам доручив виїхати сюди і виконувати всі доручення вашого шефа. А за старшого Льолік…
– Вони що, домовилися?
– Напевно домовилися, якщо нас сюди послали.
– Що ви повинні були робити?
– Забрати якісь дорогоцінності в баби… Знайти скарб десь у лісі… З тобою розібратися.
– Хто вам це доручав?
– Льолік усі задачі ставив… Ми на хуторі були… Джип під’їхав… Льолік виходив, щось говорив там… Потім нас зібрав і…
– Де цей хутір?
– Години дві пішки… У балці за лісом…
– Лана там була?
– Ні.
– Скільки ваших людей тут?
– Троє… – відвернувся Клішня.
Свиснула вуздечка. Але не чмокнула. Клішня вмить повернув перелякану пику.
– Ще троє повинні приїхати, або четверо…
Модест озирнувся на скрип дверей. Очі різонув спалах і лише потім у вуха вдарив ляск пострілу. На межі світла і мороку стояла гола розпатлана Лана, тримаючи обома руками револьвер Боліка. З відкритого рота Клішні вирвався нелюдський крик, який, здавалося, розсунув стіни сараю. У нього між ногами вирував кривавий фонтан. Модест кинувся до Лани, але вона з холоднокровністю божевільного, майже не цілячись, вистрілила ще раз. Щокою відчув лет розпеченого металу… Крик обірвався… Подивився на Клішню. З дірки у скроні на підлогу стікала темна рідина. Мовчки взяв лампу, обійняв тремтячу Лану, повів у хату.
– Так ти всіх сюди збереш. Заспокойся.
Відібрав револьвер, відвів до кушетки, укрив ковдрою.
– Що вони з тобою зробили?
Довго дивилася в очі, дістала руки з-під ковдри, чужим голосом вимовила:
– Що можуть зробити бандюки з жінкою, яка потрапила до них у лапи?… Запам’ятала всіх… Дякую, що порятував… Тепер я погуляю…
– Пробач… Залишив тебе…
– Нагрій води… Не придумуй і не говори дурниць, усе вже сталося, ти не винен.
Модест поставив на плиту відро води, підкинув дров. Ніч ніяк не йшла геть.
– Я відчувала, що відбувається щось не те, озиралася, сторожилася, ніби все передбачила… Не чекала від Льоліка… Сволота!.. Дай сигарету.
– Я ж не…
– Там, на столі.
Знайшов на столі сигарети і запальничку, подав Лані. Закурила, вдихнула глибоко, хрипко виштовхнула із себе дим.
– Я була у баби Насті, поговорили. Розповіла вона історію свого намиста, пригостила мене парним молоком. Коли йшла, баба подивилася на мене строго і сказала, що не продасть вона намисто ні за які гроші, так, мовляв, і передай. Відчувала… Тут мене зустрів Льолік, чемно пропустив у дверях і… заїхав у потилицю… Вони навіть не пропонували мені нічого, знали, що не погоджуся… Сашко знав.
– Лано… Не може бути, щоб Саня. Щось не так…
– Може! Грошики у твого Сані засвітилися в очах, великі гроші. Мене здати йому, що два пальці обісцяти. Адже повернути мене собі він не може. Розуміє… А тебе… Напевно, помучився твій однокласничок годинку, перш ніж на це пішов. Так! Міцно він у шефа на гачку.
Прикурила нову сигарету.
– Я чому так упевнено кажу. Прийшла до тями отут у хаті на кушетці, зв’язана по руках і ногах. Вони при мені розмовляли, нічого не приховували, як при покійниці… – закашлялася. – Бабу Настю Клішня і Пастух прибрали, без крові, як Сашко і радив. Тебе весь час чекали. Він сказав, що тільки ти на браслет наведеш, мовляв, тобі браслет цей сам висвітиться. А сьогодні пішли по дурості, лопухнулися. Вчора випили добряче, за мене взялися, відтрахали кожен як хотів і як міг у всі дірки… Тикали в мене всіляку гидоту… Боляче… Особливо наші старалися, вони на мене щодня облизувалися, а тут… Потім засперечалися, Льолік і Доня чужак, Льолік кричав, що браслет знайде, і тоді преміальні дістануться. От і пішли. Прив’язати мене, як звіра, Болік додумався… Печерний!
