Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
— Вибачте... трохи призабув... Здається, після XI віку...
— Та вже ж! Бо султанський період — період панування турків... Арабин-озрієць міг бути невільником не інакше, як за пізніших, турецьких часів, себто за часів широко розвитого гаремного життя. А ходити по турецьких садах, стояти коло гаремних фонтанів, бувати серед жіноцтва, зустрічатися з турецькими царівнами — вже ж нікоторим чоловікам турки цього не дозволяють, хіба що євнухам. Чи так?
— Нехай і так, — згоджувався Лаговський, ще не зовсім догадуючись, до чого веде Володимир свою казуїстику.
— В такім разі вся Гейнева подія стає зовсім ясною, наче на долоні. Діло було в султанському гаремному саду, де всі невільники — євнухи. Але туди, через недогляд, попався не-вільник-озрієць, що не був євнухом.
Гаремна царівна, Sultanstochter, навіть і здумати собі не могла, щоб до гарему... — розумієте, до гарему!! міг затесатися незвалашений чоловік. Вона думала була, що й озрієць не хто, як євнух; а що всі євнухи народ гладкий, товстий, жирний, рум’яний, то вона здивувалася, чого це наш озрієць блідий та й аж сохне. Ну, захотіла розпитатися, що і як. То він їй: «Ба, я не євнух! А коли ти мені оддаси себе, то я аж замучу тебе своїм юнацьким коханням, бо я — озрієць, а оз-рійці, як пригорнуть жінку, то вже й випустити не хотять, ба навіть з такого кохання аж помирають...» Що далі було, Гейне не каже, та догадатися вже неважко: врадувана царівна, що, замкнута в гаремі, аж пропадала за мужчиною, кинулася озрійцеві в обійми... А озрієць, з любовної голодовки, мабуть, таки й помер на її грудях.
— Тю-тю!! — роззявив рота Лаговський. — Оце парадокс — так парадокс!! Ну, та й казуїст із вас!
Згодитися з Володимировим толкуванням Гейневої поезії він, очевидячки, не міг, але всі ті комічні доводи йому сподобалися через свою казуїстичну дотепність і ще ніби й солідну науковість. Він розлігся сміхом, аж спинитися не міг. Володимир весело поглядав на нього, бо бачив, що проти його жартівливої адвокатської казуїстики Лаговський не може вже нічого вдіяти.
— Тільки ж ви, поети, такий народ, що жодних доводів не послухаєте, — кепкував Володимир далі. — Ви — наче жіноцтво, що вислухають якийсь довід і скажуть: «Ваша щира правда, але мені здається інакше...» Я певний, що взавтра ви, сидячи коло моря, «там, де плещуть ясні води», знов співатимете втрьох із братами «Озрійця» і казатимете: «Це — платонічне кохання, бо нам так здається...»
Тут він помовчав. Потім знов забалакав.
— А ви, бачу, з братами швиденько порозумілися... або, як грубенько мовляють стрільці, миттю «знюхалися». Вибачайте мені за цю мою незвичайну, драстичну термінологію... Та я ж не поет, а цинік... Вони будуть вам добрі слухачі, не споритимуться, як я. Наша з вами приязнь, десь, певне, вже розпалася, а з братами у вас вийде чудове, поетичне, естетичне приятельське тріо, куди прозаїкам краще й не лізти...
Він говорив це трохи роздратованим і насмішливим тоном. Де була в нього іронія і де щирість, розібрати було не можна.
— Ваші брати — справді гарні і напрочуд поетичні люди, — тихенько вимовив Лаговський, з любов’ю дивлячись на Володимира, — але на вас я їх собі не проміняю. Та ви й талановитіші од них, а що ви од них старші й розумніші, то ви мені навіть ближчі; до того ж — ви нещасливі... Нехай собі з ваших братів — гарні люди і люблять вони мене, а ви нехай глузуєте з мене та й набріхуєте ще й на себе самого всякі страхіття — я, однаково, тільки одно почуваю: ви — мені найдорожчі за всіх людей на світі...
З цими словами професор схилився й притулився лицем до грудей напівлежачого Володимира і прихильно слухав, як у нього б’ється серце. Самолюбний осміх промайнув по губах у Володимира, і всякі непорозуміння поміж ним і професором миттю порозвівалися.
— Але ви мене таки дуже ідеалізуєте, — сказав він нарешті до професора. — Не хочу скривати од вас от чого: ото як ви були зовсім перейшли до братів, а мене покинули, то це мені було нелюбо. Я сидів собі збоку од вас, на лавці, і міркував і аналізував себе: через що мені стає прикро, коли ви од мене одкидаєтеся і звертаєте свою увагу на братів? «Може, я його дуже люблю? — міркував я про вас і одповідав собі: — Ні! Я егоїст і нікого не люблю, і мені нічиєї любові не треба. Так чого ж мені прикро, що він од мене одкинувся? — питав себе я — і мав тільки одну відповідь:— Хоч я й егоїст, але я заздрий. Я нікого любити не можу, але ревнувати до когось можу...» Чи ви розумієте мої почуття?.. Ну, от я вам поясню це поетично, щоб ви легше розібрали. Я — отак, як Снігурочка в Островського: бо і в неї серце — з холодної криги і любити нікого воно не може, а заздрити і ревнувати — може. Отак і я. Якби не було тут братів, що вас од мене од-бирають, я б анітрохи був не жалував, що ви мене кидаєте; тільки ж коли я бачу, що вони вас забрали собі і вам з ними весело, мене пориває досада і стає шкода, чому ви не коло мене... Поганець я, поганець! Так і знайте.
А Лаговський ще дужче тулився своєю щокою до його грудей. Він не вірив нічому тому, що казав Володимир про свій егоїзм; з усього, що він од Володимира чув, він висновував, що Володимир надзвичайно гарна людина і дуже його любить; правда, що Володимир, може, любить його не так сильно, як він його, та він рівної обопільності й не хоче вимагати: нехай собі Володимирове чуття не таке сильне, як у нього, — в усякім разі Володимир — його щирий приятель, і Лаговський на тому вдовольняється.
Міцно поцілувавши свого побратима Володимира на прощання, професор пішов до себе й ліг спати. Рідко коли він почував таке задоволення з життя, таку гармонію в душі. Вся сім’я Шмідтів сіяла в його уяві блискучим сонячним світлом: добра душа генерал... ще добріша генеральша... поетичні Костянтин і Аполлон... розумний, сумовито-вдумливий Володимир, що сам себе бичує... І всі вони, всі оті чудові, недосяжно гарні люди, всі вони його люблять! Він більше не сирота!.. Чи він вартий того!.. Чим він може їм оддя-читися, хіба як не собачою вірністю?..
О Augenblick! Verweile doch: du bist so schon!..
Постій, хвилино, ти така прекрасна!..
XI
Та відносини його до Володимира іноді ставали скрутні.
За два чи три тижні професор зробився зовсім своєю людиною в сім’ї генерала Шмідта. Кожну вільну хвилинку він неодмінно перебував разом із Шмідтами, ба й обідав і чай пив укупі з ними; а що вже до надвечірньої якої прохідки або екскурсії, то без нього був би й ніхто не схотів іти чи їхати. Здебільша, правда, він завсіди, чи вдома, чи де, приставав до товариства не батьків, а молодих парубків: Володимира та його, братів-студентів, що з ними трьома й жив був разом у спільній квартирі — не до товариства старших,
бо у старших, себто в генерала та в генеральші та в їхньої дочки Зінаїди було багацько свого власного, спеціального діла. Старі клопоталися коло того, коло чого клопоталися й інші туапсинські піонери на своїх подарованих наділах, або «участках»: доводилося пильно поратися коло свого «участка» вже й через те, що там уже будувалася в них хата-госпо-да, — а треба ж було наглядати й за майбутнім садом, що обов’язково мусив бути заведений на «участку». Вже робітники повирубували з «участка» чіпкі товстезні ліани-саса-парілі, часом з руку завтовшки, що непроглядно були поперепліталися поміж столітніми каштанами та волоськими горіхами, і генерал з генеральшею мали тепер доглядати, як вони вирубують на «участку» ще й карабіч (такий дрібний граб) та викорчовують ще й оту густу й колючкувату кущову поросль, яку тут, на Кавказі, звуть держидеревом і яку професор з Аполлоном (вони любили ботаніку) закваліфі-кували як paliurus aculeatus. Це дерево — з листям, наче в білої акації, а з кущовим гіллям — як у жовтої акації; тільки ж воно ще густіше й далеко колючіше од білої акації, а вкорінюється в ґрунт гірше, ніж яка дереза. Тепер робітники зглибока викорінювали держидерево та й копали натомість ямки під обов’язковий «плантаж»: під плодові дерева, виноград і таке інше, що мало засадитися з осені. Всі думки, всі інтереси, всі балачки старих Шмідтів зосереджувалися тепер коло будівлі, коло викорчовування, коло «плантажу»; а це була тема, мало цікава як для молодих Шмідтів, так і для професора; через те вони четверко воліли здебільша держатися окремо од батьків. Зінаїда, знов, трималася своєї власної сім’ї, дбала з нянькою про свої малі діти й їхні дитячі хороби, і це тож само не дуже було цікавим для всього парубочого товариства. Компаньйонка генеральшина, колишня німецька гувернантка в сім’ї Шмідтів, тулилася навпереміну коло генеральші та коло Зінаїди, а до братів її, своїх давніх вихованців, ставилася з невкритою холодністю, особливо до Володимира, що часто її дражнив; та й професор теж був для неї анітрохи нецікавий. Таким способом усі обставини вели до того, щоб професор разом із трьома братами складали свій окремий, тісніший гурток. Тільки ж неоднаковість характеру Володимирового і двох других братів робила те, що позиція Лаговського супроти Володимира ставала в тому гурткові іноді не легкою. Трохи не щодня це виявлялося надвечір, коли всі вони, і старі і молоді, виходили разом погуляти, щоб подихати посвіжілим повітрям.
