Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Отримавши поштою замовлені рулони матерії, Фіона засіла за позичену швацьку машинку і заходилася шити з легкої бавовни просторі плаття для себе та Меґі, легкі просторі штани для чоловіків, повзунки для Гала та фіранки на вікна. Бо й справді без товстої й обтислої спідньої білизни було прохолодніше.
Життя Меґі було одиноким, бо з хлопців у домі залишався тільки Стюарт. Джек та Г’юї виїжджали разом із батьком навчатися роботи скотаря, вони працювали помічниками, які називалися в цих краях кумедним словом джекару?. Стюарт не був таким компанійським, як Джек та Г’юї. Він жив у власному світі — тихий маленький хлопчик, який просиджував годинами, спостерігаючи за поведінкою юрби мурашок, замість того, щоб лазити по деревах. А от Меґі полюбляла це заняття і знаходила австралійські евкаліпти підходящими для цієї забави — такі нескінченно різноманітні за формою та складністю видряпування на них. Втім, часу для лазіння по деревах та споглядання мурах було обмаль. Бо Меґі та Стюарт тяжко працювали. Вони рубали й носили дрова, копали ями для сміття, поралися в городі та доглядали курей та свиней. Вони вчилися вбивати павуків та змій, хоча так і не розучилися їх боятися.
Кілька років поспіль дощів випадало більш-менш достатньо; рівень води у струмку був низький, а баки для дощової води заповнені майже наполовину. Трава виростала досить добра, але її не можна було назвати ані розкішною, ані соковитою.
— Схоже на те, що стане ще гірше, — похмуро зауважила Мері Карсон.
Але до справжньої засухи їм судилося пізнати повінь. У середині січня місцевість довкола Дрогеди зачепили південним краєм північно-західні мусони — надзвичайно сильні й тривалі вітри, що дули туди, куди їм заманеться. Інколи під принесені ними проливні дощі потрапляли тільки найдальші північні окраїни континенту, інколи ж вони мандрували в глиб провінції, змушуючи нещасних мешканців Сіднея терпіти вологе й спекотне літо. Того січня небо затягнули темні хмари, рвані вітром на мокрі ганчірки; пішов дощ, і не тихий лагідний дощик, а безперервна ревуча злива, якій не було видно кінця.
Їх завчасно попередили: приїхав Блуї Вільямс на своїй підводі, навантаженій вище звичайного та з дванадцятьма запасними ваговозами — він поспішав скінчити свій об’їзд до дощів, коли він не зможе безпечно обслуговувати населені пункти.
— Йдуть мусони, — сказав він, скручуючи цигарку, і показав батогом на пакунки з додатковими бакалійними товарами. — Річки Купер, Барку та Діамантіна течуть врівень із берегами, а струмок Розлив уже вийшов із берегів. Квінсленд уже на два фути під водою, і тамтешні бідолахи всіляко намагаються знайти хоч якесь підвищення чи бодай пагорбок, щоб загнати на нього овець.
Раптом вибухнула тиха паніка: тепер Педді з хлопцями ішачили як прокляті, переганяючи овець із нижніх вигонів подалі від струмка та ріки Барвон; заявився отець Ральф і, осідлавши свого коня, вирушив із Френком та зграєю найкращих собак до дальніх, іще не звільнених від овець, пасовиськ побіля Барвону, а Педді з двома скотарями, прихопивши з собою по хлопцю, подалися в інших напрямках.
Отець Ральф сам був прекрасним скотарем. їхав він на рудій кобилі, подарованій Мері Карсон, убраний у бездоганно скроєні буйволячі бриджі для верхової їзди, блискучі коричневі чоботи по коліно та сніжно-білу сорочку із рукавами, закоченими поверх дужих жилавих рук, та розстебнутим коміром, із-під якого виднілися гладенькі засмаглі груди. Френк, у мішкуватих старих штанях із саржі, перев’язаних кенгуровими нацюцюрниками, та в сірій фланелевій майці, відчував себе поруч із ним бідним родичем. «А я і є бідний родич», — із кривою посмішкою подумав Френк, проводжаючи поглядом статну постать священика на елегантній кобилі, коли той проїхав повз живопліт та сосни за струмком. Сам же хлопець сидів верхи на вередливому строкатому коні, тренованому на загін скота; це була злобна тварюка, з вередливою вдачею та лютою ненавистю до інших коней. Пси дзявкали і нетерпляче вертілися, вишкіряючись і кидаючись один на одного, аж поки отець Ральф не розігнав їх лютим помахом скотарського батога. Здавалося, цей чоловік умів усе: і знався на спеціальному свисті, котрим собак спускали до роботи, і володів батогом краще за Френка, який іще не добре засвоїв це екзотичне австралійське мистецтво.
Великий і злий пес блакитної квінслендської породи, ватажок собачої зграї, по-рабськи прив’язався до священика і беззаперечно виконував всі його накази; Френка ж він, вочевидь, вважав лише його помічником, людиною другорядною. Почасти Френк був не проти цього, бо лише йому з усіх синів Педді життя на фермі Дрогеда не сподобалося. Так, він прагнув вирватися з Нової Зеландії, але не заради того, щоби потрапити сюди. Він терпіти не міг безперервне патрулювання пасовиськ, необхідність ночувати на твердій землі, злющих собак, до яких не можна було ставитися, як до улюбленців, і яких доводилося пристрілювати, якщо вони не виконували своєї роботи.
Але подорож назустріч темним хмарам скидалася на пригоду; навіть дерева, що гнулися й тріщали від вітру, танцювали танок неземної радості. Отець Ральф працював, як людина, охоплена якоюсь одержимістю: гнав собак на купки овець, які нічого не підозрювали, від чого ці нетямущі клубки вовни стрибали та мекали від страху, аж поки пси, що низькими силуетами сновигали у траві, збивали їх у щільні отари і змушували бігти у потрібному напрямку. Саме завдяки собакам жменька людей мала змогу вправлятися з таким великим господарством, як Дрогеда; виведені спеціально для роботи з великою рогатою худобою або вівцями, ці істоти були надзвичайно тямущими і з півслова розуміли всі команди.
До ночі отець Ральф із собаками та Френком, який, попри свою недосвідченість, щосили намагався допомагати, повністю очистили від овець одне пасовисько, на що, за звичайних умов, знадобилося б кілька днів. Розсідлавши свою кобилу біля купки дерев, що росли неподалік воріт на друге пасовисько, він бадьоро заговорив про те, що, можливо, їм і звідси вдасться прибрати овець до настання дощів. Висолопивши язики, пси зморено розпростерлися на траві, а їхній вожак, великий собака блакитної квінслендської породи, улесливо зателіпав хвостом під ногами отця Ральфа. Френк видобув зі своєї подорожньої торби кілька огидних шматків кенгурового м’яса і швиргонув його псам — ті накинулися на поживу, пожадливо вишкіряючись і кусаючи один одного.
— Гидотні тварюки! — зауважив він. — Вони поводяться не як собаки, а як шакали.
— На мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, — спокійно відповів отець Ральф. — Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. — Він усміхнувся. — Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони — чудові мисливці, і людина їм не потрібна — ні як годувальник, ні як господар.
З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами у м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.
Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.
— Отам і заночуємо, — сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.
Френк пішов за ним до вільги — дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.
