Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

По землі тупотіли лячного виду ящірки п’ять-шість футів завдовжки і легко заскакували на високі гілки дерев, почуваючись там комфортно, як і на землі; вони називалися варанами. Було багато й інших ящірок, не таких великих, але декотрі мали не менш лячну зовнішність — із роговими гребенями довкола шиї, як у динозаврів, або з розпухлими, яскраво-синіми язиками. А розмаїтість видів змій вражала, і Клірі дізналися, що найбільші та найстрашніші із них здебільшого найбезневинніші, а от схоже на товсте полінце створіння в фут завдовжки могло виявитися смертельно небезпечним убивцею; яких там тільки змій не було — і пітони з ромбічним малюнком, і мідянки, і деревні змії, і чорні змії з червоним підчерев’ям, і коричневі змії, і смертельно небезпечні тигрові змії…

А комахи! Коники-стрибунці, сарана, цвіркуни, бджоли, мухи всіляких розмірів, цикади, комарі, ґедзі, велетенські молі та незчисленні метелики! Павуки наводили страх — величезні волохаті істоти з охватом лап у кілька дюймів; були й оманливо маленькі, але смертельно небезпечні павучки, що ховалися в туалеті. Декотрі жили в розлогій павутині на деревах, декотрі колихалися в щільних люльках із павутини, причеплених поміж стебел трави, інші ж пірнали в отвори у землі з лядками, які вони зачиняли за собою.

Було й багато хижаків: жорстокі дикі кабани, які не боялися нічого і харчувалися плоттю — чорні волохаті створіння завбільшки з дорослу корову; дінго — місцеві дикі собаки, які кралися, принишкнувши до землі й зливаючись із травою; сотні ворон, що огидно каркали зі скелетів мертвих засохлих дерев; яструби та орли, що нерухомо зависали в потоках повітря.

Від декотрих із цих хижаків вівці та худоба потребували захисту, особливо коли телилися корови і котилися вівці. Кенгуру та кролі поїдали дорогоцінну траву; свині та дінго пожирали ягнят, телят і хворих тварин, ворони видзьобували їм очі. Сімейству Клірі довелося навчитися стріляти, їздити верхи з гвинтівкою, інколи для того, щоб перервати страждання нещасної тварини або ж завалити дикого кабана чи собаку дінго.

«Оце і є справжнє життя!» — із захватом міркували хлопці. Жоден із них анітрохи не скучав за Новою Зеландією; коли ж з’явилася мошка, що набивалася в куточки очей, ніс, рот та вуха, вони швидко навчилися хитрому австралійському трюку — прив’язали корки до країв своїх капелюхів; ті підстрибували на мотузочках і відганяли мошку. Щоб гади не заповзали до халяв їхніх мішкуватих штанів, вони пов’язували під колінами штрипки зі шкіри кенгуру, ці штрипки чомусь називалися нацюцюрниками. Хлопці хихотіли зі смішної назви, але ставилися до цього винаходу з великою повагою. Порівняно з цим Нова Зеландія була страшенно нудною, бо ось воно — справжнє життя!

Але жінки, прив’язані до будинку та його околиць, від свого життя були не в захваті, бо їм не випадало ані вільної хвилини, ані нагоди поїздити верхи, не мали вони й бажання змінити вид діяльності. На новому місці виконувати жіночу роботу — куховарити, прибирати, прати, прасувати та няньчити дитинча — було значно важче. їм доводилося терпіти спеку, пилюку, мух, круті численні східці та каламутну воду, майже постійну відсутність чоловіків, які могли б принести й нарубати дров, накачати води та зарубати курку чи індичку. Особливо важко було терпіти спеку, а була ж іще тільки рання весна; але навіть тепер термометр на тінистій веранді доходив до ста градусів кожного дня [6]. У кухні біля гарячої плити температура сягала ста двадцяти градусів.

Одяг з цупкої тканини, що тісно облягав тіла жінок, був призначений для Нової Зеландії, де в будинку майже завжди було прохолодно. Якось Мері Карсон під час невеличкої прогулянки завітала до своєї невістки і скептично поглянула на закрите й довге, до підлоги, ситцеве плаття Фіони. Сама ж вона була вдягнена за останньою модою в кремове шовкове плаття з просторими рукавами, низьким декольте і без талії, яке сягало лише до середини литок.

— Ви така безнадійно старомодна, Фіоно, — зауважила вона, окинувши поглядом свіжовкриту кремовою фарбою вітальню з перськими килимами та старовинними, вочевидь, досить коштовними меблями.

— Не маю часу бути інакшою, — відказала Фіона досить різко як для гостинної хазяйки.

— Ви матимете тепер більше часу, бо чоловіки подовгу не буватимуть вдома, і тому вам доведеться менше куховарити. Підкоротіть ваші плаття і киньте носити нижні спідниці та корсети, інакше ви помрете, коли настане літо. Улітку, до вашого відома, температура підніметься ще на п’ятнадцять-двадцять градусів. — Її погляд затримався на портреті прекрасної блондинки у криноліновому платті у стилі імператриці Євгенії. — А це що за одна? — спитала вона, показуючи рукою.

— Моя бабуся.

— Та невже? А меблі й килими?

— Теж мої, від бабусі лишилися.

— Не може бути! Тоді мушу вам сказати, люба Фіоно, що ви низько впали.

Фі ніколи не втрачала самовладання, не втратила вона його і тепер, але її тонкі губи стали ще тоншими.

— Я так не вважаю, Мері. Бо маю доброго чоловіка, і ви це знаєте.

— Доброго, та без копійки за душею. Яке було ваше дівоче прізвище?

— Армстронґ.

— Оце так! А ви, бува, не з роду Родеріка Армстронґа?

— Він — найстарший із моїх братів. А його тезко був моїм прадідом.

Мері Карсон підвелася і змахнула нарядним крислатим капелюхом мух, які демонстрували мало поваги до людей високого соціального статусу.

— Тоді ви шляхетнішого походження, ніж Клірі, хоча я й сама з їхнього роду. Невже ви так палко покохали Педді, що зважилися все це кинути?

— Чому я це зробила — то моє діло, Мері, а не ваше, — спокійно мовила Фіона. — Я не бажаю обговорювати свого чоловіка, навіть із його сестрою.

Глибокі зморшки з боків великого носа Мері Карсон стали ще глибшими, а очі трохи вирячилися.

— Ти ба, яка гонориста цяця!

Більше вона не приїздила, зате часто приїздила її економка, місіс Сміт, не раз повторюючи пораду Мері Карсон стосовно одягу.

— Послухайте-но, — якось сказала вона. — У моєму помешканні є швацька машинка, якою я ніколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести її вам. Якщо вона мені знадобиться, то я сама до вас прийду. — Жінка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на підлозі. — Мені подобається звук дитячих голосів, місіс Клірі.

Кожні півтора місяці з Джилленбоуна привозили підводою пошту — то був єдиний контакт із зовнішнім світом. У господарстві Дрогеда була вантажівка «форд», іще один спеціально перероблений «форд» із баком для води на кузові, легковик моделі «форд-Т» та лімузин «ролс-ройс», але, здавалося, ніхто не їздив ними до Джилі, окрім Мері Карсон, та й то нечасто. Сорок миль — то було далеко, як до Місяця.

Блуї Вільямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав півтора місяці на те, щоб охопити всю підвідомчу територію. Його плосковерху підводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозів, і була вона завантажена всім тим, що замовляли далекі поселення. Окрім Королівської пошти він розвозив бакалію, бензин у бочках місткістю сорок чотири галони, мішки з зерном, коленкорові мішки з цукром та борошном, дерев’яні ящики з чаєм, мішки з картоплею, сільськогосподарські механізми, замовлені поштою цяцьки, одяг з ательє Ентоні Гордерна в Сіднеї та ще багато чого, що треба було везти з Джилі до сільських закутнів. Пересуваючись із гідною подиву швидкістю двадцять миль на день, він всюди був бажаним гостем; у нього вивідували новини та відомості про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотані смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, які він мав придбати в Джилі, йому віддавали старанно виписані листи, які потрапляли до брезентового мішка з написом «Залізниця “Велика долина”, Королівська пошта».

Західніше Джилі були лише два населених пункти: ближній, Дрогеда, і дальній — Бугела. За Бугелою лежала територія, куди пошта доходила лише раз на півроку. Великою зигзагоподібною дугою підвода Блуї об’їжджала всі населені пункти на південному заході, заході та північному заході, а потім, повернувшись до Джилі, вирушала на схід, у коротшу подорож, бо місто Буру лежало лише за шістдесят миль на схід. Інколи він віз пасажирів, що сиділи поруч із ним на непокритому шкіряному сидінні; то були люди, які їхали в гості або у пошуках роботи; інколи він забирав пасажирів — людей, що поверталися з гостей, скотарів, служниць та чорноробів, які звільнилися, бо були невдоволені оплатою чи умовами роботи, зрідка возив і гувернанток. Орендарі та скватери пересувалися власними легковиками, але ті, хто на скватерів працював, залежали від Блуї — поштаря і перевізника товарів.