Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Ось ти не слухаєш маму, і мама умре, і мами більше ніколи не буде.
Вражений хлопчик кинув тоді свої пустощі, а потім крикнув в обличчя:
— Мамо! Ти ніколи не вмреш, мамо! Ніколи! Ніколи!!!
Моя найрідніша кров, мій синьоокий хлопчик маленькою дитячою голівкою усе знав наперед.
…А В КІМНАТІ, звідки недавно забрали моє тіло, ще пахло воском і васильком, однак було прибрано й тихо.
Мама сиділа за незастеленим столом на місці домовини. На столі стояв мій великий портрет. Мама дивилася на нього і розгортала маленький полотняний пакуночок. З нього випало три мініатюрні клубочки, помащені зеленкою. Мама вибрала з поміж них один, найбільш поблідлий, і довго тримала його на долоні. Її долоня тремтіла, очі плакали, але мама гладила той клубочок, як живу істоту. То був мій пупик. Його відрізала після мого народження акушерка Юля Сергіївна. А тепер уже і я сусідила з її вічним домом.
Мама поклала пупик у полотнинку і розгорнула ще один пакуночок. Там була дитяча сорочечка — мій перший одяг. Мама розправила на ній складки, тихо здула неіснуючий порох і прихилила сиву голову на стіл, уткнувшись обличчям у дитячі сорочечки і пупики трьох своїх дітей.
Нечутно зайшла тітка — мамина сестра. Вона стала коло моєї мами. Притулилася їй до плеча, подивилася на портрет, а потім поклала на стіл білий шнурок, яким були зв'язані мої ноги, і нерівно відірваний клаптик моєї смертної сорочки. Мама згорнула усе докупи і зав'язала.
— А в стайню?
— Я вже понесла… — відповіла тітка. Відтепер своїм небуттям я мусила
і могла охороняти наш дім. Таким був правічний закон цього краю. Клаптик смертної сорочки мав стерегти хату і худобу від блискавки, грому й тучі, а шнурок, яким зв'язували мені ноги, щоб я рівненько лежала в домовині, служив найкращим адвокатом і суддею на випадок будь-якого конфлікту із законом. У попередньому житті, коли мене покривдили і я змушена була доводити, що я не верблюдиця, прив'язаний до дверної ручки правочинного залу шнурок із тіла покійного діда і посиланий довкіл суддів свячений мак із маминого городу позбавили мене витрат на адвоката і на блатний телефонний дзвінок зверху.
А відтепер і моя тінь ставала заступницею і охоронницею моєї рідні чи будь-кого іншого, хто матиме в ній потребу…
Довга тиша запанувала в кімнаті.
Дві сестри журилися мовчки, думаючи про одне і те ж.
— Усе пропало… — сказала мама. Тітка не відповіла.
Тоді мама встала з-за столу і понесла пакунок у шафу.
— Не забудь, де кладеш… — попросила тітка, на що мама зітхнула:
— Я тепер уже нічого не забуду.
Тітка зачинила вікно і, замівши підвіконня носовою хусточкою, поставила на нього склянку води і затикану в буханець хліба свічку.
Тим часом мама також витерла стіл, поклала на нього хліб, воду, свічку, а на середину крізь ситечко просіяла білу муку.
— Ти пішла би спати… — порушила тишу тітка.
— Я буду тут… — відповіла мама і перебралася на диван.
— Але ти би пішла у другу хату, — знову сказала тітка.
— Ні, я лишуся тут, — знову відповіла мама.
Вже майже минала ніч, а мама незрушно дивилася на стіл і незайману муку. Вона знала, що я мала вернутися сюди, і вона хотіла встежити мене. Однак я не сміла робити мамі боляче в цю ніч. І мої складені ластів'яні крила чекали, поки мама засне.
Втома зморила її, мою чорну від туги голубку, — і аж тоді я пролетіла крізь скло і нечутно сіла на стіл. Я хотіла лишити чимдуж помітні сліди, через те ходила по білому снігові борошна, вкладаючи в лапки всю свою пташину силу. Потім напилася дзьобиком водички, пролетіла над мамою, що здригалася уві сні, і останнє, що я чула, відлітаючи назад у небо, — мамине тихе зітхання вранці над мукою, помережаною моїми слідами:
— Вона таки приходила до мене, моя дитина…
Велика сила знову несла мене уверх і вверх, скидаючи пір'я і крила доти, доки я не зрозуміла, що ластівки вже не стало. Я знову зробилася безтілесною і невагомою, долаючи якісь фантастичні небесні висоти.
Я покинула землю, мене покинули земна пам'ять і страждання, і щось швидке і потужне несло мене крізь густу темряву. Але я вже не мала страху.
За мною тріскали засуви, ланцюги і брами, скиглили якісь голоси, до них долучалися «ахи» і «охи», клацали ножі чи ножиці, пахло ліками.
І раптом у цьому безладді невидимий, але добре чутний голос повідомив:
— Круг перший.
Я увійшла з темряви в морок і зупинилася, опинившись у світлі якомусь неповноцінному. Жодного круга не було. Довкіл мене метушилися такі, як я, душі. Я відчувала їхню присутність, однак вони не мали форми, через те я не могла знати, чого їм бракує. Їх тут була тьма-тьмуща — і щомиті ставало все більше й більше, бо безперервно клацали ножиці чи ножі, безперестанно доносилося чиєсь скигління і важке, як під наркозом, дихання.
А я, висячи у невагомості, роздивлялася. Довкіл мене то зграями, то поодинці літали душі, — крихітні, як макове зерно, і кожна з них була така ж самотня, як я, навіть обнявшись з іншою. Це якісь сиротинці або неголублені, думала я, дивлячись, як до мене наближаються дві однаковісінькі за формою і подобою душі.
— Хто ви?! — запитала, відчуваючи неймовірний дискомфорт.
Коли б я мала в цей момент шкіру, вона би покрилася дрібними пухирями зі страху, і язик пересох би у горлі, як під час спраги. Однак нічого цього я не мала — лише відчула, що душа моя дещо змаліла і спресувалася.
Два однаковісінькі чоловічі голоси без голосу, шепеляві і невиразні, попростували до мене.
— А чому ти нас не впізнаєш? — запитанням на запитання відповіли вони, безперестанно облітаючи мене.
— Бо я вас ніколи не бачила… — невпевнений голос без голосу послала і я.
— Ти нас і не хотіла бачити!
Мій дискомфорт посилювався: я бачила, що якби ці дві однакові душі прикласти до моєї, то вона би зробилася повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя душа існувала тепер, було багато надірваних країв.
— Хто ви? — не запитала — попросила я знову і, вражена власною здогадкою, відсахнулася від шепелявої відповіді:
— Ми твої діти.
Я ще зробила спробу сказати, що моя дитина залишилася там, але однакові — як дві краплі води — душі дедалі більше ставали схожими на мене. Так, це були мої діти.
Я хотіла наблизитися до них, однак тепер відсахнулися вони.
— …то ви мені не прощаєте? — запитала гірко, усе ж сподіваючись на заперечення.
— А навіщо ти дозволила нас убити? Вони говорили зі мною запитаннями.
— …бо я тоді сама могла вмерти…
— Не виправдовуйся, — зжалились вони наді мною, але ненадовго, — бо це був твій егоїзм. Бачиш, ти себе так любила, що не хотіла вмерти сама, зате згодилася на нашу смерть. Але ж ти була попереджена, що нас можуть убити. Правда ж?
— Так, я була попереджена, та я тоді не зважила на попередження.
І я дуже гостро згадала свої тодішні віщі сни: увесь тиждень я ловила рибу у прозорій білесенькій воді якоїсь круглої загати посеред скель і зелені; риба була однаково велика, блискуча і сама йшла в руки; згодом увесь тиждень я заганяла в кошару овець, їхнє довге руно волочилося по землі і заважало ступати, однак я, сміючись, підбирала ті руна і гнала своїх овечок до кошари.
Моя давня приятелька, що зналася на всьому, сказала:
— Дивися, бо понесеш…
А ще через тиждень мені приснилося, що дві товсті, розкішні мої коси лежать відрубані по два боки від мене і ворушаться.
Я закричала уві сні і заплакала. Та біля мене був той, хто умів утішати найсолодше. Може, саме тієї ночі він утішив мене недаремно.
— …Але я боролася за вас до останнього, ніхто не знав, що вас відразу двоє! — з жаром вигукнула я своїм синам, обірвавши спогади. — Я не винна, що не змогла вам дати життя… Я вже вмирала… і лиш тоді… — Я шукала виправдальні слова і не знаходила їх.
— Так, але ти могла нас не зачинати… А нас убивали живими… Нам трощили усе живе, і нам було боляче, ми кричали, але ніхто не чув того крику… Тобі ж показували потім наші скалічені голівки і пісюни. Бачиш, у нас усе пошкоджено: руки, ніжки, голоси. Пам'ятаєш, у тебе час від часу зникав голос? Не гнівайся… це ми користувалися ним… Ти нас прирекла на найнижче життя, через те ми мусили бути винахідливими. Отож не май на нас зла.
