Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Але я вже ніколи не матиму потреби ні в чому: моє маленьке серце і зарубцьовані колись медом, молоком і яйцями легені — усе те, що називалося в житті нутром, — білохалатні різники викинули у великий ящик із такими ж серцями і легенями і відвезли за місто, прикопавши землею. Моє серце поховали швидше, ніж моє тіло, і ніхто ніколи не подумає про моє серце. Хіба що перед якимись черговими виборами до парламенту чи до іншого осинця котрийсь із акул пера «розрядиться» сенсаційною статтею про печінки з моргу чи абортарію. Та й по всьому.
Тепер же душа моя, гірка, як полин, і солона, як тітчині сльози, не потребувала нічого, окрім єдиного: полетіти туди, звідки не видно муки мого худого, простоволосого батька і всієї рідні.
Та я зоставалася пташкою і могла літати хіба що тільки над своїм подвір'ям.
— …Умерла, бо мала вмерти, — відповіла сама собі моя люба сестричка, порушивши важку тишу, в якій лиш потріскували десятки запалених свічок, затиканих у миски з пшеницею у моїх головах на лаві під стіною.
— Ой, порубали її, сердешну… — сказала хрещена матка, мацаючи під моїм колись розкішним волоссям грубу дратву швів.
І здалося мені, що заболіло моє пташине серце, коли мій молодший братик із відром води в одній руці і серпом у другій нечутно переступив поріг. Йому нічим було витерти сльозу, що тихо стікала по зарослій щоці, — і поки він дивився на мене, сльоза впала на мої скам'янілі пальці. Тітка підняла з підлоги тюль, і мій дорогий братик поставив серп у воду і засунув відро під лавку з домовиною.
— Ого… — зітхнула хрещена, — її так заморозили, що вже й заліза не треба.
— Так годиться, — відповів брат і раптом широким кроком кинувся до дверей.
У дверях стояла моя голубка мама — і, не бачачи мене, дивилася на мене. Вона говорила сама до себе, тримаючи сиву — як у Маври — голову обома руками. Її голос, іще тихий, майже нечутний, переходив у спів, линучи просто до мого серця. Але я не мала серця. Воно не могло здригнутися навіть від маминого голосу — лиш полетіло сиве пір'я моїх ластів'яних крил на траву татового подвір'я, коли упали мамині слова на холодний мармур обличчя:
— Ой-йой-йой… дитино моя солодка, розлуко моя велика, розлуко моя вічна, цвіте мій опалий, землиця чорна забере тебе від мене, землиця тебе буде любити, трава тебе буде голубити, і не почую я більше твого дорогого голосу, і не скажеш ти мені лагідне слово, і не вчуєш ти, як я за тобою плачу і як за тобою баную… Дитинко моя золотенька, дитинко моя мальована… Ти з-під серця мені випала, ти печаль в моє серце впустила, ти зробила попелом мою душу… писанко моя великодня, цвіте мій ранній…
— …Мамо… мамо… — просили два мої брати, тримаючи маму з двох боків за плечі, а сусідка, що була медсестрою, капала на цукор валеріани.
— Бабусю… — заплакав мій дорослий синочок у мамину руку, і нарешті справді мертва тиша упала на сумну хату…
А далі заголосили всі відразу, приказуючи над моїм тілом якісь чудні і ніколи не казані мені слова, пестливі й жалісливі, вразливі і слізні, перебиті схлипом і мукою розставання. Годі було розібрати їхній зміст, однак я не мала потреби в тому, бо навіть пташина голівка помутилася і зомліла, чуючи нестерпні завивання…
Коли мене виносили з хати на подвір'я, тітка непомітно зняла шнурок із зв'язаних моїх ніг і поклала собі в пазуху;
сестра підвела до труни мого весільного батька Петра і через домовину почорнілий мій тато дав йому молоденьку ягничку за мою душу;
брати роздавали жінкам мою одіж,
а старий священик Іларіон, що міг бути моїм дідом, повідомив, що упокоїлася раба Божа Марія.
О, хтось таки був милостивий до тої пташечки, що сиділа на відчиненому у двір підвіконні. Бо дужа сила зробила пташку вітром і понесла над рікою, де вітер пролився дощем і знову зробився вітром, і полетів між верхів, де ще трембітали трембіти, а потім вітер сів під густу яличку, і схилив свою голову до землі, і погладив своїм диханням землю, обвіваючи трави і мох своєю сльозою.
Як добре, що вітер не пускав мене назад, туди, де вже не стало радості і сміху, де лиш горіла, як свічка, туга, де плакали мама і моя дитина, що теж колись випала з-під мого серця і навіки вселилася в серце знов, уперше маленьким ротиком узявши мої груди…
Як добре, що я цього тепер не бачу і не чую, і не чую нічого, окрім вітряної своєї суті, чи вітряної душі, чи вітряної погоди.
Пташечка вернулася тоді, коли перша сумна грудка, кинута маминою рукою, ударилась об мою домовину. Я чула, що відлітаю, не маючи сили затриматися над густим натовпом, в якому переступали з ноги на ногу мої приятелі і вороги, мої рідні і чужі мені люди, роззяви, каліки і просто охочі. Вони щойно сказали про мене усе, вони відпустили мені гріхи, і я їм теж відпускаю, а сама відлітаю туди, де не вміють говорити так нещиро і неправдиво, де воліють мовчати і думати.
Я чула зверху не лише те, що вони говорили, — я знала, що думає кожен з них насправді, і велика печаль від фальші навіть тут, перед краєм могили, огортала мої крила, що аж хотілося воскреснути, аби заперечити їм.
Що ж, таким був закон земного каната: ніщо не мало переваги. Отже, брехня і правда у казаних над моєю могилою словах була рівною. Але, братове, ми ще матимемо час для дискусій і порахунків, коли зберемося всі там, де ніхто нікому не застить, і з'ясуємо в спокійній атмосфері, хто яким був насправді, кому що завинив і де схибив.
Я не мала жодного сумніву у цьому. Однак, спасибі і на тому…
А я відлітала, знаючи, що вони пом'януть мене чаркою вина, зробленого татовими руками, перемнуть мої кісточки — і забудуть в якімсь часі, полишивши тугу лише моїй родині. Адью, панове?!
…Але я помилилася. «Адью» миттєво не буває. Легко я хотіла відбутися швидким прощанням. Тут, на спустілому подвір'ї татової хати, усім було ще зле.
Кухарка Наталка в надвечір'ї мила посуд.
Вуйки і сусідські чоловіки збирали поминальні столи.
А мій колишній чоловік, обнявшись із сином і погладжуючи його по опущеній голівці, стояв припертий до паркану, за яким палахтіли посаджені мамою троянди, і думав невеселі думки. Вони були чорні, і я боялася літати над його колись коханою головою довше: навіть тепер я не хотіла знати всього, чого не знала раніше. Звідси воно видавалося не таким, як у житті, непоправним. Але цей чоловік — а він довго був моїм чоловіком — любив мене понад усю гіркоту і втому своєї риб'ячої душі. Риба не могла жити невільною чи в загаті, та від сьогодні ця рибка вже не мала волі…
І коли я це зрозуміла, моє ластів'яне серце знову попросилося до нього; ластівочка хотіла сісти на чоловікову долоню чи сховатися в пазуху. Але пазуха була закрита чорними ґудзиками чорної сорочки, руки голубили синову голівку — і я сіла на мамину троянду, прямо перед його очима, І тоді мій син — моє любе дитятко, моя солодка ягідка — стрепенувся під чоловіковою рукою, потягнувся до пташки і заплакав:
— Тату, а може, це наша мама…
Від болю мої крила відмовилися летіти. Поранені синовою здогадкою, вони заледве перенесли мене у гніздо під стріху, і вже звідти я почула, як жорстоко зітхнув мій чоловік:
— Ні, мами уже ніде нема. Ми тепер сироти.
Лахаїм, як кажуть євреї, однак…
І попри все, він був бездоганним моїм чоловіком, розуміючи і відчуваючи мене глибше, ніж усі, разом узяті, хто втішав себе тимчасовими сподіваннями, що може заповнити порожні ніші моєї вічно самотньої душі. О, він мав не тільки більше уміння вистелювати ті ніші коли німотою, коли сліпотою, коли волею, коли покорою, коли полоном, — він мав більше душевного чару, яким дуже тонко і вміло користувався, не докладаючи до цього якихось особливих зусиль. Але він ніколи не мав мене за річ. Його власністю була не я, а лиш його любов до мене і моя любов до нього.
Такої переваги не було в жодного чоловіка, що дихав на мене ласкою…
Але як забилася ластівка сивими крилами з розпуки, як картала себе моя пташина душа у пізньому покаянні за бездумно кинуті колись слова маленькому пустотливому хлопчикові:
