Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби - колгоспна полонина улітку.
Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато
ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.
Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому. Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.
...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.
Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони - як пуповиною - були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.
Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому - вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.
Юрко Матіос, Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали - ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, - каже моя бабка, - як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка) масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани, пару свиней, наб'ють м'яса».
О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.
...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту - кого від депортації фактично «врятував» тиф - евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.
Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.
Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома - куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...
(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).
А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася
об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.
Хутір Околена, де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками - це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена - як пуповиною - зв'язана з Ямами. Хутір Ями - певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди - наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...
Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.
ЗЕМЛЯ - ЗАВЖДИ БОЙОВИЩЕ
Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?
...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.
На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499 таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, - що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.
...І ТРОХИ БЕЛЕТРИСТИКИ
...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.
«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...
