Елементал - Шкляр Василь (читать книги полностью txt) 📗

— Ви в якому вусі носитимете сережку? — спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, — бо то означатиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо — ніяких.

Та я даю їй цей шанс.

— У лівому, — кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько-дівонько, заглянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.

— У лівому? — Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.

Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.

— Робимо прокол? — десь наче здалеку долунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.

— Так, — кажу я, дарма що слово «прокол» мені не зовсім подобається. Стосовно мене, звичайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогулянка на базу відпочинку — то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпигунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось траплялося, приховували це ще з більшою наполегливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.

Немає в Тихому океані потужнішої військово-морської бази за Ґуам, як немає ніде і надійнішої охорони з найдосконалішими засобами електронного стеження та цифровим контролем за підступами до військової цитаделі. У Пентаґоні швидше чекали прибульців із космосу, ніж нападу на Ґуам, де було зосереджено найкращі сили ВМС США.

Рано-вранці 13 квітня 1994 року група терористів проникла на територію бази у найпримітивніший спосіб: вони приїхали до контрольно-пропускного пункту на такому ж «Б’юїку Конвертибл», на якому їздив тризірковий адмірал, начальник гарнізону Генрі Шелтон. Вісім душ помістилося в затемненому салоні машини, ще четверо — у баґажнику. Охорона і гадки не мала щось там перевіряти, шлаґбауми піднімалися автоматично.

Озброєні, крім усього, ґранатами, ці відчайдухи вдерлися в казарму, де ще спали гладкі тюлені [47], і наробили такого шуму, що всім заціпило. Прикриваючись заручниками, терористи проникли навіть у житлове містечко на Німітц-Гілл, де мешкали із сім’ями старші офіцери.

Врешті-решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десятків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.

Коли нахабна преса почала рознюхувати цю історію, Пентаґон дав офіційну відповідь: на території Ґуаму відбувалися супернавчання, де в реальних умовах відпрацьовувалися методи боротьби з терористами. Гонор і реноме були настільки вражені, що цього разу ніхто й не додумався щось списувати на всюдисущого Осаму [48] бен Ладена.

Всюдисущий мільярдер Осама тим часом сидів у скромній печері, запивав водою черствий чурек і зашивав циганською голкою латку на штанах, що протерлися якраз на коліні. Він сном-духом нічого не знав про бешкет на базі Ґуам, він тільки знав, що все зло — у невирішенні національних і релігійних питань та поділі націй на представлені і непредставлені.

Отож чуб мій був кольору жаб’ячого мила, щетина більша, як у Мікі Рурка, а ліве вухо прикрашала сережка — поки що з грубої нитки, такий собі ще один дармовис. Дармовис, бо я не дуже вірив у доцільність цієї конспірації і вдавався до неї швидше для розваги, для коротання часу, поки перейде дощик і мені щось путнє спаде на думку. Я був певен, що мене шукають, як шукають і Хеду, особливо пильнують аеропорти та вокзали, тож треба трошки пересидіти, потерпіти, поки вони зіб’ються з ніг.

Переді мною знов лежали три шляхи, три прокляті українські шляхи, у яких заплутався цілий народ, а що вже казати про мене одного. Я сам…

— Ви сам? — відгукується до мене Ехо. — Ви потім самі вставите сережку чи прийдете до нас? Варто було б оглянути прокол…

Вона не знає, що на мені все заживає як на собаці, але я не хочу її розчаровувати.

— Прийду. Прийду до вас особисто.

Я вийшов із «Нарциса» і рушив угору Тверським бульваром, як лондонський денді. Цілком пристойний бульвар, і написи здебільшого англійською мовою, як у Лондоні. Не знаю, чому дехто так не любить Москву. Для мене це вже майже рідне місто, а якщо взяти до уваги, що тут колись жив троюрідний брат дядька мого батька, то я, можна сказати, корінний москвич у третьому коліні.

Тільки от три шляхи у мене українські. Перший, як було обумовлено в чітко виробленому плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інґушетії до Франції на лікування. Але цей шлях дуже слизький. В аеропорту Махачкали нас можуть виглядати, бо це ворота Північного Кавказу, бо там Пелен, якому я не зовсім вірю, і тут уже нічим не зарадить навіть член інґушського парламенту Русланбек, якому я вірю. Але він не є професіоналом у таких справах, і саме тому я опинився в дурному становищі. Чітко вироблений план розвалився; на визначеному маршруті можна поставити відразу хрестик і нулик, шановний шефе відділу міжнародних кризових ситуацій.

Другий шлях я умовно називав романтичним, бо він пролягав через Україну і тут фантазія брала гору над логікою. Ми з Хедою потягом чи машиною дістаємося Києва, я знаходжу дядечка Толю, який знає усіх політиків, депутатів, і швиденько обстругуємо це діло. Хоча не так… Наші продадуть відразу. А якщо й не продадуть, то хтось не втримає язика за зубами, дійде до СБУ, а це все одно, що до ФСБ. Саме так схопили Вахтанґа Кобалію [49], начальника національної ґвардії Грузії, соратника Звіада Гамсахурдіа. Лоті (так називали його друзі) під’їхав до бензостанції заправити машину, а тут уже всі гуртом — і наші, і німці.

Зробимо не так. Дядечко Толя піде до литовського посольства, адже аятолла має великі заслуги перед Литвою, має навіть медаль за оборону телецентру у Вільнюсі, а ще більше заслуг перед литовським народом має Джохар Дудаєв, котрий під час штурму тієї телевежі служив у Литві, і жоден солдат його гарнізону не вийшов з казарми. Литовці перекинуть нас до Вільнюса, а це вже вільна Європа. Я ще й устигну провідати свого кота Барсика… Ні, я вже схибнувся з цим Барсиком — найволелюбнішою істотою в Україні, і мене повело замість Марселя в Миронівку. Романтика… Суцільна романтика.

Якщо вже мова про посольство, то чому б не звернутися до французьких дипломатів ось тут у Москві і попросити, щоб посприяли у вильоті… Це, власне, і був третій шлях, найнадійніший і найпряміший, то більше, що я мав службовий французький паспорт, а Хеда, громадянка Російської Федерації,— візу, законно поставлену в тих палітурках, які мені дав Русланбек.

Проте на цьому третьому шляху теж були камені спотикання. За мною вже тягся «чеченський» слід, причому він проходив через шале «червоною» ниткою, і я міг тут добряче підставити французьких амбасадорів. У такому разі моє завдання вже точно не було б виконане бездоганно, а отже, й ляснула б моя винагорода. Якби не йшлося про оту нічим не обумовлену бездоганність, то в крайньому разі можна було б сісти на якийсь внутрішній рейс і без особливих зусиль, без зброї захопити літак. А так… я навіть не дзвонив до Марселя, щоб запитати поради, хоча мав такий дозвіл на випадок виняткових обставин.