Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Аякже! Хліб кидатимеш людині, а не собаці. Треба по-людськи...
Передбачливий Еріх залишався вірним собі. Він був німцем, акуратність і скрупульозність якого просто вражали. По дорозі до кар’єру він детально інструктував хлопців:
Над кар’єром, перед вишкою з вартовим, зупинимося. Зняти шапки і завмерти. Я голосно доповім вартовому. Кар’єрники нас побачать і почують. Якщо серед них і ваш Петро, він, звичайно, стежитиме за вами, а можливо й гукне. Отже — контакт. Далі. Одержавши дозвіл на проведення робіт, я починаю голосно давати вказівки вам и к підлеглим. Таблички покладете купою біля самого урвища. Вальдемар починає біля них вовтузитись і одночасно стежить за Петром. Я з Георгом розкручую рулетку, з табличкою в руках відходжу подалі. Буду відвертати увагу вартового хоч па мить яким-небудь запитанням. Хоча б таким: «Як ви вважаєте, гер есесман, чи не замалий розмір таблички?» Його увага в цю мить буде прикута до мене. Ти, Вальдемар, якраз тоді й станеш спиною до вартового, нахилишся над табличками і непомітно кинеш Петрові в кар’єр пакунок і пляшку. І ніяких розмов із ним, бо може почути есесівець — і тоді катастрофа... Отже, беремо на озброєння золоте правило,всіх фокусників: спритність рук — і ніякого шахрайства,— пожартував Еріх і додав: — Недаремно ж моїм учителем колись був сам гер фон Гольц — знаменитий ілюзіоніст, фокусник, маг і чародій, як його тоді величали. Про де розповім потім, а зараз давайте зосередимось на операції. Чи все вам ясно?
А якщо в кар’єрі в цей час буде муштра? — поцікавився Володя.
Карел розвідав уже: муштри сьогодні немає. Блоковий Псякрев у центральному блоці пиячить, а його два штубові по черзі куняють біля кар’єру. Отже, все ніби складається добре...
Вони підійшли до кар’єру з боку трупарні. Хлопці несли по оберемку табличок, а в Еріха як у «начальника» — лише одна табличка і валізка з,інструментом. Пройшли понад урвищем, наблизились до тотенсмуги, роздивились. Виснажені в’язні лежали на дні кар’єру, ніби неживі. Вони помітили пришельців, але ніхто навіть не поворухнувся: яке їм діло до тих, що несуть якесь залізяччя? З протилежного боку кар’єру над урвищем сидів, розморено куняючи на сонці, Шакал. Угледівши Еріха та двох помічників з табличками, він підвівся і, огинаючи кар’єр, пішов їм назустріч. Отже, сталася несподіванка, яка, правда, не ускладнила, а тільки полегшила справу, бо, як потім виявилося, Шакал ішов до Еріха, сподіваючись розжитися на цигарку.
Тим часом, одержавши дозвіл на виконання робіт, Еріх почав голосно розпоряджатися. Хлопці заторохтіли табличками, поклали їх купкою біля самого урвища. Еріх із Жорою пішли далі, а Володя почав акуратно складати таблички, водночас стежачи і за вартовим, і за Шакалом, і за кар’єрниками. Невже його не помітить Петро? А може, він уже загинув? Але ж ні, ось він!
Петро одразу впізнав Володю і обачно порачкував до стіни урвища. Тепер його не бачать ні Шакал, ні есесівець — зате добре бачить Володя.
Уже й не сподівався вас зустріти,— важко дихаючи, каже знизу Петро. Його глухий голос долинає до Володі невиразно, немов із глибокого підземелля.
Все буде добре, Петре,— відповів йому тихо.
Тим часом Еріх затіяв балачку з вартовим есесівцем. Той, видно, знудьгувався й охоче розбазікував з художником, якого часто бачив в есесмістечку за розмальовуванням нацистських гасел та інструкцій. Володя не прогавив момент: з-за пазухи миттю випорснув пакет, потім — пляшка, Петро зловив усе те на льоту.
А де ж Кость? — запитав у Володі.
Потім розкажу, а ти не гай часу — мерщій їж...
Петро розірвав обгортку, відкоркував пляшку й почав швидко їсти. Сльози вдячності застилали йому Очі, й він раз по раз змахував їх рукавом...
Тримайся, Петре,— тихо сказав йому Володя. — Тепер ми будемо навідуватися до тебе частіше. Бережи себе...
Володя взяв кілька табличок і відійшов від урвища, вдоволений тим, що все вдалося, як вони й планували. Радий був, що Петро живий, що принаймні цього дня вже не помре з голоду.
З одного лише погляду на радісне обличчя Володі і Еріх, і Жора зрозуміли, що Петро одержав харчі... Утрьох вони дружно взялися за роботу, намагаючись закінчити її якнайшвидше, щоб зекономити трохи часу на виготовлення Жорі зубних протезів.
13
За годину вони вже поверталися в Еріхову майстерню. Згадували подробиці успішної операції.
Того огидного Шакала,— казав Еріх, усміхаючись,— я спершу хотів прогнати від себе. До чого ж мерзенний тип! Вальдемар, завтра ти віднесеш цьому гидомирникові кілька сигарет — і проблема зустрічей з Петром буде вирішена.
А де ж дістанемо сигарети? — засумнівався Володя.
Карел допоможе — розживемося,— запевнив Еріх і раптом засміявся: — А ми таки розіграли сьогодні спектакль, як по нотах. Спритність рук і ніякого шахрайства! Так казав колись мій добрий знайомий гер фон Гольц.
Ви ж обіцяли про нього розповісти,— нагадав Володя.
А чого ж, розповім із задоволенням. То ж моя молодість, а вона завжди прекрасна. Навесні 1929 року мені виповнилося двадцять шість літ, я — молодий художник. Жив я в Берліні. Важко тоді було творчій інтелігенції. Як і багато інших, я борсався у злиднях, але був повен надій, вірив у власні сили, в свою щасливу зірку. Розпочав кілька великих полотен, мучився над ними з ранку й до ночі. Працював з великим піднесенням і завзяттям і почувався щасливим. Бачив, як на звичайному полотні в творчих муках народжувалися картини, яким, можливо, й не судилося потрапити до найкращих музеїв світу, однак вони здатні були пробуджувати в серцях людських світлі почуття. Це мене найбільше тішило. Можете уявити моє тодішнє становище: купа боргів, порожній гардероб, порожній шлунок, порожній гаманець, але в серці повно надій... Одного разу, працюючи, я відчув страшенний голод і втому. Пригадав, що вже дві доби нічого не їв. Почав перебирати в пам’яті усіх своїх знайомих, обдумуючи, у кого б розжитися хоч на шматочок хліба. Усім я вже добряче набрид, багато заборгував. Незручно, соромно знову просити, та що поробиш... Голод примусив відірватися від роботи й мандрувати по місту в пошуках милосердного кредитора. Невже ніхто не позичить, не почастує кухликом гарячої кави, не пригостить тарілкою супу?.. Почав обходити знайомих. У одних — квартира на замку, у других — усі хворі лежать, у третіх нема й пфеніга, у четвертих — товста, закошлана господиня, мати одного мого знайомого художника, не знімаючи з дверей ланцюжка, холодно повідомила, що її син кудись поїхав і невідомо коли повернеться. Я було заїкнувся, що хотів би позичити трохи грошей, але кудлата тіточка нагадала, що потрібно спершу повернути борг, а тоді вже просити вдруге... Як у маренні, поплентався я далі. А тут ще якась дурепа, висунувши голову з віконця газетного кіоска, вигукувала на всю вулицю: «Купуйте газети! Списки самовбивць! Купуйте газети!..» Поліційне управління видрукувало в газетах списки тих, хто останнім часом покінчив життя самогубством. Набридливий голос кіоскерки боляче хльоскав по серцю, ніби й мені віщував самогубство...
Вже вечоріло. Я змучився в марних походеньках, ноги запліталися від утоми, від голоду спазмами зводило шлунок, паморочилась голова. Білий світ був немилий... А стояв якраз травень, буяла весна, в повітрі пахло весняною грозою. Проходячи мимо ювелірного магазину, я зупинився біля дзеркальної вітрини, побачив у ній своє відображення й вжахнувся. «Кандидат до списку самогубців»,— подумав про себе. І тут свідомість пронизала несподівана думка: написати картину, щось на зразок автопортрета під назвою «Відчай». Ця думка так мене заполонила, що змусила забути про все на світі. Заворожено стояв перед вітриною й обдумував фрагменти майбутньої картини, яку вирішив писати негайно.
Та зненацька по небу вдарили вогненні зигзаги сліпучо-білих і фіолетових блискавок, оглушливо, розкотисто торохнув грім, а па асфальті закрутився стовп куряви. Небо вкрили чорні грозові хмари, враз стало темно, і мені вже було не до сюжетів. Кинувся навтьоки, а куди — й сам не знав. Пробіг кварталів зо два, захекався. І тут линула злива як з відра! А я ж тільки в тоненькій сорочечці. Цього мені ще не вистачало — намокнути й застудитись. Хто ж мене лікуватиме? За які гроші? Прожогом метнувся в низьке й темне, як тунель, кам’яне підворіття, звідки несло прохолодою. Стою, відхекуюсь, радію, що встиг сховатися від зливи.
