Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Чекаєш, дурепо.
Ну, й чекай на здоров'я. Катафалку хіба що.
Хоча для більшої функціональності тобі варто було б обтягнутися поясом шахіда — і відомстити бодай би за одну невинно убієнну душу: користі було би більше.
Субота, допікає сонце
Дивно... сьогодні поштою прийшла листівочка, в якій чорним по білому було написано:
«Дай, Боже, мені мудрості сприйняти те, чого змінити не можна.
Дай, Боже, мені сили змінити те, що можна змінити.
Дай Боже мені розуміння, щоб відрізнити перше від другого».
Невже все так безнадійно, що я й справді вже не спроможна відрізнити ані перше від другого, ані друге від останнього?
18 серпня 200...
Треба перевести подих. Віддихатися. Набрати в легені повітря — і згадати, як у черговий раз внутрішньої кризи я пустилася в блуд.
У блуд?! Якщо то був блуд — то хто тоді блудниці?
...С.Д. зателефонував пізно увечері, коли я бездумно снувала квартирою, витираючи невидиму пилюку з меблів. Уже багато часу я чекала іншого голосу, і не так самого голосу, як його господаря.
— Ти можеш на три дні втекти зі мною у світ за очі? — майже по-діловому запитав без передмов, прелюдій і деталей.
«Три дні колись давно обіцяв мені інший», — зітхнула про себе.
С.Д. я знаю так давно, що й не знаю, скільки. Уже півроку, як він тихо-мирно розлучився з моєю однокурсницею, чим дуже здивував усіх своїх знайомих. Після розлучення С.Д., звичайно, не ходив у чернечому постригу, але й за кожною спідницею не валандався.
Я про це знала від його колишньої дружини, яка багато років працювала в нашому відділі. У кращі часи їхнього спільного життя ми іноді збиралися в них удома на недільні обіди, і я тоді дивувалася, як молоді люди можуть жити так правильно, з півслова розуміючи одне одного, з такою показною галантністю і тактом, як ці двоє. Сімейне життя мені уявлялося зовсім іншим, бурхливішим, чи що... не таким регламентованим і прісним.
Якось під час чергових відвідин цієї пари я наткнулася в кухонній шухляді на зошит із написом «План сімейного життя на наступну п'ятирічку».
Боже милостивий! Чого там тільки не було... Покупки, мандрівки, виховання дітей, ремонт квартири, знову покупки, безпечний час зачаття, іще покупки, канікули в сексі, перестановки меблів. Усе так детально розписано, з поміченими галочками про виконання, з примітками про економію. Але чогось там таки не було дуже суттєвого, якщо я одразу покривила носом і засунула зошит подалі з очей, ніби намагаючись сховати його навіть від того, чиїми руками він писався.
Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.
Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.
— ...Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.
Дописую наступного вечора
І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.
До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше - в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.
Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.
Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.
...А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.
Може, від того своє тіло я відчувала мляво?
...Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.
Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.
І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.
Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.
Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.
— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.
Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:
— Про армію я вам ще розкажу. Але спершу скажіть мені, пане, це чужа жінка, що ви її так любите?
Ми усміхнулися. С.Д. запитав:
— А чому ти думаєш, що вона чужа і що я її люблю?
— Бо ви про неї дбаєте якось не так, як у нашому селі чоловіки дбають про своїх жінок. Я вчора, пробач те, підгледів, як ви в потоці мили цій панії ноги. Наші чоловіки ніколи не миють своїм жінкам ноги. І мій тато не миє ніколи. А моя мама народила йому восьмеро дітей. Але я колись пас корови і також підгледів, як Дмитро із Пасічного, це у нас такий хутір є, а Дмитро там лісникує, мив ноги своїй любці Ксені. Він робив це точно так само, як ви учора.
— А звідки ти знаєш, що то його любка? — засміявся С.Д.
— Всі знають. Не лиш я.
— Ти не сказав про армію, — нагадала я Павлові.
— В армію я не піду, у мене одна ніжка коротша, але тепер нема кого брати в армію, то беруть таких, як я, але мама вже договорилася з воєнкомом. Дві корови продали. І я в армію не піду. Зроблять справку.
Цебенів дощ.
Ремиґала корова.
Пугикала сова.
Пастушок Павло щось розказував гуцульським своїм (іноді не зовсім зрозумілим) говором — і я спіймала себе на думці, що хотіла би всиновити цього хлопчика з укороченою ніжкою.
...А вночі, обіймаючи сонного С.Д., я думала, що зараз таки щаслива.
Ніхто нікого не любив — а я була щаслива.
