Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.
— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?
— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…
— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?
— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!
Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.
Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…
Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?
Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.
А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!
Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь — у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня:
Цвітанчина рука з кухлем води для отця застигла в повітрі.
— Ой, Либідко, що це?
— Ти забула — сьогодні ж свято Купайла!.. Парубки і дівчата йдуть на Рось, у ліс… На грища!.. Ходімо з нами, Цвітанко! І ти, Боривою! — защебетала радісно дівчина.
Цвітанка сумно глянула на змарніле батькове обличчя. Поглядом показала на нього:
— Як же я піду?
Але князь, що, здавалося, дрімав, раптом розплющив очі.
— Ідіть, чада! Ідіть! — промовив тихо.
— Отче, а ти? — кинулася Цвітанка і піднесла йому кухлик з водою. — Як же ми тебе залишимо?
— А чого вам біля мене весь час бути?.. Мені стало краще, ніщо вже не болить, навіть у грудях перестало пекти… Матінка подивиться за мною… Ідіть!
Цвітанка завагалася, їй дуже хотілося побачити купальські грища полян, там, напевне, буде Кий… Купайло! Це веселе свято буває раз на рік — на ньому співають, граються, хлопці вибирають собі наречених…
Але ж — батько…
Виручив Боривой.
— Іди, сестрице, йди! А ми з мамою побудемо тут…
— Справді?
— Атож — іди!
Цвітанчині очі проясніли від радощів. Дерев'яною гребінкою швидко розчесала коси, заплелася, одягла чисту сорочку й полянську плахту, наділа коралі. Вийшла з хатини — заглянула у дерев'яне цеберко з водою.
— Ой!
— Гарна! — засміялася Либідь. — Кращої й не знайдеш!.. Кий побачить — зімліє!
Цвітанка почервоніла.
— Ти думаєш, Кий… Либідь здивувалась.
— А хіба сама не бачиш? Треба сліпою бути, щоб не помітити, як сохне хлопець!
Цвітанка спалахнула і затулилася рукавом.
— Я не сліпа… Та знаєш, як у нас, у дівчат, — поки не скаже, все не віриться…
— Настане час — скаже!
Сонце опускалося за темну гребенисту стіну лісу, і синя тінь упала на широке сріблясте плесо ріки. Повіяло прохолодою.
Дівчата поспішали. Швидко перетнули острів, перебігли місток і приєдналися до гурту дівчат і хлопців, що простували зі сміхом та жартами понад берегом Росі. По дорозі рвали квіти.
За кілька поприщ від Кам'яного Острова, на великій розлогій галявині, вже вирували купальські веселощі.
Тут зібралися парубки та дівчата, отроки й отроковиці з багатьох навколишніх — ближніх і дальніх — весьок і селищ. Дівчата, збившись у невеличкі гурточки, сиділи, мов зграйки білих гусей, на зеленій траві, понад річкою, — плели вінки з польових та лісових квітів. А парубки розділилися на три гурти: один гурт установлював посеред галявини зроблене з дерева та соломи ідолище Купайла, другий — лаштував ідолище Марени, а третій — носив з лісу хмиз для купальського багаття.
Либідь і Цвітанка підсіли до подружок — почали й собі плести вінки. Сплівши, заквітчалися ними.
— А тепер поведемо хоро! — гукнула Либідь. — Всі в хоровод!
З криком, сміхом і вереском дівчата спурхнули з прим'ятої трави і, ставши кружка, взялися за руки, пішли в танок, почали жартівливими пісеньками зачіпати хлопців.
Почувши, як їх зневажають, хлопці враз покидали своє заняття, стали кружка, тупнули ногами.
Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися — хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли — Купайла й Марени — опинилися всередині хороводів.
Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:
Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.
Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, — обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.
Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…
Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!
Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:
— Гарна ти!
— Невже? — дівчина почервоніла від задоволення.
— Клянусь Світовидом!.. Танцював би з тобою до самого ранку!
— Я теж, — почулося у відповідь сором'язливе признання. Їхні руки сплелися в міцному потискові.
Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум'янець.
— Що з тобою? — сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.
Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах — червоне корзно, на ногах — жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев'язане кольоровою стьожкою. Ліва рука — на рукояті меча, права — уперлася в бік. Обличчя закам'яніле, суворе.
А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.
Ох, боюся я його! — прошепотіла дівчина, здригаючись. — Прив'язався, мов лісовик!
Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:
— Не бійся… Я захищу тебе!
— Він княжич…
— Ну то й що?.. А ти — князівна!
