Бора - Вдовиченко Галина (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Його хмикання пасувало до будь-якої ситуації, було доречним як захват, насмішка, здивування, осуд… Воно щоразу виявляло свою промовисту багатозначність.
— Погрожуєш чи на понт береш? — запитала Бора.
— Попереджаю. Ту трійцю.
— Ти думаєш, вони знову приїдуть?
— Думаю, так.
— А якщо тебе у цей час не буде на об’єкті?
— Доведеться тут покрутитися деякий час… Ти ж не проти? Але якщо мене не буде — дасте їм мої координати.
Він мив руки, коли вона запитала, стоячи у дверях ванної з рушником:
— Для чого тобі це, Гордію?
— Рушник? — усміхнувся він.
— Не рушник!
— Хм!
Витираючи руки, вибив ногами чіткий танцювальний ритм.
— Для чого? — відітхнув, весело повторивши запитання. — А сумно жити!
Коротка черга чечітки — і ще більш піднесено:
— І втрачати нічого!
Навскіс відірвав, не спитавшись дозволу, край газети, написав номер телефону та своє ім’я і, склавши навпіл, запхав у кутик дзеркала у передпокої.
У під’їзді нікого. Вдома нікого. Бора натиснула на ґудзик дзвінка, почекала, а тоді лиш узялася шпортати ключем у замку.
Пахне ремонтом.
Коридор заставлений речами — ледве протиснулась. Кімната Влада і Каті порожня, звільнена від меблів. Паркет процикльований, помітно світліший, ніж був. Ніби похазяйнували телевізійні фахівці зі зміни інтер’єру: блякло-лимонний колір стін оживили кольором слонової кістки, на стелі розкинули крила дві намальовані чайки, один кут кімнати — у широких вертикальних смугах від стелі до підлоги: пісочна — блакитна, пісочна — блакитна… Морський стиль.
На кухні, біля мийки — пластмасова таця, вкрита рушником, на ній — помиті горнятка й тарілки. Порядок.
Бора поспіхом зібрала сумку з одягом, напхала, ледве застебнувши блискавку, повернула за собою ключ, притягнувши двері ривком до себе, аби замок спрацював як слід. Замок теж давно треба поміняти.
Вдома нікого. Іван Іванович у садку — порається біля хризантем.
Піднялась на другий поверх, розклала речі на дивані…
Ні, даремно тягнула ці лахи сюди — усе не те. Віджиле, безрадісне, позавчорашнє. Розглядала себе у дзеркалі на внутрішній стороні шафових дверцят. У пом’ятому, бабуся колись казала — як корові з рота — одязі. Вже й забула, як то прискіпливо оцінювати свою зовнішність, переводити погляд з одного на інше, зауважуючи найменші дрібнички.
Кофтинки та спідниці темні. Фасони застарілі. Обличчя бліде. Брови заширокі; такі зазвичай вищипують, то прополку зробити не завадило б. Невиразного кольору волосся давно не стрижене, росте собі як хоче — вона збирає його час від часу у банальний хвіст, перехоплює розтягнутою, колись улюбленою гумкою. Вії забули, що таке туш. Востаннє підводила очі на ювілей видавництва. Так… Що далі?
Прискіпливий огляд тривав. Фігура… Ну що? Звичайна фігура. Якщо розправити плечі, виструнчитись і втягнути живіт — ось так, то ще нічого. При прямій спині підборіддя піднімається, шия вибирається з плечей. У такому вигляді ще може бути.
Слабенька четвірочка.
Попри усі зауваження — поблажлива четвірка. Аби не збити настрій до самовдосконалення.
… Лідія заверещала так, що Бора змушена була відставити слухавку від вуха. Ну чого так кричати?
— Нарешті! — втішилась Лідія, трошки заспокоївшись. — Так… Отже… Добре. План такий: я привожу валізу речей твого розміру і ми відбираємо те, що тобі підійде. Решта — у крамницю. Усе, працюй. З Митьком приїду. Влаштуємо собі годину перетворення.
Божка влетіла до кімнати, підстрибуючи, струшуючи з ноги черевик яскравого фіолетового кольору.
— Я бачила нашого кривоноса! І знаєте де?
Озирнувшись, жбурнула черевик у передпокій, де валявся на боці перший.
— Знаєте, де?
Стягнула ядучо-зелений довжелезний шалик, накручений на шиї.
— Все одно не здогадаєтесь! На дачі! Він там живе. У цьому кооперативі, як його? — махнула рукою. — Ну там, у цьому ближньому. Я туди піцу завезла, дзвоню замовникам — виходьте до воріт. Чекаю. А за парканом трохи далі чоловік теплицю лагодить, і шапка на ньому знайома — ну та, пришелепувата, навіть я не вдягла б. А тоді придивилась: наш Гордій!
Поки Бора дочекалась подробиць про Гордія, мусила вислухати про його собаку — кудлату безпородну Альму; а тоді вже — про те, як Гордій пригостив Божку чаєм з маковими сушками, як сиділи на вулиці за столом і Альма біля ніг гризла сушки, як кісточки. І яблук з собою дав. Он вони, у передпокої, жовті у червоні цяточки. І сказав, що сонце на дачі сходить просто над лісом, «як у Бори над парком». Так і сказав.
— Він сам там живе?
— Напевне, — знизала плечима оповідачка.
Де над тією дачею сонце сходить, знає, а що там робить Гордій, чи сам там живе, чи не сам — уявлення не має.
Митька одразу взяла на себе Божка. Вона поставилась до семирічного малюка як до дорослого. Сказала йому голосом, позбавленим жодного натяку на сюсюкання:
— Хочеш, покажу старе осине гніздо?
— З осами? — перехопило дух у хлопчика.
— Порожнє.
— Хочу, — погодився Митько.
І вони пішли у садок. Маленький білявий хлопчик — писклявий голосок, геть безбарвні вії та брови. І руда дівчинка, вища за нього на дві голови, у широких картатих довгих шортах на лямках, рішуча та самовпевнена. Ну чисто тобі Малюк і Карлсон.
Лідія заповзято порозкладала на канапі одяг — комплектами, немов у крамниці. Вона добряче підготувалась до години перетворення «Одягни подругу, як саму себе».
Бора почала з гіпюрової спідниці сіро-бузкового кольору. І несподівано втягнулася у процес перевдягання. На превелику втіху подруги вона переміряла усе, але врешті-решт повернулась до першого варіанта. До чого рука потяглась одразу: до гіпюрової спідниці, сірої трикотажної кофтинки на ґудзиках та батистового шалика у гілках бузку.
Діти облазили увесь сад. Нарешті їхні голоси під вікном стихли і вони протупотіли поруч зі словами: «Ми у вежку». Лідія була зосереджена на обличчі Бори, вирішуючи, який макіяж їй пасуватиме, — на підвіконні чекав багатющий косметичний арсенал. Божка було пригальмувала, окинула поглядом яскраві жіночі іграшки — помади, туші, пудри, але, махнувши рукою, повернулася-таки до малого, який чекав на неї біля таємничих дверей, затулених веретою.
«Година перетворення» розтягнулась на дві. Бора із Лідією мовчки перезирнулись, почувши, як у сусідній кімнаті Божка сказала: «Вже дві хвилини, як урок почався! Прошу зосередитись!» У прочинені двері було видно й чути, як Митько читає якийсь дивний уривок зі своєї читанки. А Божка, хитаючи головою, поправляє на носі окуляри без скелець — вони знайшли їх на горищі.
— Дівчата! — піднесено гукнув знизу Іван Іванович. — Чуєте, що Мілош пише? «Причини поразки радянської системи слід шукати у культурі!» Я завжди це знав. Саме у культурі! Приречена на розвал та система, у якій культура — це таке собі сьоме козенятко. А ті можновладці, які цього не розуміють, неодмінно втратять все!
— Усе! — Лідія закінчила із манікюром, задоволено оглянула результати своєї праці. — Все. Мене вже чекають. Закину товар до крамниці — і додому. Завтра маю у Стрию роботу, а післязавтра я у вас! Радійте!
Альма і справді виявилась тямущою собакою. З жовтими розумними очима і не такою вже й кудлатою. Гордій познайомив її з Борою та Іваном Івановичем: «Альма! Безпородна, але не безпорадна!»
Альма слухняно згорнулась на постеленому для неї коцику, поклавши голову на лапи. Кіцмань спостерігав за новенькою здалеку, тоді м’яко й нечутно перемістився ближче, тоді — ще ближче і вже сидів мало не за два кроки від неї, готовий дременути будь-якої миті. Альма не звертала уваги на любителя гострих відчуттів. Єдиний лише раз коротко гаркнула — коли малий вже зовсім знахабнів і спробував посунутись до самого її коцика.
