Тигролови - Багряный Иван Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

– Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.

А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з'їли, мабуть. А так - зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:

– Не чіпайте його, бо руками вас порозриває… А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав'ючені. П'ятеро коней.

Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий - років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці - ніж, а за плечем новенький дробовик.

Обоє забачили Григорія, посміхаються. - Ого, синку! Брикаємо вже? - зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. - А ми тобі гостинця доп'яли!

І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.

Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.

Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.

– Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.

– Подивимось, який ти стрілець, синку!… На ось, це тобі, - і дід подав гостинець.

В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.

А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сірко додав:

– І коня матимеш, синку… Оцього ось, гнідого…

– Ану лиш, стара, - обідати!

Та в “старої” вже все було готове.

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше - треба зброю в порядку мати”.

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві - і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою “японку”. А Григорій - трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно - чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую “іграшку” дістав.

– Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

-  Ну ж?…

– То від самого, можна сказати, найбільшого генерала - від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та “япошків”, - отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому - ветеранові тобто - оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”

А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

– Вгадав, вражої мами!… Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!… Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…”

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку - чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, - швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, - а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, - ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не бачу я…” Проте не втерпів і запитав:

– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?… Чи вмієш?…

Григорій почухав голову:

– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…

– І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх - кожен до своєї рушниці - боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, - насаджувані на ремінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

– А катни-но, Грицю, он туди… - махнув рукою ген на той бік під синю сопку: - Та візьми крейду… Крейду не забудь!…

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.