Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги полные .TXT) 📗
КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ
Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні паперові мішечки, в які під час довгих переходів встромляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків з майонезом та послухати булькання апельсинового напою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом, вони підохочували один одного вийти за межі, визначені їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.
— Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!
Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восени було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають на Землі й шарудять осіннім листям.
Вони розсипалися, наче жменька камінців, по мармурових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурзаними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко вимовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто, річ була вже не в тому, що “Хто добіжить останній, той дівчина!” або “Хто добіжить перший, той буде музика”. Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста і їм здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне шарудіння, — таке, як шарудіння осіннього листя. З палицями в руках вони підштовхували один одного ліктями, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися вперед. Вони добре пам’ятали, як батьки казали їм: “Щоб туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух виб’ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики, як повернешся додому”.
І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі своїми напівз’їденими сніданками, заохочуючи один одного пронизливим шепотінніям: “Та нічого страшного!”
І враз один з них кидався прожогом до найближчого будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний клапоть опівнічного неба. За ним бігло шестеро інших, і перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластівців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп, наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті кружляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що перетворила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забавку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова шипучка.
А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам’ятали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від всіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброєні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове дерево, клапті й білі, наче м’ятні палички, кістки, поволі, але впевнено відокремлюючи страшне від нормального. Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть пожежники!
Потім з блискучими від поту обличчями вони накидалися на свої останні сендвічі. Потім останній наскок, останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг по купах листя — і вони йшли додому. Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів чорних пластівців, а коли знаходили, — хлопці діставали доброї прочуханки.
На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.
ЧЕРВЕНЬ 2003. ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ
— Чи чули?
— Що?
— Та про негрів же, про негрів!
— Що з ними таке?
— Вони залишають нас, вибираються, тікають.
— Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?
— Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.
— Якесь подружжя?
— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.
— Не може бути!
— Справді!
— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися — в Африку?
Мовчанка.
— На Марс.
— Ви хочете сказати — на планету Марс?
— Атож.
Люди стояли в гарячій тіні, на танку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.
— Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть.
— А проте вони виїжджають.
— Де ви таке чули?
— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.
Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати.
Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.
— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?
Чоловіки пирхнули.
— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!
— Тихше! Чуєте?
Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.
Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.
Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.
— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?
— На ракетах, — сказав дідусь Квотермейн.
— Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?
— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.
— Ніколи не чув про це.
— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?
— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.
— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?
— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.
— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!
— Ось іде твоя стара, Тісе.
Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.
— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
— Не піду я додому через якусь там чорнопику.
— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
— Але ж вона ніби член сім’ї, — простогнала місіс Тіс.
— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту…
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.
Вона витирала хусткою очі.
