»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
— Дуже дивно! — промимрив інженер і враз похопився: треба покинути дурну звичку міркувати вголос. Можуть підслухати.
Це могла бути вигадка Петерсона, — недарма ж він після смерті Вагнера зник, наче крізь землю провалився.
«Ну, то зачекай! — зловтішно подумав інженер. — Тепер пожартую я!»
Він нашвидку написав на аркушику паперу: «Потрібний револьвер!» — і послав цього «листа» разом з ножем нагору.
Відповідь надійшла негайно. На уривку цупкого обгорткового паперу було надряпано незграбним почерком: «Через дві години».
Щеглов зовсім розгубився. Коли це справді друг, то звідки він тут взявся? А коли провокація, то з якою метою?.. Ніж, звичайно, пусте! Але револьвер…
Там, за сталевими стінами оцього склепу, певно, коїлося щось незвичайне. З дня смерті Вагнера не працював інтегратор. Цілу добу Щеглова тримали замкненим і не давали їсти. А тепер оце листування…
Чи не пов'язано усе це з медальйоном старого професора?
Щеглов нишком витягнув з кишені невеличку срібну чотирикутну скриньку.
Так собі, — нічого особливого. А в скриньці — зовсім крихітний свищик.
«Це — ультразвуковий свищик… — згадав Щеглов написані рукою Вагнера поквапливі рядки. — На його тон настроєний один з не позначених на схемі вузлів головного інтегратора. Вмикається «пекельна машина». Харвуд про це не знає».
Зрештою, це було цілком імовірно. Щеглов, маючи повсякчас справу з ультразвуковою технікою, одного разу для штуки влаштував у своїй московській квартирі дивовижний замок. Двері відчинилися автоматично, тільки-но дмухнеш в малесенький свищик такого високого тону, що звук його навіть не сприймався вухом. Конструкція працювала бездоганно; підібрати «ключ» до такого замка було майже неможливо. Інженер переконався в цьому на власному досвіді: згубивши якось того свищика, він морочився кілька годин, але замок таки не відімкнув і був змушений виламати двері.
Але чому ж Вагнер не скористався з цього свищика?.. Мабуть, тому, що звідси до інтегратора не проходить жодний звук?
Інженер видобув свищик з медальйона, дмухнув раз, другий, третій… Ні, нічого… Ну, то хай полежить до часу.
Щеглов позирнув на годинник — минуло тільки півгодини.
Щоб якось згайнувати час, він знову зазирнув до кімнати Петерсона, довго копирсався серед книжок у кабінеті Вагнера і, нарешті, попрямував до підйомника.
Та не встиг він дійти до своєї кімнати, як ззаду почувся легенький шурхіт, а потім бадьорий голос Харвуда:
— Хелло, містер Чеклофф! Ви не гніваєтесь на мене?
Щеглов скоса позирнув на Харвуда, про себе відзначив місце, де могли бути потайні двері, одвернувся й пішов своїм шляхом.
Пістолет!.. От тобі й пістолет!.. Добре, що не дав поглузувати з себе… А от ножа повертати не слід було б.
Проходячи повз отвір підйомника, Щеглов не втримався і зазирнув туди. Зазирнув та й застиг на мить, вражений. Там справді лежав крихітний, майже іграшковий пістолет!
Не випадало міркувати, що та як. Швидким рухом він схопив зброю і сховав до кишені. Це було зроблено вчасно: через кілька секунд до передпокою зайшов Харвуд.
— Хелло, містер Чеклофф!.. У вас дуже похмурий вигляд — так, наче ви збираєтесь мене забити!
Коли б Щеглов мав щонайменшу певність, що в пістолеті є патрони, він випустив би в Харвуда всю обойму. Але довелося ще раз напружити свою волю, згасити спалах гніву і вдавати з себе абсолютно спокійного.
— Ви не помиляєтесь, містер Харвуд. Я це зробив би з насолодою, але без вироку суду — не маю права!
— Я зачекаю, зачекаю, містер Чеклофф! — зареготав Харвуд. — Перепрошую за неуважність до вас. Сподіваюсь, тепер ми будемо бачитися щодня.
— Он як! — глузливо сказав Щеглов. — То вас приваблює молитовна тиша цього склепу?
— Ні. Я пропоную вам вибратися звідси на чисте повітря й стати моїм помічником.
— Н-да! — Щеглов сів у крісло і, як стопроцентний американець, поклав ноги на стіл. — Отже — підвищення? Чим зобов'язаний?
— Випадковим збігом обставин, — Харвуд вмостився в тій же позі поруч Щеглова. — Я вигнав Сміта за те, що він зіпсував головний інтегратор. Ну, та й ще за деякі справи. Тепер, як справжній джентльмен, я хочу дати вам блискучу можливість виявити свій талант. Відремонтуєте інтегратор — виграєте. Не відремонтуєте — програєте. Але й я програю разом з вами, бо втрачу час, за який першокласний спеціаліст обов'язково впорався б з оцим складним завданням.
— О, містер дуже наївний! — люб'язно посміхнувся Щеглов. — Містер вважає, що радянський інженер з усіх чотирьох помчить доводити свою вищість над американським, так?
— Так, — зітхнув Харвуд. — Гол в мої ворота. Почнемо атаку з іншого боку. Необхідно терміново відремонтувати інтегратор, а…
— …а Вагнера вже нема! — дуже серйозно продовжив Щеглов.
— Так. Два-нуль на вашу користь. Вагнер, справді, знав агрегат, як свої п'ять пальців. У мене є інші, далеко важливіші, справи. Інтегратор доручаю вам. Відремонтуєте — вивчите досконало, а через три роки…
— …Ви хотіли сказати — через п'ять тисяч робочих годин?
— О, ви таки зуміли витягти у Вагнера й це?! Вітаю вас! Три-нуль… Може, старий натякнув вам і про «пекельну машину» під інтегратором?
До цього часу Щеглов у думці глузував з Харвуда: усі його хитрощі справді були наївними. Тепер доводилося визнати, що Харвуд і хитріший, і далекоглядніший, аніж це здавалося на перший погляд. Але що ж — хай розмова й далі триває у цьому тоні.
— Один — на вашу користь, містер Харвуд. Була про це розмова, була. Але не тільки про це. Вагнер розповів мені також, що другу «пекельну машину» він завбачливо встановив у вас під ліжком, і вона має ось-ось вибухнути!
— Ат, пусте! — жартівливо одмахнувся Харвуд. — Я її вже давно викинув геть… Ну, то як, любий… — Він по-панібратському стусонув Щеглова в груди. — Згодні?
Щеглов у відповідь теж ляснув Харвуда, але зразу ж одсмикнув долоню:
— Містер вдягає панцир?
— Так! — зовсім не збентежився Харвуд. — 3 недавнього часу. Раджу й вам. Нагрудник з молібденової сталі. Зручне, надійно…
— Куля пробиває? — діловито поцікавився інженер,
— Не всяка. — Харвуд встав і сказав уже іншим тоном. — Отже, запитую востаннє: чи згодні ви бути моїм помічником?
— А коли не згоден? — Щеглов теж підвівся й гостро глянув на Харвуда.
— Тоді я замкну вас отут назавжди. Або принаймні надовго.
Інженер уже давно вирішив: треба погодитися. Можна і розкрити секрет інтегратора, і втекти при нагоді… Але пістолет… Хто його переслав?.. Де перебуває той невідомий друг, і чи існує він взагалі?-
— Я матиму в своєму розпорядженні повну схему інтегратора?
— Хай так, зрештою, — Харвуд удав, ніби зважився на великий риск.
— Тоді — згода.
Вони мовчки вийшли з кімнати і попрямували коридором. Біля простінка, який Щеглов раніше обмацав майже весь і не знайшов ані шпаринки, Харвуд зупинився й витяг з кишені крихітний свищик.
— Вагнер захоплювався ультразвуком і обладнав оцю лабораторію надійними дверима. А втім, для вас, певно, це не дивина.
Він дмухнув у свищик. Товстелезний простінок з тихим шарудінням повернувся навколо своєї осі, відкривши два вузьких проходи до невисокого тунелю.
Ще одні двері, ще… Броньована кабіна ліфту… І ось, нарешті, останні двері одчинилися в якусь велику напівтемну лабораторію. Посеред неї під ковпаком з прозорої пластмаси пульсують, мерехтять численні блідорожеві вогники.
— Головний інтегратор! — урочисто сказав Харвуд. Щеглов уважно подивився на агрегат.
Так, професор Вагнер мав чим пишатися! Нічого схожого на цю конструкцію Щеглов досі не бачив.
Розділ XV
ДРУЗІ Й ВОРОГИ
Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку — конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема — котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне — то й шукай тоді, що ж трапилось?
