Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗
— Не я, містере Шейпшейд.
Я рушив у туман.
— Вас не пойняла туга? — гукнув він мені вслід.
— Здається, ні.
— Ну, коли так здається, то ні!
Навколо була вже справжня ніч.
Кафе Модесті зачинилося раніше, ніж звичайно, до завтра чи назавжди — я не знав; отож розпитатися там про Вільяма Сміта, про його святкову стрижку чи вечерю було годі.
Поміст потопав у темряві. Світилося лиш в одному вікні — у картковому будиночку А. А. Шренка.
Я позирнув туди.
І, наче злякавшись, той приречений вогник миттю згас.
— Поганий рис? — перепитав Крамлі по телефону. Але тепер, коли він почув, що це я, голос його зазвучав привітніше. — Що за дурниця?
— Крамлі, — сказав я і проковтнув клубок у горлі, — я маю ще одне ім'я до нашого списку.
— До якого списку?
— Того, де жінка з канарками…
— То не наш список, а ваш…
— Шренк, — сказав я.
— Що?
— А. А. Шренк, психолог-практик з венеційського помосту…
— …а також ворожбит на картах таро, чорнокнижник, нумеролог-аматор, п'ятий вершник Апокаліпсиса?
— Ви його знаєте?
— Синку, я знаю геть усіх на помості, під помостом і навколо помосту, кожного бешкетника й громила, кожного пропащого п'яницю, що ночує на пляжі й прокидається від свого мертвого сну, тільки як зачує на світанні дух сімдесятидев'ятицентового шмурдяку. Кажете, А. А. Шренк, отой жалюгідний шибздик? І слухати не хочу!
— Не кладіть трубку! Я побачив знак на його обличчі. Він сам цього напитує. Тепер на черзі він. Торік я надрукував у «Десятицентовому детективі» оповідання про два зустрічні поїзди, що зупинилися на станції один проти одного. І ось один пасажир дивиться на пасажира у вікні напроти, в другому поїзді, вони обмінюються поглядами, і перший пасажир розуміє, що йому не слід було дивитись туди, бо той чоловік у другому поїзді — вбивця. А вбивця все дивиться на нього й посміхається. Ото й тільки. Посміхається. І перший розуміє, що він приречений. Він відводить погляд, сподіваючись, що це його врятує. Одначе той другий, убивця, й далі дивиться на нього. А коли мій герой знову кидає погляд туди, у вікні вагона напроти вже нікого нема. І він здогадується, що вбивця подавсь до виходу. А за хвилю той з'являється уже в цьому поїзді, в цьому ж таки вагоні, йде проходом і сідає просто позаду мого героя. Жах? Жах.
— Чудова ідея, але в житті так не буває, — сказав Крамлі.
— Буває, і то частіше, ніж ви думаєте. Один мій знайомий подорожував торік «ролс-ройсом» по країні. Він їхав через Оклахому, Канзас, Міссурі й Іллінойс, і по дорозі його машину шість разів мало не випхнули за огорожу шосе люди, яких дратував такий дорогий лімузин. Коли б вони досягли свого, то було б не що інше, як убивство.
— Це інша річ. Дорогий лімузин є дорогий лімузин. Їм було байдуже, хто в ньому сидить. Убити — і край. А те, про що ви кажете…
— В цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий з трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, — докінчив я. — Головою закладаюся.
— Не треба, — мовив Крамлі, нараз стишивши голос. — Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.
— Шренк, — повторив я. — Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб'є, він прив'яже собі на шию «Занепад Заходу» та «Анатомію смутку» й шубовсне у воду з руїн дальшого кінця помосту. Шренк…
Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.
— Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, — мовив Крамлі.
І поклав трубку.
Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.
Так ніби наше містечко біля океану на час прокидалось перед тим, як заснути навіки.
У невеликому, поквецяному лускатою білою фарбою бунгало навпроти мого помешкання того дня також підняли штори, і…
Коли я пізно ввечері повернувся додому й поглянув туди, то аж остовпів.
На мене пильно дивились очі.
Не просто двоє очей, а з десяток, навіть не з десяток, а із сотню чи, може, й більше.
Очі були скляні й лежали у вікні блискучими рядками, а деякі окремо на невеличких підставках.
Очі були голубі, темно-карі, ясно-карі, зелені, жовті.
Я перейшов нашу вузеньку вулицю й став перед вікном, розглядаючи ту казкову виставку інвентаря для гри у кульки.
— Ціни б їм не було на шкільному подвір'ї! — промовив я сам до себе.
Очі не сказали нічого. Вони мовчки спочивали на своїх підставочках чи виблискували, розкладені на білій оксамитовій постілці, втупивши незворушний погляд крізь і поза мене, в якесь холодне майбутнє за моєю спиною.
Хто зробив ті скляні очі й виставив у вікні, чекаючи нагоди продати їх і вправити комусь в очниці, я не знав. Та байдуже хто, але то був ще один з невидимих венеційських підприємців і торговців. Мені траплялося мимохідь бачити в печерних глибинах цього будинку гострий пучок сліпучого блакитно-білого полум'я і чиїсь руки, що ворожили над важкими краплями розтопленого скла. Але обличчя старого (в нашій каліфорнійській Венеції всі люди старі) ховалося під грубою металевою маскою із скляним віконцем, з якими працюють електрозварники. І здаля видно було тільки, як фокусується ще один пильний погляд, як народжується нове око, що наступного дня ляже на постілку у вікні, мов яскрава кругла карамелька.
Чи купував колись хто ці своєрідні ювелірні вироби, я також не знав. І ніколи не бачив, щоб хтось навпомацки заходив туди чи впевнено виходив із дверей з прояснілим поглядом. Та й штора на тому вікні протягом минулого року піднімалась усього раз чи два на місяць.
Роздивляючись на ту вітрину, я думав собі: «Дивовижні очі, чи бачите ви зниклих канарок? Куди вони згинули?»
А потім: «Пильнуйте за моїм помешканням, гаразд? Не спіть уночі. Погода може змінитися. Може піти дощ. До мого порога можуть прибитися якісь тіні. Добре пильнуйте, прошу вас, і все запам'ятовуйте».
Та блискучі скляні кульки, товариші давніх ігор на шкільному подвір'ї, і не кліпнули у відповідь.
Аж раптом із темряви за вікном вихопилася рука і магічним порухом спустила перед очима завісу.
Мабуть, той скловар не хотів, щоб я дивився на створені ним очі.
Чи, може, злякався, що я вийму одне власне око і зайду до нього вставити нове.
Покупець! Я ж міг зіпсувати його бездоганну репутацію. Десять років мороки зі склом — і жодного проданого виробу.
І мені чомусь подумалося про інше: чи не продає він і купальні костюми зразка 1910 року?
Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.
Штора навпроти знов була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.
Очі блищали й чекали, що буде.
Що вони побачать цієї ночі?
«З нічого весь тремтиш…»
Я миттю прокинувся.
— Що? — мовив до темної стелі.
Це ж, здається, слова леді Макбет?
З нічого весь тремтиш.
Боятися нічoго без причини.
І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.
Я прислухався.
Чи то туман торгає мої двері? Чи то імла заповзає в замкову шпарину? Чи, може, отой незвичайний, спрямований в одне місце дощ лопотить по маті за порогом, лишаючи по собі жмутки водоростей?
Піти й поглянути я боявся.
Я розплющив очі. Подививсь у бік коридорчика, що вів до крихітної кухоньки й ще меншої ванної.
Учора ввечері я почепив на ріжок дверей старий і подертий білий купальний халат.
Але тепер то був уже не халат. Без окулярів, які лежали на підлозі біля канапи, мої очі бачили тільки те, що могли, а практично нічого, і халат… обернувся на щось інше.
То було Страховище.
Коли п'ятирічним хлопчаком я жив з батьками на сході, в Іллінойсі, мені доводилось уночі йти до вбиральні нагорі темними сходами, і, якщо над ними не світила маленька тьмяна лампочка, там, на вершечку сходів, завжди чатувало Страховище. Іноді мати забувала ввімкнути ту лампочку, і я плентав сходами, з усіх сил стримуючись, щоб не поглянути нагору. Але щоразу тремтів зі страху і зрештою таки поглядав. І Страховище було там, озиваючись гуком чорних поїздів, що мчали десь нічною околицею, і спомином про жалобні процесії, які проводжали в останню путь милих двоюрідних братиків чи дядьків. Що далі я ріс, то довші ставали ті процесії. Мені виповнилося сім, а тоді вісім і дев'ять, і за цей час померли ще кілька моїх тіток, помер і дідусь, і я бачив їх мертвих серед квітів у вітальнях чи в трунах, що їх потім спускали в землю в сусідстві з десятками інших незабутніх родичів, і в ті ночі поїзди не знати чому гучали дужче, і то була смерть, то було Страховище, безформне й невиразне, сама ніч та зорі, і ось воно чекає на мене, підстерігає мене, а я стою внизу біля сходів і…
