Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗

По суті, утоплення було забороненою темою. Про нього, як і про секс, ніколи не говорили. А отже, коли потопельник мав зухвалість прибитися до берега, він ставав persona non grata [20]. Дітлахи могли собі потайки, в уяві, справляти похорон, але жінки, що залишалися на пляжі й після того, як багатодітні сімейства перелякано забиралися геть, усі як одна розгортали парасольки й поверталися спиною до води, так наче хтось, шумно сапаючи в прибережних хвилях, вигукував непристойності. І ніщо не могло змінити такого ставлення. Все було дуже просто: ті пропащі плавці з'являлися без запрошення, дозволу чи попередження, отож їх, мов незваних родичів, належало негайно, швидким підтюпцем відперти на суходіл, до таємничих льодових сховищ.

Та тільки-но забирали одного утопленого, як по березі розлягалися голоси дітлашні, що копала колодязі в піску біля води:

— Ой мамо, поглянь!

— Ану мерщій звідти! Мерщій!

І чути було тупотіння малих ноженят, що чимдуж тікали від тих мін, винесених на берег.

Повертаючись від Крамлі, я почув про нових незваних гостей.

Мені страшенно не хотілось іти від сонця, що, здавалося, вічно сяяло над садибою Крамлі.

Наближаючись до моря, ти ніби переходив у іншу країну. Немов радіючи з поганих новин, на узбережжя насувався туман. Потопельники не мали стосунку ні до поліції, ні до нічних лихих пригод, ні до жаских знахідок у каналах, які цілу ніч усмоктували воду між свої щелепи. То були просто прибиті мертвою хвилею покидьки.

На березі вже панувала пустка. Та ще більша пустка запала в моїй душі, коли я звів очі на старий венеційський поміст.

Небажана особа (лат.).

— Поганого рису! — прошепотів хтось. Я сам.

Давнє китайське заклинання, яке вигукували край рисового посіву, щоб убезпечити майбутній врожай від руйнівного наслання заздрих богів.

Поганого рису…

Та хтось уже наступив на великого змія.

Хтось причавив його ногою.

На дальшому кінці помосту згинула без вороття естакада «Крутих гірок».

А те, що лишилося, лежало тепер у надвечірньому присмерку, мов безладно розкидані величезні бирюльки. Але в цю гру грав тепер тільки один екскаватор, що, пахкаючи мотором, нахилявся, підхоплював з піску ті бирюльки й тішився ними.

«Коли скінчиться це вмирання?» — почув я Келові слова, сказані кілька годин тому.

Дивлячись на оголений, мов кістяк, кінець помосту попереду й на навальну хвилю туману, що сунула до берега, я раптом відчув, як спину мені всипало морозом. Хтось ішов за мною назирці. Я крутнувся.

Одначе те ніщо переслідувало не мене.

По той бік вулиці я побачив А. Л. Шренка. Він біг, глибоко застромивши руки в кишені пальта, втягши голову в темний комір, і раз у раз озирався, мов пацюк, за яким женуться собаки.

О боже, подумав я, тепер я знаю, кого він мені нагадує.

Едгара По!

Оті всім відомі фотографії, сумовиті портрети Едгара Аллена По: високе й ясне матово-біле чоло, замислені, сповнені похмурого вогню очі, скорботно зімкнені уста під темними вусами, косо пов'язана шийна хустка над неохайним комірцем, що підпирає випнутий і судомно-рухливий кадик.

Едгар Аллен По.

По тікав. І Шренк тікає. Озираючись на безформну масу туману, що швидко настигає його.

Господи боже, подумав я, вона переслідує нас усіх.

На той час, як я дійшов до кіно «Венеція», жадібний туман уже огорнув усе довкола.

Старий кінотеатр «Венеція» належав містерові Шейпшейду і вирізнявся з-поміж інших тим, що був останнім з нічних річкових кораблів, котрі завжди трималися біля самої межі припливу, хоч би в якій країні світу плавали.

Чільна половина кінотеатру стояла на бетонній алеї, що веде з Венеції до Оушен-парку й Санта-Моніки. А задня половина виступала на поміст, так що край її нависав над водою.

Цього надвечір'я я зупинився перед кінотеатром, поглянув угору й аж охнув.

Над входом не було звичної афіші з назвами фільмів. Лиш одне-єдине слово величезними півметровими літерами:

ПРОЩАВАЙТЕ!

Наче удар ножем у живіт.

Я ступив уперед, до каси.

Там сидів містер Шейпшейд, приязно всміхаючись і махаючи мені рукою.

— Прощавайте? — скрушно запитав я.

— Авжеж! — засміявся Шейпшейд. — Тра-та-та, тудл-ду! Прощавайте! До того ж безплатно! Заходьте! Всі друзі Дугласа Фербенкса, Томаса Мегана, Мілтона Сілза і Чарлза Рея — мої друзі.

Почувши ті імена з мого дитинства, я розчулився. То були актори, яких я бачив на давніх мерехтливих екранах у два, в три, в чотири роки, сидячи на материних колінах у холодному кінотеатрику в північній частині Іллінойсу, ще до «поганого рису», до того, як ми подалися на захід у старезному розшарпаному «кісслі», навіть поперед оклахомських фермерів, і батько шукав роботу бодай на дванадцять доларів за тиждень.

— Я не можу, містере Шейпшейд.

— Гляньте ви на нього! Він не піде! — Шейпшейд здійняв руки до неба й викотив очі, достоту як Стромболі, розлючений вихватками Піноккіо й ладний перерізати його нитки. — А це чому ж?

— Коли я виходжу з кіно на осоння, мене поймає туга. Все бачиться в чорному світлі.

— Та де ж те осоння?! — вигукнув Шейпшейд. — А поки вийдете, й зовсім споночіє!

— До речі, я хотів запитати вас ось про що, — сказав я. — Чи ви часом не бачили три дні тому старого чоловіка, що завжди сидів у павільйоні біля трамвайної станції, Білла… Віллі… Вільяма Сміта? Чи не чекав він тут на когось того вечора?

— Аякже, я ще й напався був на нього. «Що це з вашою головою, Віллі? — питаю. — Чи то не ведмідь грізлі здер із неї чуприну?» Бо на голові в нього було справжнє посміховисько. То хто ж це пройшовся по ній газонокосаркою? Отой гаспид Кел?

— Еге ж. А ви не бачили: хтось зустрівся з Вільямом Смітом і повів його звідси?

— Мою увагу якраз відвернули. Зненацька підійшло по квитки аж шість чоловік, одразу шість! А коли я визирнув знову, містера Сміта, цебто Віллі, вже не було. А чого ви питаєте?

Плечі мої безсило поникли. Певне, й на обличчі відбилося розчарування. І Шейпшейд утішливо заторохтів, обдаючи мене крізь отвір у заскленому віконці каси м'ятним духом таблеток «Сен-Сен».

— А знаєте, хто сьогодні на нашому побитому міллю сріблястому екрані зразка тисяча дев'ятсот двадцять другого року? Дуглас Фербенкс! «Чорний пірат». Ліліан Гіш! «Зламані паростки». Лон Чані! Хто міг із ним зрівнятися? «Привид в опері».

— О боже, містере Шейпшейд, це ж усе німі фільми!

— То й що? У двадцять восьмому році ви на це не зважали? Чим більше звуку, тим менше кіно! Безмовні статуї, але як грали! Тільки уста ворушились, а ви забували про все. Отож на цих останніх вечірніх сеансах у нас пануватиме мовчання, згодні? Жодного звуку, гаразд? Мовчання й рухи — десять метрів завширшки, міміка й жести — шість метрів заввишки. Німотні привиди. Безсловесні пірати. Химери й горбані, яких не чути за шумом вітру та дощу, і за них говорить орган. Ну як? Повно вільних місць. Заходьте.

Він ударив по мідному важелю компостера.

Машина клацнула й викинула мені новісінький оранжевий квиток.

— Гаразд. — Я взяв квитка й поглянув в обличчя цьому старому чоловікові, що сорок років не бачив сонячного світла, до нестями любив кіно і незмінно віддавав перевагу «Сріблястому екрану» перед Британською енциклопедією. В очах його світилася сліпа любов до тіней минулого на давніх кіноафішах.

— А що ж… — почав був я.

Та Шейпшейд уже здогадався і, потішений цим, урвав мене:

— Що буде зі мною завтра, коли вони знесуть мій кінотеатр? Дарма, не треба журитись! Я маю прихисток. І мої фільми теж, усі три сотні коробок, що лежать тим часом у будці нагорі. Та скоро за милю на південь звідси, на узбережжі, буде такий собі підвальчик, де я крутитиму свої фільми й посміюватимусь.