Сліпота - Сарамаго Жозе (книги без сокращений .TXT) 📗
Старий із чорною пов'язкою на оці прийшов із заднього подвір'я. Він або загубив свій багаж у товкотнечі, або взагалі його не мав. Він перший натрапив на мерців, але кричати не став, а залишився поруч із ними, примостився біля них, чекаючи, коли повернуться мир і тиша. Йому довелося чекати близько години. Тепер настав час знайти собі якийсь притулок. Повільно, простягши перед собою руки, він шукав свій шлях. Знайшов двері до першої палати правого крила, почув голоси, які лунали зсередини й запитав, Тут для мене ліжко не знайдеться.
Прибуття такої кількості сліпих мало принаймні одну перевагу. Але навіть дві, якщо добре подумати, причому перша була, так би мовити, психологічного порядку. Бо насправді існує велика різниця між тим станом, коли нам доводиться щомиті чекати, що ось-ось з'являться нові сусіди по палаті, й знати, що будівля нарешті заповнена, що відтепер можливо встановити із сусідьми тривалі стабільні взаємини, не уривані, як дотепер, послідовними появами нових людей, які примушували нас безперервно змінювати канали комунікацій. Друга перевага стосується суто практичного боку нашого існування, на яке вона впливає безпосередньо й істотно, бо примушує зовнішню владу, як цивільну, так і військову, зрозуміти, що одне діло постачати їжу для тридцятьох осіб, більш або менш терплячих, більш або менш налаштованих, з огляду на свою малу кількість, миритися з тимчасовими порушеннями в процесі постачання їжі, та інше діло взяти на себе несподівану й повну відповідальність за прогодування двохсот сорока людських створінь різного походження, різних здібностей, схильностей, різного гумору й темпераменту. Двісті сорок, врахуйте, це тільки ми так кажемо, бо принаймні двадцятеро сліпих не знайшли собі ліжок і сплять на підлозі. У всякому разі годі не визнати, що далеко не одне й те саме нагодувати тридцятеро осіб тією кількістю їжі, якої й для десятьох мало, і розподілити на двісті шістдесят людей їжу, призначену для двохсот сорока. Тут різниця буде майже непомітною. Прийняття на себе підвищеної відповідальності, а також — цю гіпотезу аж ніяк не слід відкидати — страх перед тим, що можуть спалахнути нові заворушення, вплинуло на зміну поведінки влади в тому, що тепер вона стала надсилати їжу вчасно й у достатній кількості. Само собою зрозуміло, що після бурхливих і прикрих подій, свідками яких нам довелося бути, навряд чи пощастить уникнути конфліктів, пов'язаних із розташуванням стількох сліпих, досить пригадати тих нещасних заражених, які зовсім недавно бачили, а тепер не бачать, розлучені подружжя й утрачених дітей, стогін збитих із ніг і потоптаних, причому не раз, а двічі або й тричі, тих, котрі шукають свої дорогі загублені речі й не знаходять їх, треба цілком утратити спроможність людського співчуття, щоб не помітити горе нещасного люду, так ніби й не було нічого. Але при всьому тому не можна заперечувати — повідомлення про те, що сніданок доставлено, стало для всіх цілющим бальзамом. І хоч не можна заперечувати, що необхідність забрати таку велику кількість їжі і розподілити її на стільки ротів, попри відсутність будь-якої організації, що зайнялася б цим, і будь-якого авторитетного керівника, спроможного запровадити належну дисципліну, сприяла виникненню нових непорозумінь, ми не зможемо не визнати, що середовище значно змінилося на краще, коли в усій старій божевільні стало чути лише двісті шістдесят ротів, які пережовували їжу. Хто після них прибиратиме — це запитання, яке поки що залишається без відповіді, лише в кінці вечора гучномовець знову стане повторювати правила доброї поведінки, яких повинні дотримуватися інтерновані задля добра всіх, ось тоді ми й побачимо, чи ці правила знайдуть якесь розуміння в тих, котрі щойно прибули. Добре вже те, що мешканці другої палати правого крила нарешті вирішили поховати своїх мерців, принаймні ми позбулися цього смороду, до смороду, який поширюють живі, теж огидного, звикнути трохи легше.
Що ж до першої палати, то, можливо, тому, що вона населена найдавніше, а отже її мешканці краще пристосувалися до життя в умовах сліпоти, то через чверть години по тому, як її мешканці сьогодні поїли, там уже не було на підлозі жодного брудного папірця, жодної одноразової використаної тарілки або миски. Тут усе було зібране, менші речі поміщені в більші, брудніші позапихані в менш брудні, достоту так, як рекомендується правилами раціональної гігієни, що приділяє таку велику увагу максимально можливій ефективності при збиранні решток і покидьків, а також економії зусиль, необхідних для виконання цієї роботи. Ментальність, яка спричиняє соціальну поведінку такого зразка, не виникає сама по собі й не народжується спонтанно. У тому випадку, який ми розглядаємо, схоже, йдеться про вирішальний вплив та науку сліпої, яка лежить у глибині палати, тієї самої, що одружена з офтальмологом, адже це вона невтомно навчає нас, Якщо ми не спроможні повністю жити, як люди, то принаймні докладаймо всіх зусиль, щоб цілком не уподібнитися до тварин, вона стільки разів це повторювала, що решта палати перетворила її слова, у глибині своїй прості й елементарні, на максиму, на сентенцію, на доктрину, на правило життя. Мабуть, саме такий стан духу, сприятливий до розуміння потреб і обставин, сприяв, хай і в непрямий спосіб, тій доброзичливості, з якою тут зустріли старого з пов'язкою на оці, коли він з'явився у дверях і запитав, А для мене тут ліжка не знайдеться. Завдяки щасливій випадковості, що явно обіцяла добрі наслідки в майбутньому, ліжко для старого знайшлося, єдине ліжко, що невідомо як змогло пережити, так би мовити, нашестя, те саме ліжко, на якому був розташувався крадій автомобілів, що терпів лютий біль, і, можливо, саме аура цього болю відлякувала людей від його ліжка. Такими бувають розпорядження долі, яка накреслює свої химерні й таємничі арабески. І треба зазначити, що ця її постанова була далеко не першою, досить пригадати, що саме тут зібралися всі пацієнти, які не так давно зустрілися в консультації офтальмолога, коли там з'явився перший сліпий, що й тепер перебував тут, разом з усіма, котрі там були. Тихенько, як зазвичай, щоб не відкрити таємницю своєї присутності, дружина лікаря прошепотіла на вухо чоловікові, Мабуть, він також твій хворий, літній чоловік, лисий, із білим волоссям, із чорною пов'язкою на оці, пам'ятаю, ти про нього розповідав, Яке око затулене в нього чорною пов'язкою, Ліве, Схоже, це й справді він. Лікар пройшов у проході між ліжками і трохи піднявши голос, сказав, Я хочу доторкнутися до чоловіка, який щойно до нас прийшов, попросіть його вийти у прохід, і я піду йому назустріч. Вони зустрілися напівдорозі, пальці доторкнулися до пальців, як у двох мурашів, що впізнають один одного, ворушачи вусиками, у цьому випадку було не так, лікар попросив дозволу обмацати обличчя старого пальцями й дуже швидко натрапив на пов'язку, Немає сумніву, ви останній із моїх пацієнтів, що тут усі зібралися, той, хто прийшов до мене з чорною пов'язкою на оці, Що ви хочете цим сказати, хто ви, сеньйоре, запитав старий, Я ваш офтальмолог, згадайте, ми домовлялися про дату вашої операції з видалення катаракти, А як ви мене впізнали, Насамперед по голосу, голос — це зір того, хто не бачить очима, Атож, і я впізнав ваш голос, але тепер, сеньйоре лікарю, я вже не маю потреби, щоб ви оперували мене, Якщо знайдуться ліки від цієї хвороби, то ми обидва їх потребуємо, Пригадую, як ви мені, сеньйоре доктор, сказали, що після операції я не впізнаю світ, у якому жив, і тепер ми розуміємо, до якої міри ви мали рацію, Коли ви осліпли, Учора вночі, Й сьогодні вас уже доставили сюди, Там існує такий страх, що скоро почнуть уби-вати всіх, хто осліпне, Тут уже ліквідували десятьох, сказав чоловічий голос, Я на них натрапив, просто відповів старий із чорною пов'язкою на оці, Вони були з іншої палати, своїх ми поховали відразу, ска-зав той самий голос, ніби закінчуючи свою розповідь. Дівчина в чорних окулярах підійшла до них, Ви мене пам'ятаєте, я була в чорних окулярах, Я пам'ятаю вас дуже добре, попри свою катаракту я побачив, що ви дуже гарна. Дівчина усміхнулася, Дякую, сказала вона й повернулася на своє місце. Звідти вона сказала, Тут також перебуває той хлопчик, Хочу до мами, сказав голос хлопчика, ніби стомлений від тихого й марного плачу, А я осліп найперший, сказав перший сліпий, і перебуваю тут зі своєю дружиною, А я реєстраторка консультації, повідомила реєстраторка. Дружина лікаря промовила, Залишилося відрекомендуватися лише мені, й повідомила, хто вона така. Тоді старий, ніби бажаючи подякувати за приязний прийом, сказав, Я маю радіо, Радіо, вигукнула дівчина в чорних окулярах, заплескавши в долоні, музика, як чудово, Так, але це радіо дуже маленьке, на батарейках, а батарейки не живуть вічно, нагадав старий, Ви мені не кажіть, що нам доведеться перебувати тут вічно, сказав перший сліпий, Вічно, не думаю, бо вічно — це дуже багато часу, Нам треба послухати новини, зауважив лікар, І бодай трохи музики, наполягала дівчина в чорних окулярах, Не всім подобається однакова музика, але всі, безперечно, зацікавлені знати, що відбувається там, у зовнішньому світі, тож треба берегти батарейки, Я теж хочу послухати останні вісті, сказав старий із чорною пов'язкою. Він дістав невеличкий радіоприймач із внутрішньої кишені куртки й увімкнув його. Став шукати станції, але його рука, ще не дуже впевнена в собі, легко втрачала довжину хвилі, й спочатку в ефірі чулися лише шуми, що змінювали один одного, фрагменти музики й слів, нарешті його рука набула твердості, й музика стала впізнаванною, Нехай побуде трохи так, попросила дівчина в чорних окулярах, коли слова стали лунати виразно, Це не новини, сказала дружина лікаря, а потім запитала, ніби ця думка спала їй несподівано, Цікаво, котра зараз година, але вона вже знала, що ніхто не зможе їй відповісти. Стрілка синхронізації й далі ковзала по хвилях, добуваючи звуки з маленького ящичка, потім завмерла, то була пісня, звичайна собі пісня, без будь-якої значущості, але сліпі стали повільно підходити ближче, вони не штовхалися, здавалося, вони відчували перед собою чиюсь присутність і зупинялися перед нею, щоб послухати, з широко розплющеними очима, спрямованими на голос, який співав, деякі плакали, либонь, так, як уміють плакати лише сліпі, сльози котилися в них безупинно, наче витікали з джерела. Пісня закінчилася й диктор сказав, Увага, на третьому сигналі буде четверта година. Одна зі сліпих, сміючись, запитала, Четверта година дня чи четверта година ранку, і здавалося, що сміх причинив їй біль. Дружина лікаря непомітно перевела стрілки свого годинника й накрутила його, певно, була четверта година дня, хоч для годинника це однаково, стрілка біжить від першої до дванадцятої, а все інше — то людські вигадки. Що це був за звук, запитала дівчина в чорних окулярах, Це я, накрутила свого годинника, коли почула, як по радіо оголосили четверту годину, то був один із тих автоматичних рухів, які ми завжди робимо, не розгубилася дружина лікаря. Потім подумала, що не варто було так ризикувати, досить було поглянути на зап'ясток одного зі сліпих, які прибули сьогодні, у когось, безперечно, годинник ще був накручений. Мав на руці годинника й старий із чорною пов'язкою на оці, як вона помітила в цю хвилину, й години він показував правильно. Тоді лікар запитав, Розкажіть нам про ситуацію, що тепер панує за цими стінами. Старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Гаразд, але спочатку я сяду, мені важко довго стояти на ногах. Посідавши по троє й по четверо на кожному ліжку, сліпі розташувалися найліпше, як могли, утворили компанію, замовкли, і старий із чорною пов'язкою на оці розповів їм усе, що знав про те, що бачив на власні очі, про те, що чув протягом тих небагатьох днів, які минули від початку епідемії й до того дня, коли він осліп.
