Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
До грабунку козаків штовхав голод — через повну відсутність постачання. «Ми живемо, як птиці небесні», — висловився один з командирів [113, с. 81].
Багато зробили Пузицький і Прохода для впорядкування і забезпечення Коростенської групи. Активно допомогла й контррозвідка, яку вони почали творити в перший же день перебування в Коростені. Так, в околицях міста вона виявила «окремий» інженерний курінь, який мав силу різного майна. З «отаманом» цього куреня було чимало клопоту. Він уявив себе князьком — «нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся». Мусив Пузицький арештувати його разом із прихильниками і відправити до Рівного. До своєї ж групи приєднав сотню з необхідним інженерним майном [113, с. 82].
Дуже допомогли в постачанні комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський, овруцький комісар та місцеві громадські діячі. А 23 січня несподіваний подарунок зробили залізничні робітники: вони передали Коростенській групі Армії УНР кулеметний бронепотяг, який таємно виготовили в майстернях (мабуть, для більшовиків), і вісім кулеметів до нього.
Того ж дня в депо контррозвідка затримала двох залізничників, які телефоном перемовлялися з більшовиками. Робітників скарали на горло.
Коростенська група, як і практично вся армія, належного постачання не мала. Військові частини вже давно звикли самі давати собі раду. І якщо в частині був талановитий господарник, козаки не голодували. 1-му Сірому полку пощастило. Тут хазяйнував кмітливий хорунжий Польовий. Маючи певну «валюту» (тютюн і спирт), він діставав все необхідне. Підгодовував і гарматників та козаків бронепотяга…
Оскільки в Коростенській групі не було суду, слідчих і прокурора, то роль «найвищого судді» мусив виконувати начальник штабу. А Прохода не мав жодної юридичної освіти, та й за характером був радше адвокат, ніж прокурор. Чуйність Василя врятувала життя багатьом…
Начальником розвідки в Коростенській групі значився командир Запорозької кінної сотні. Сотник був чоловік «енергійний, рухливий і про все довідувався, що і де сталось». Він люто ненавидів більшовиків. Причин для цього вистачало. Не бракувало й особистих мотивацій: червоні замордували його батька. Коли до козацьких рук потрапляв якийсь підозрілий суб'єкт, що вештався серед війська, сотник прагнув якнайшвидше його послати чортам у зуби. Але, як чоловік дисциплінований, мусив вести арештованого до штабу.
Василь Прохода уважно перевіряв документи, з'ясовував особу затриманого, питав, звідкіля він і що тут робить. Намагався пізнати його людські якості. Оскільки в'язниці група не мала, то підозрюваного відправляли або на волю, або на той світ. Василь уважав, що самої лише підозри не досить, щоб засудити людину на смерть. І слідство закінчував, як правило, словами:
— Відпустіть його!
Сотник мало не плакав з розпачу.
— Та то ж справжній большевик, чому ви його відпускаєте?!
— А большевик хіба не людина? — щиро відповідав начальник штабу. — Злочину проти нас він тепер не зробив і, напевно, вже не зробить. Для чого ж його, безборонного, розстрілювати?
Та все ж одного разу Прохода втішив начальника розвідки — «віддав йому» диверсанта. А що робити, як того піймали на гарячому — коли підкладав динаміт під залізничний міст? Милосердя в такому випадку стало б службовим злочином.
Перевиховання отамана Гуцула
Увечері 25 січня до Коростеня прибув трьома великими ешелонами Чорний курінь смерті. Його скерував на передову позицію «на виправлення» командувач Північного фронту Володимир Оскілко, бо курінний отаман провинився у запіллі.
Три ешелони по кілька десятків вагонів кожний свідчили, що частину таки добре сформовано. Курінного запросили до штабу. Він прийшов не сам, а зі своєю барвистою свитою. «Отаман був з обличчя дійсно чорний, — згадував Антін Пузицький, — подібний до цигана, і як він, так і його штаб були одягнені в чорний одяг, обшитий золотом навіть там, де не треба». На погонах тьмяно поблискувала металева «емблема смерті» [113, с. 82].
Прізвище цього підозрілого типа було Гуцул. Під час повстання проти гетьмана він створив і очолив 1-й Меджибізький совєтський полк, з яким опанував Старокостянтинів. За бешкети проти жидів його роззброїв отаман Біденко. Гуцул одразу подався до ставки. Звідти повернувся з мандатом на формування кінноти. Одягнувши своє воїнство у все чорне із золотими позументами, він узявся грабувати населення «під виглядом боротьби з бандитизмом». І ось тепер цього борця за чуже майно Оскілко відправив «на перевиховання» [113, с. 83].
Гуцул одразу заявив, що «на позицію курінь присланий помилково» і завтра його ешелони від'їжджають до Звягеля (Новограда-Волинського). Він пояснив, що призначенням куреня є «праця в запіллю й боротьба з бандитизмом» [113, с. 82].
Під час розмови роздивився Пузицький і «штабних старшин» цього «борця за Україну». Були тут «російські пажі», ліцеїсти та якісь «темні добродії». Начальник штабу виявився студентом-медиком Новоросійського (Одеського) університету. Про Гуцула ж казали, що він колишній каторжанин. «Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав» [113, с. 83].
Полковник Пузицький не міг допустити, щоб така «жирна риба» виплила з рук… Непростою виявилася боротьба, бо в курені зібралося 120 вершників, добре озброєних і на расових конях. Ці «козаки» продемонстрували досить рішучості, коли мова зайшла про долю їхнього майна. Їм справді нелегко було розставатися «зі своїм маєтком» — потягами, повними борошна, сала, масла, цукру, меду, зерна і шкіри. Та все ж, як не пручалися вони, награбоване майно («на сотні мільйонів») у куреня було відібрано і передано до постачання групи. Зі шкіри одразу почали шити чоботи козакам Коростенської групи» [113, с. 83].
Звільнення Овруча
Тим часом розвідка доповіла, що Овруч утримували два полки таращанців, номерний полк піхоти, батальйон матросів і «курінь жидівської гвардії». Шквальним вогнем готові були накрити українців і 12 гармат та два бронепотяги.
На півдні від Овруча Пузицький зауважив дві лінії окопів. Полковник не міг навіть розраховувати взяти місто денною атакою, тим паче що не вистачало надійних частин, а здеморалізованих було до біса. Тож Пузицький вирішив атакувати вночі…
Ворог помітив республіканців ще на підступах до міста й почав обстрілювати їх із гармат. Усе ж о 1-й годині ночі сірожупанники були в Овручі. 1-й Сірий полк під командою Анатолія Костика опанував горби, які з півночі оточували місто. Чорному куреню Пузицький наказав захопити ворожі гармати, але отаман Гуцул мав свої плани. Його воїнство взялося до «своїх прямих обов'язків» — грабунку. «Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерті», — стверджував Пузицький, якому не вдалося покарати винних [113, с. 85].
Червоні так завзято тікали, що забули навіть своїх поранених, які лежали серед міста на селянських підводах. На допиті ті казали:
— Уж больно харашо стрєлялі ваши бранєвікі, даже матроси і тє удіралі.
На світанку 28 січня Пузицький вислав уперед кінну і пішу розвідки та бронепотяги. Але за 5–6 верст панцерники зупинилися, бо ворог зняв дві версти рейок і вивіз їх із собою. Червоні отаборилися за 10–12 верст від Овруча на лінії сіл Гладковичі — Кирдани — Жалень.
Овруцькі жиди, до яких дійшла інформація від коростенських одновірців про порядок і «протипогромницькі настрої» сірожупанників, уранці відкрили крамниці. Більшовики, навпаки, перебували в депресії. Один з полків замітингував, не бажаючи воювати проти українців, бо, як виявилося, ті ніякі не буржуї, а борються за свободу.
Ситуація вимагала продовження рішучого наступу, щоб захопити Мозир. Так принаймні вважав Антін Пузицький. Але командувач Північним фронтом Володимир Оскілко план операції не схвалив і наказав закріпитися в Овручі.
