Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Залишки Чорноморського коша відступили на Поділля, де їх приділили до інших частин, зокрема Запорозької Січі Юхима Божка. Кіш як бойова одиниця перестав існувати.
Зазнали втрат і сірожупанники: напередодні від'їзду збунтувалися чернігівці, які не хотіли покидати своєї батьківщини, — і дві сотні козаків, а тепер дезертирів, у сіро-синіх шинелях, з речовими мішками за плечима, відійшли на Сосницю.
З чернігівців у 1-му Сірому полку лишилося близько трьохсот душ. «Вони зжились із нашими кадровими сірожупанниками і від'їхали зі свого краю… Дома вони не мали маєтків, а тому були вільні» [96, с. 282].
Десь опівночі 15-го чи 16 січня 1919 року ешелони сірожупанників прибули до Києва. В місті безупинно лунали постріли. Хто в кого стріляв, розібратися було неможливо.
Вранці прийшов наказ вирушати до Коростеня.
19 січня 1919 року
З товарної станції Коростень-Подільський залізничні шляхи відходили на Київ, Овруч, Сарни і Шепетівку. На цей стратегічно важливий вузол полки сірожупанників прибули 19 січня 1919 року. На станції під гарматним обстрілом метушилися якісь українські частини. А до них полем наближалися червоні. Захоплення Коростеня давало більшовикам можливість розвинути успіх у напрямку Києва, Сарн, Житомира і Звягеля (Новограда-Волинського).
Події цього дня в Коростені-Подільському продемонстрували, яку роль в історії відіграє особистість.
Полковник Пузицький спочатку намагався довідатися, хто тут начальник. Та, не отримавши ні від кого відповіді, оголосив себе найстаршим і рішуче перебрав командування невідомими частинами. Наказавши своїй кулеметній команді негайно зайняти позицію перед станцією, закликав усіх, хто перебував в ешелонах, до бою. Затим побіг із Проходою до артилеристів, які поспішно вантажили у вагони гармати.
— Відставити! — закричав він, розмахуючи пістолетом. — Хто тут командир батареї?! Негайно поставити гармати на лінію бою й відкрити вогонь по ворогові!
Коли артилеристи побачили, що «сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту навантаження і за чверть години почали стріляти «прямою наводкою» по ворожій лаві. Це відразу внесло перелом…» Большевики кинулись навтьоки, але поранених і забитих не лишили, а на підводах намагалися вивезти [96, с. 284].
Побачивши на одній з колій бронепотяг «Воля», Пузицький кинувся до нього. Він лаявся останніми словами:
— Та ви що?! Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь?! Чому не стріляєте! До большевиків хочете перейти?! Хто у вас командир?!
З бронепотяга виступив старшина.
— Я командир, — похмуро сказав він. — Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що набоїв не маємо.
— Нема набоїв?! Так чому сидите склавши руки? Негайно пішліть людей або під'їдьте до ешелону сірожупанників. Там дістанете набої до кулеметів і до гармат. Щоб через чверть години я бачив вас на лінії передової позиції!
До вечора більшовиків відігнали на десяток верст. Їхній вогонь уже не сягав станції Коростень-Подільський.
Тепер треба було думати про організацію планових дій. Постало питання, де зібрати старшин різних частин. Двірця чи якоїсь іншої будови, де можна було б організувати штаб, не виявилося. Біля колій тулився лише тісний будиночок телеграфу. Тут і вирішив Пузицький провести нараду.
Тим часом повернулося два ешелони. З'явився й отаман Чорного куреня смерті Гуцул з начальником штабу. Обоє були в чорних оксамитових жупанах і чорних шапках зі шликами та срібними відзнаками черепів на схрещених кістках. Довідавшись, що ворог відступив, вирішили роздивитися.
Пузицький одразу збив з цих «героїв» бундючну пиху.
— Ви приїхали питати мене про стан на фронті? Хто ви такі і що тут робите?! Чому не брали участі у бою?.. Це ви маєте доповісти мені, який стан на передовій і де знаходяться ворожі відділи та яка їхня чисельність! Де ваша кінна розвідка?!
— Курінь перебуває ще в стадії формування, — неохоче відповів Гуцул, — а тому участі у бойових операціях не може брати…
Коли старшини інших відділів прийшли на нараду в помешкання телеграфу, виявилося, що, крім 1-го, 2-го і 4-го полків Сірої дивізії, на станції перебували ще два бронепотяги, Звягельська гарматна бригада, Окрема запорозька кінна сотня, Буковинський стрілецький курінь імені Івана Франка, Галицький стрілецький полк. Були ще два анархічні утворення: 2-й піший полк імені Володимира Винниченка та 55-й піший Народного визволення полк. Назв інших частин Василь Прохода не запам'ятав.
Пузицький вирішив підпорядкувати собі розрізнені частини. Компуз відверто сказав, що думає про їхню бойову якість. Потім оголосив, що йому наказано створити Коростенську групу військ, начальником штабу буде осавул Прохода, а комендантом станції — поручник Чернявський.
— Прошу всіх підлягати моїм наказам і виконувати належні розпорядження начальника штабу й коменданта. Всякі самовільні вчинки та реквізиції у місцевого населення рішуче забороняю. Хто не погоджується з таким порядком, може відразу заявити про це і від'їхати…
Після наради Пузицький запитав осавула:
— Яке враження зробили на вас ці командири?
— Неповажне, пане полковнику, — відповів Прохода.
— Міхлютки, а не начальники, — погодився Компуз. — Лише отой сотник запорозьких кіннотників, здається, надійний. Та й командир гарматної бригади на місці. Галицькі поручники надто молоді, але накази виконуватимуть. А отого отамана Гуцула я б не хотів бачити зовсім. Ангел був червоною анархією, а цей — чорна анархія! Дивуюсь, як лише дозволяють такі формування… Отаман Гришко також робитиме тут соціалістичну революцію…
А от військовий талант осавула Пузицький оцінював високо. «Енергійний, добре освічений, бойовий, рівного характеру сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помішником командира групи», — писав він [113, с. 78].
Делікатний Василь Прохода виявився суворим і рішучим командиром. Він хоч і вважався прихильником демократії, але у війську її не допускав. Анархічні елементи боялися його, бо він не один раз «приводив їх до пуття». Так стверджував авторитетний командир Антін Пузицький [113, с. 78].
Злочин і кара
Наступного дня до штабу Коростенської групи почали сходитися ватажки. За ними в повному безладді тяглися відділи. «Розмовляти з цими «командирами» було неможливо, а лише наказувати, тримаючи напоготові зброю, — стверджував полковник Пузицький. — У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав, скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней — поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав навіть похідні кухні австрійського зразку» [113, с. 79].
Під час наради до штабу ввійшли комісар П. Радзієвський і командир комендантської сотні. Збентежені, вони розповіли, що частини, які щойно прибули, грабують робітниче селище і помешкання залізничних службовців. Припинити розбій можна було лише силою зброї, тож командир групи наказав комендантській сотні відкрити вогонь по грабіжниках, що й було зроблено… Забитих закопали, арештованих загнали у вагони і виставили варту. Речі повернули власникам. Рішуче припинення безчинства багатьох привело до тями. По-іншому заговорили й ватажки частин, «обернувшись на покірних рабів» [113, с. 79].
Близько 12-ї години більшовики повели атаку з боку Васьковичів. Та від них вже ніхто не збирався тікати. Підпустивши ворога якомога ближче, сірожупанники розстріляли його з кулеметів та рушниць. А тоді ще й накрили гарматним вогнем. І пішли в контратаку. На плечах ворога увірвалися в Ігнатпіль. Червоні, не зупиняючись, бігли в напрямку Овруча.
Контррозвідка під час допитів полонених з'ясувала, що ворог мав під Ігнатполем поважні сили: три номерні полки, 8 гармат, два бронепотяги й багато кулеметів. Але дисципліна у більшовиків була кепська, вони боялися «німців» (так червоні називали сірожупанників) і не бажали з ними битися. І селяни вбачали в сірожупанниках німців. «Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями», — казали хлібороби. Взагалі на українське військо і різні «курені смерті» селяни часом дивилися як на грабіжників, а в більшовиках добачали визволителів. «Раз москаль — значить влада, значить порядок», — говорили люди [113, с. 80].
