Сіддхартха - Гессе Герман (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Сіддхартха нахилився, підняв із землі камінця, зважив його в руці.
— Оце,— мовив лукаво він,— камінець. А настане час, і він мабуть, зробиться землею, а з землі — рослиною, чи твариною, чи людиною. А колись я б сказав: «Цей камінець — просто собі камінець, він нічого не варт, він належить світові Майї. Та позаяк у коловороті перевтілень він може стати, либонь, і людиною, й духом, то я надаю ваги і йому». Отак, мабуть, я міркував би колись. Одначе тепер я міркую собі: «Цей камінець — камінець, але він і тварина, він і бог, він і Будда, я не шаную його й не люблю не через те, що колись він може стати тим чи тим, а через те, що він уже давно й завше всім цим є. І саме те, що він — камінець, що тепер, нині, він являється мені камінцем, саме тому я його люблю й бачу значення й смисл у кожному з його прожилок та заглиблень, у його жовтизні, в сіризні, у твердості, у звуці, що, його камінець видає, коли я ним по чомусь постукаю, у тому, яка суха чи волога його поверхня. 6 камінці, що, як візьмеш у руку, здаються на дотик олією або милом, а інші — мов листя, а ще інші — наче пісок, і кожен із них особливий і по-своєму вимовляє «Ом», і кожен із них — Брахман, але водночас і такою самою мірою він і камінець, а на дотик — як олія чи мило, і саме це мені до вподоби й здається чудом і гідним того, що перед ним схилялись... Але більш я про це, з твого дозволу, не говоритиму. Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим... Авжеж, і це теж дуже добре, це мені теж до вподоби, і я дуже згодний ще й ось із чим: у тому, що одному здається багатством і мудрістю, хтось інший завше вбачає глупство.
Мовчки слухав Говінда.
— Нащо ти розказав мені про камінець? — нерішуче спитав він згодом.
— Це вийшло в мене мимоволі. А може, я хотів сказати, що якраз люблю камінця, і річку, й усі ці речі, які ми бачимо і в яких можемо вчитися. Так, Говіндо, я можу полюбити камінця так само, як і дерево чи шматок кори. Це — речі, а речі можна любити. А от слів я любити не можу. Тим-то всілякі вчення для мене — ніщо, на дотик вони ні тверді, ні м’які, не мають кольору, запаху, смаку, не мають країв — слова, та й годі. І, може, це саме те, що не дає тобі знайти мир і спокій,— оці слова й слова... Бо й спасіння та доброчесність, сансара й нірвана — усе це тільки слова, Говіндо. Немає такої речі що була б нірваною; є лише слово «нірвана».
І промовив Говінда:
— Нірвана, друже,— не тільки слово. Це — думка.
— Може, й думка,— провадив Сіддхартха.— Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він учився, той голос виховував його і вчив, річка йому здавалася богом, і роками чоловік не здогадувавсь, що кожен вітрець, кожна хмарка, кожна пташка, кожна мурашка достоту така сама божественна, стільки ж знає і так само може повчити, як і ним шанована річка. Та коли цей святий пішов у ліси, він усе зрозумів, зрозумів більше за тебе й мене,— без учителів, без книжок, а лиш завдяки тому, що вірив у річку.
Озвався Говінда:
Але те, що ти називаєш «речі» — це щось дійсне, щось справжнє? Чи всього лиш ілюзія Майї, тільки видимість і омана? Оцей камінець, твоє дерево, річка — усе це дійсне?
— І це також,—- відповів Сіддхартха,—турбує мене не дуже. Видимість ці речі чи не видимість — байдуже; я ж бо теж така сама видимість, тож вони подібні до мене. Через це я їх так і люблю та шаную, що вони подібні до мене. Тим-то я можу їх полюбити. А ось і вчення, з-якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов’ю, захватом і шанобою.
— Я розумію,— відказав Говінда.— Але саме це він, Величний, назвав ілюзією. Він проповідує доброзичливість, поблажливість, співчуття, терпимість. Тільки не любов. Він заборонив нам зв’язувати наші серця путами любові до земного.
— Я знаю,— мовив Сіддхартха, і вуста його торкнула золотосяйна усмішка.— Я знаю це, о Говіндо. Ось бачиш, ми з тобою зайшли в самісінькі нетрі суджень, у суперечку про слова. Бо я не можу не визнати, що слова мої про любов суперечать, нібито суперечать тому, що каже Гаутама. З цієї ж причини я й не довіряю словам, бо знаю: ця суперечність — омана. Я знаю, ми з Гаутамою одної думки. Бо й Він не може не знати любові! Він, хто у своїй минущості, у своїй незначущості пізнав ціле людське буття, а проте так любив людей,-що все своє довге, стражденне життя поклав єдино на те, аби їм допомогти, аби їх навчити! І навіть у нього, навіть у твого великого Вчителя речі мені до вподоби більше, аніж слова; життя і діяння його важливіші, ніж його проповіді, порух руки його вагоміший, аніж його судження. Велич його я вбачаю не в проповідях, не в міркуваннях, а тільки в житті, у діяннях.
Довго мовчали обидва старці. Потім Говінда вклонивсь на прощання й промовив:
— Дякую тобі, Сіддхартхо, за те, що розповів мені трохи про свої думки. Почасти вони викликали в мене подив, не всі з них збагнув я одразу. Та хай уже буде, як є, я тобі дякую й зичу, щоб дні твої минали у мирі та спокої. (Але потай Говінда подумав: «Дивак цей Сіддхартха, дивні думки він висловлює, і вчення його здається безглуздим. Інакше воно у Величного — виразніше, чистіше, зрозуміліше, в ньому немає нічого дивного, безглуздого чи сміховинного. Та зовсім відмінними від думок Сіддхартхи здаються мені його руки та ноги, його очі, чоло, його подих, усмішка, уклін його і хода! Ніколи відтоді, як Величний Гаутама перейшов до нірвани, жодного разу я не бачив людини, про яку подумав би: «Це — святий! » Тільки він, цей Сіддхартха, справив на мене таке враження. Може, вчення його і дивне, може, слова його лунають і безглуздо, проте погляд його і руки, тіло його й чоло — усе в нього випромінює чистоту, випромінює спокій, випромінює радість, і милосердя, і святість, що я її не бачив ні в кого іншого після останньої смерті нашого Величного Вчителя»).
Отож поки Говінда міркував отак, поки душу його краяли сумніви, він у пориві любові іще раз прихилився всім серцем до Сіддхартхи. І ще раз низенько вклонився Сіддхартсі, що спокійно сидів.
— О друже,— Говінда промовив,— ми вже постаріли. І навряд чи котрийсь із нас побачить другого в цій подобі. Видно, любий мій, ти знайшов мир і спокій. Скажу тобі щиро: я їх не знайшов. Промов же до мене, шановний, ще одне слово, дай мені щось таке, що я міг би його осягнути, що міг би збагнути! Дай мені щось на дорогу! Вона, о Сіддхартхо, часто буває у мене тяжка, ця дорога, часто буває безрадісна.
Та Сіддхартха мовчав, тільки зорив на Говінду зі своєю спокійною, лагідною усмішкою. Застиглим, поглядом дивився Говінда в його обличчя — дивився зі страхом, із тугою. Біль і вічне шукання стояло у цьому погляді — вічне і вічно марне.
Сіддхартха завважив цей погляд, всміхнувся.
— Нахилися, Говіндо! — тихенько промовив він до Говінди.— Нахилися до мене! Отак! Ще ближче! Близенько-близенько! А тепер поцілуй, о Говіндо, в чоло мене!
Та поки Говінда, вражений і все ж таки охоплений глибокою любов’ю та передчуттям, прислухався до слів Сіддхартхи, а тоді нахиливсь низенько й торкнувся вустами його чола, з ним, Говіндою, сталося щось дивовижне. Поки думки його ще були заклопотані чудними Сіддхартхиними словами, поки він ще затято і марно силкувався позбутися пут часу, уявити собі нірвану й сансару як ціле, поки в ньому ще навіть боролася певна зневага до товаришевих слів з нездоланною любов’ю й шанобою, з ним коїлося ось що.
