Сіддхартха - Гессе Герман (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Поволі розквітало, поволі визрівало в Сіддхартсі усвідомлення, певність того, що таке, власне, мудрість, у чому мета його тривалих шукань. Це було не що інше, як готовність душі, хист, нерозкрите мистецтво щомиті, в життєвому плині пройматися думкою єдності, відчувати єдність, дихати нею. Поволі це розквітало в Сіддхартсі, світило йому зі старечо-дитинного обличчя Васудеви — гармонія, певність вічної досконалості світу, усмішка, єдність.
Але рана ще ятрилася, тужно й гірко згадував Сіддхартха про сина, носив у серці любов і ніжність, давав болеві точити душу, вчиняв усі ті дурниці, на які здатна любов. Сам собою цей жар у ньому не гас.
І ось одного дня, коли рана в Сіддхартхи пекла особливо, він, гнаний тугою, переправився через ріку, вийшов із човна й зібрався до міста, щоб розшукати сина. Пора стояла суха, річка несла свої води плавно, тихо, але голос її лунав якось дивно: вона сміялася! Так, сумніву не було, річка сміялася. Сміялася дзвінко й чисто, сміялася зі старого перевізника. Сіддхартха став, нахиливсь до води, щоб прислухатись ближче, і в тихоплинній гладіні побачив своє обличчя. І в цьому його відображенні було щось таке, що збудило у ньому спогади — щось забуте. Сіддхартха напружив пам’ять і зрозумів: це обличчя у воді схоже на інше обличчя, яке він колись знав, любив і якого боявся. Воно було схоже на обличчя його батька, брахмана. І пригадав Сіддхартха, як колись давно, ще юнаком, примусив батька відпустити його до покутників, пригадав, як із батьком прощався, як вирушив з дому й ніколи вже туди не повернувся. Чи не страждав через нього й батько так само, як він, Сіддхартха, страждає тепер через сина? Може, батько давно вже помер, помер на самоті, так і не побачивши сина? Чи не жде така сама доля і його, Сіддхартху? Чи це не іронія, не дивовиж, не безглуздя — оце повторення, оце кружеляння у фатальному коловороті?
Річка сміялася. Так, це правда, повертається все, ща до кінця не вистраждано і не погашено, ті самі страждання дають про себе знати знов і знов. І Сіддхартха ступив у човен і поплив до хижі назад, осміяний річкою, про батька й про сина міркуючи, у незлагоді сам із собою, ладен упасти в розпач, ладен ось-ось зареготати разом із річкою з себе і з цілого світу. Ох, ще не розквітла рана-любов, ще серце впиралося долі, зі страждань йога ще не засяяла радість і перемога. Одначе надія вже зринула в ньому, й коли він повернувся до хижі, то відчув нездоланне бажання звіритись Васудеві, все йому пояснити, все йому розказати, цьому майстрові слухати.
Васудева сидів у хижі й плів кошика. Човном він тепер не плавав, очі в нього були вже не ті, і не тільки очі а й руки теж. Тільки обличчя його так само цвіло, променилося радістю, веселе було й доброзичливе.
Сіддхартха сів біля старця й неквапно почав розмову. Казав він про те, про що вони доти ніколи не говорили,— як вирушив був тоді, першого разу, до міста, про пекучу рану, про те, як заздрив щасливим батькам, як усвідомив усю безглуздість таких бажань, як марно їм упирався. Про все розповідав Сіддхартха, все він міг сказати, навіть про найнестерпніше, про все можна було сказати, все можна було пояснити. Він змалював свою рану-любов, згадав і про втечу вранці, про те, як переправився через річку — мов хлопчик-втікач, що надумав помандрувати до міста; згадав, як сміялася річка...
І поки Сіддхартха розповідав, а розповідав він довго, поки старий зі спокійним обличчям слухав, цю увагу його Сіддхартха відчув ще глибше, ніж відчував її будь-коли; Сіддхартха відчув, як його біль, його страх і тривога виливаються з нього, як потаємні його сподівання переливаються до товариша і повертаються знов до нього, Сіддхартхи. Розповідати цьому слухачеві про свою рану було однаково, що промивати її у річці, поки біль заніміє, і рана спливла за водою. Говорячи так і говорячи, відкриваючи душу і сповідаючись, Сіддхартха все виразніше відчував, що його оце слухає вже не Васудева, вже не людина, що оцей незворушний слухач вбирає його сповідь так, як ото дерево вбирає дощову воду, що оцей незворушний чоловік — сама річка, сам бог, сама вічність. І поки Сіддхартха думав іще про себе та свою рану, його цілком заполонило усвідомлення цієї переміни у Васудевиній суті. І що глибше Сіддхартха це відчував і в це проникав, то менше його дивувала така переміна, то більше він розумів, що все так і має бути, все це природно, що Васудева такий уже давно, власне, був таким майже завжди, тільки він, Сіддхартха, про це не здогадувавсь; та, власне, й сам він од Васудеви вже майже не відрізнявся. Сіддхартха збагнув, що тепер дивиться на старого Васудеву так, як простолюд дивиться на богів, і що так триватиме недовго; в серці Сіддхартха з Васудевою вже прощався. А тим часом усе говорив, говорив...
Коли він вибалакався, Васудева звів на нього привітний погляд уже трохи кволих очей, але сказати нічого не сказав, тільки мовчки випромінював йому свою любов, своє тепло, розуміння та співчуття. А тоді взяв Сіддхартду за руку, підвів до колоди на березі, посадив, сам сів поруч і всміхнувся до річки.
— Ти почув, як вона сміється,— Васудева нарешті промовив.- Але почув ти не все. Ось послухаймо вдвох, і ти почуєш іще щось.
Вони прислухались. Лагідно й тихо співала багатоголоса річка. Сіддхартха подивився вниз, і в тихоплинній воді його зорові почали поставати картини: явився батько — самотній, у зажурі за сином; явився він, Сіддхартха,— самотній, теж у путах печалі за далеким сином; явивсь і його малий син, також самотній, у полоні несамовитих хлопчачих мрій... І кожен із них поривавсь до своєї мети, кожен був захоплений метою, сповнений страждань. Річка співала голосом страждань, співала жагуче, жагуче котила води до своєї мети, і тужно лунав її голос.
«Чуєш? » — стояло німе запитання у Васудевиних очах.
Сіддхартха кивнув головою.
— Слухай краще! — прошепотів Васудева.
Сіддхартха напружив слух. Батьків образ, його, Сіддхартхин, власний образ, синів образ злилися водно, зринув і Камалин образ, але враз і розплився, а тоді й Говіндин та образи інших людей; ті образи находили один на один, ставали водою і вже як річка прагли всі до мети — пристрасно, нестримно, стражденно, і голос річки був сповнений скорботи, був сповнений пекучого болю, непогамовної жаги. До мети поривалася річка; Сіддхартха бачив, як поспішає вода, що складалась тепер із нього самого, з його рідних, із усіх людей, яких він бачив у своєму житті; вся вода, всі хвилі поспішали — поспішали стражденно, кожна до своєї мети, і цілей було безліч, і вода поспішала до водоспаду, до озера, до бистрини, до моря, і кожна хвиля добігала своєї мети, і за кожною метою з’являлася нова, і вода оберталася в пару й здіймалась до неба, оберталась дощем і падала з неба на землю, оберталася джерелом, оберталася ручаєм, ставала річкою і знов прагла вперед, знов текла. Але той жагучий голос перемінився. Він ще лунав, лунав тужно і спрагло. Однак до нього вже впліталися інші голоси, голоси радості й горя, голоси добрі й лихі, сповнені сміху й журби,— сотні голосів, тисячі голосів.
Сіддхартха слухав. Він увесь обернувсь на увагу, весь поринув у слухання, був зовсім порожній, тільки всотував звуки. І відчув Сіддхартха, що науку слухати він нарешті осяг досконало. Усе це, оте багатоголосся в річці, він чув уже не раз, але цього дня воно лунало інакше. Численних тих голосів він уже не відрізняв один від одного — не відрізняв радісних від журливих, дитячих від дорослих; всі вони злилися водно, в тужливий стогін і сміх мудреця, у гнівний крик і хрипи вмирущого; все було одним цілим, усе тисячократ поглинене переплелося, сплелося. І все це разом, усі голоси, всі цілі, вся туга, усі страждання, всі втіхи, все добре й зле — все це вкупі був світ. Усе вкупі було рікою сущого, музикою життя. І коли Сіддхартха пильніше прислухавсь до цієї ріки, до цього багатоголосого співу, коли не чув уже ні страждань, ні сміху, коли вже не зачіпався душею за один якийсь голос і не входив у нього своїм «я», а слухав їх усі, слухав як одне ціле, як єдність, тоді їхній величний багатоголосий спів склався в одне-єдине слово, і це слово було «Ом» — довершеність.
