Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
По сходах піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, від чого довкола освітлювалися стіни, списані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, і ми завмерли нерухомо. Мовчки. Поруч.
– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.
– Нє.
– Ви такий хоробрий.
Гоца полізла до кишені за цигарками, і ми знову запалили.
В голові кружляла божевільна фраза: «Можна Вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.
11
– Давай на ти.
– Добре, давай на ти, – погодилася вона.
– А що ти малюєш?
Трохи помовчала.
– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.
– А як це?
– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?
Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.
Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, між іншим, «у неї дома».
Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок – словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися по рипучих сходах наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, котре торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.
– Я зайду ще, – пообіцяла вона. – Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.
І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд залишалися ще звуки її кроків.
Я повернувся в кафе.
12
Від самого початку вона мені видалася близькою – з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.
Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати у неї на квартирі.
У кінці жовтня один із друзів кафе – людей, котрих ти зустрічаєш у кафе завжди з радістю – влаштовував паті в честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно та осінньо. У кафе було накурено та весело.
Я помітив її серед запрошених. Моє горло стиснулося, а коліна зім’якли. Мимоходом привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.
Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися мимолітніми поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.
Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Ді-джеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», коли судити по зустрічах, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують півлегальні паті.
Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли у хмаровиннях диму, у них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася щойно годину тому. У всіх відношеннях у кафе стояв чад. Гриміла музика. За пульт вийшов DJ Ґанс.
13
Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріном дещо помінялися розклади на рахунок помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири-люкс на пару тижнів, і ми перебралися туди.
Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, обставлена багато, але з потрясаючим несмаком: масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри – все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилину можна ступити на міну – розбити вазу, поцарапати побілку, перевернути пальму в кадці чи щось т.п. Я поцікавився у Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець із родинним корінням десь у Вірменії та пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.
Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Того дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та з золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, в який він ходив ще замолоду. Продавця із книжкового десь чорти носили, і Гагарін вирішив трохи погратися у консультанта. Він змалював ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася тим, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн. і перейшов у кафе культурненько все обмити.
Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінальним профілем.
14
Це було Гагаріновою рисою – виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина так вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели прямо в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, у кафе діялись дивні речі.
Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені – Акоп, а потім і прізвища – Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища, і говорив здебільшого російською. А, крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не давала шансів на упокій душі. Мав Акоп усе – бабло, бухло, биків і тьолок. Але, як то кажеться, ніщо не вічне. Прийшли і по Акопову душу.
Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило – тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити у Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» – став молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагарінові: « Слюшай ґолас Вєчнасті».
Виявилося, ім’я “Акоп” означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він знизіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».
Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку, і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вляглися, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину – в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, котрий би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати – словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити. Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.
