Проклятий камінь - Лозинський Владислав (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗

Потурнак

Дістався я при Божій помочі щасливо до Мезембрії або Несебра. Майже всю дорогу пройшов пішки, бо присістись уже хоч би тому було трудно, що стрічав самих їздців, а коли віз, то запряжений буйволами і так помалу їхав, що не варт було сідати, хоч би мені й дозволили.

Недалеко від того міста є великі дуброви, а ціле місто біленьке й на білому скелистому острові. Як я доходив уже до міста, так було воно облите гарячим сонцем, що годі було глядіти на мури, бо очі від блеску наче сліпли. Місто довкола облите морем і коли б не гребля, місцями ледве на добре стрілення з луку широка, яка лучить місто зі сушею, то дістатися до нього можна б хіба лише човном. Я не думав, де дістану нічліг, а поспішив до пристані. Коли я туди прийшов, сів на самому березі й розглядаюся довкола, чи не побачу де тих турецьких воєнних Галер.

При березі було багато суден і човнів, але самих малих, рибальських, що плавають тільки здовж берегів, а на широке море не запускаються. Купив я собі хліба, сира, винограду й інших овочів, які там дуже смачні й дешеві, покріпивсь і розглядаюся, чи не пізнаю де того Юсуфа. Але то було само полуднє і людей майже не було, бо хто міг, перед спекою ховався під крівлю. Коли я найшов трохи тіні, ляг собі для відпочинку та спер голову на клуночок.

Пополудні вийшов я знову на самий беріг у пристані і глядів на далеке море, велике, страшне, безмежне. На морі були самі малі судна і човни, наче б хто на воду викинув пригорщу горіхових лушпин, а кожна з них наче вже топилася, то зовсім западалася у воду, то наверх виринала, що здавалося, вода пограється з нею трохи і зараз проковтне. У далечі, серед темніших смуг, біліли вітрила, маленькі наче липові листки. Але помалу-помалу ті вітрильця росли під оком, хоч усе ніби стояли на місці, а те, що здавалося, малим човном, стало збільшатися, що ти не знав як і коли, аж вкінці пізнав ти, що пливуть до пристані кораблі, великі наче високі доми, або наче церкви з вежами.

Були два такі великі кораблі. Я догадався зараз, що то султанські ґалери. Як уже добре наблизилися до пристані, бачу, що то величезні будівлі з трьома щоглами й вітрилами з білого полотна. Дві щогли низькі, третя, середня, висока, що Богзна, де таке високе дерево може рости, щоб зробити з нього таку щоглу. Пізніше казали мені, що воно зістроєне з двох дерев. На переді корабля видно гармати, як глядять дулами мов великими чорними очима, а на покладі рухаються люди, що подобають здалека на хрущів.

Причалили ті дві ґалери до пристані, але запустили якорі так далеко від берега, що я їм хоч щоправда добре міг приглянутися, але людських облич не було пізнати. Те що мені здалека здавалося крильми, то були дуже довгі весла, що сторчали поза боки корабля. Було тих весел по двадцять сім з кожного боку. Кожне весло мало по трьох гребців, що рухали ним, кожна трійка в одному ряді, а всі дев'ять одна за другою здовж корабля. Довгі були ті ґалери певно на яких двадцять сяжнів, але вузькі, бо ледве з чотири сяжні могли мати на всю ширину.

Серце забилося мені сильно, наче говорило, що на одній із ґалер мусить бути мій батько. Але даремно напружував я очі — обличчя годі було розпізнати. Я бачив лише, як на покладі зачало роїтися від людей і чув лише крики й накликування, бо спускали з тієї ґалери човенця.

Я став розглядатися довкола, чи між людьми, яких тепер багато зібралося над пристанню, не побачу чоловіка, що виглядав би так, як мені Панько оповідав.

Не треба було довго його шукати: зараз і пізнав я його. Панько наче відмалював мені його, бо бачу чоловіка низького, худого, на-пів із турецька на-пів із болгарська зодягненого, лице ціле обросле й кудлате, що з-під сивавої бороди й вусів і величезних бровів нічого не було видно, тільки ніс кривий наче клюв, довгий і гострий, та пару невеличких очей, таких лискучих, що цей чоловік подобав на справжнього яструба. Хвилини на місці не постояв, усе вертівся, то з цим то з тим щось розмовляв, із кожним справу мав, як наш жидок на ярмарку. Підходжу до нього, а він уже запримітив мене, як чужого в тих сторонах. Цікаво глипнув на мене і був би певно сам зачепив мене, коли б я перший був не заговорив до нього.

— Скажіть мені, — кажу — чи ті великі судна, то ґалери?

– Ґалери, султанські ґалери, а ти тут відкіля?

— Здалека — відповідаю — дуже здалека…

— А навіщо тобі було тут, коли здалека?

— Шукаю тут когось… — кажу, але не знаю, що дальше говорити.

— Шукаєш когось? А кого? Юсуф усіх тут знає і Юсуфа тут усі знають. Чи то купець? Чи моряк, корабельник? Може грек, може італієць? Один із наших, чи з франків? До уряду хочеш може? До котрого урядовця? До каймакана, до мудіра, до муктара, до чорбашія?

Так мене засипав питаннями, а так скоро говорив, що слова йно летіли, наче горох із гори сипав і я навіть не міг полапатися, що до мене говорить, бо й не знав багато болгарських слів.

— Я хотів би на ґалери — сказав я нарешті і вказую на море.

— На ґалери? А навіщо на ґалери? Аллаг керім! На ґалери! Не вільно нікому на ґалери, бо то султанські, цісарські кораблі. Не вільно!

— А я таки хотів би, пане Юсуф, — кажу на це покірно — і заплатив би за це.

— А кого там хочеш бачити, може якого гадама?

Я не розумів того слова, Юсуф зараз пізнав це, бо каже: — Може такого невільника, що при веслі? — і став вимахувати руками, наслідувати рух весла, щоб я його легше міг зрозуміти.

Тож кажу йому, що шукаю батька, який у неволі і має бути при веслі на одній із тих ґалер. які мають пристань у Мезембрії, коли вертаються з далекого моря.

— Аллаг керім! — каже Юсуф, копи вислухав мене. — Хоч ти невірний джавр, я тебе вже полюбив, як рідного сина! Як такого хлопця не любити, що з другого кінця світу приходить батька рятувати! Бачиш як я гаджі, — говорив указуючи на зелений турбан на голові — ніякому джаврові я не поміг би, а тобі поможу.

І стискав мені руки, гладив по голові, втирав собі сльози з очей, що я вже був готов повірити, що то чесна душа, хоч турецької віри, та що Панько несправедливо вважав його за зрадника.

— Я нічого від тебе не хочу — каже Юсуф, я ще тобі дав би, як би мав. Але треба старшому над тими галерами дати бакшиш, а такий аґа, то великий пан, він чогонебудь не візьме, на срібло він навіть не гляне.

Я добув із гаманця одного цекіна і хочу йому дати його, а він на це:

— То мало, треба два — і лакомо глянув на гаманець.

Мусів я йому дати другого цекіна. Він зараз побіг до того місця, де були малі судна, які вони зовуть каїками, поговорив щось із гребцем по турецьки та на мене киває, щоб я йшов. Підплив човен до берега, всіли ми в нього і поплили до ґалер. Зараз при першій Юсуф став кричати, а на його крик вийшов якийсь височезний турок, строгого погляду, з ножами й пістолями за поясом та широкою, кривою шаблею.

Вони говорили зі собою, та я їх не розумів. Я глядів тимчасом на ґалеру і на тих нещасливих бранців, що були при веслах. Кожний із них був голий по пояс і кожний до корабля ланцюгом прикований. Сиділи нещасні з похнюпленими головами, гляділи перед себе наче змучена худобина, коли по праці дозволять їй відітхнути і батіг не свище над нею. Одні з них мали голови зовсім обголені, то були злочинці, що за злочин засуджено їх на ґалери на ціле життя, інші лише обстрижені, то були християнські бранці. Мого батька між ними не було, але я бачив тільки один бік ґалери. По другому боці було стільки ж гребців, але їх із того боку не було видно.

Вкінці той старший турок позволив нам увійти на ґалеру. Ми підплили так близько, що наш човен оперся аж об стіну корабля. Тоді спустили нам драбинку, щоб по ній дістатися на чердак. Коли так лізу по драбинці і дивлюся вгору перед себе, бачу насередині високий поміст, а на помості якийсь чоловік бородатий, у нужденному, подертому одінню, тесельською сокирою щось притісує і направляє. Коли я вже був на останньому щаблі драбини, то цей чоловік, якого я досі міг бачити лише збоку, обернувся нараз цілим лицем до мене. Я тільки скрикнув і мало з драбини до моря не впав: — Боже милосердний, це був мій батько!