Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич (читать книги txt) 📗
Отретій годині побачив матір. Вона повільно йшла доріжкою, долаючи сніг. В руках у неї був невеличкий вінок з зеленого ялинкового віття. За мамою ніхто не йшов. Мати підійшла до могили, відкрила чавунні дверцята огорожі, поклала на снігову шапку вінок, дістала з сумки маленьку свічечку у скляній лампадці й запалила. Перехрестилася по-католицьки — зліва направо — і застигла у глибокій задумі.
— Мамо, — сказав Гайдук, сповнений ніжності до матері й почуття провини.
Мати повільно й розгублено повернулася на звук його голосу.
— Мамо, це я, Iгoр.
Мати дуже постаріла за роки, що не бачив її. Була в довгому коричневому старому пальті, що він привіз їй років десять тому з Америки, запнута сірою шерстяною хусткою, як сільська жінка.
— Мамо, не бійся. Це я.
Мати повільно сіла в сніг, намагаючись вчепитися рукою за огорожу могили. Гайдук підбіг до неї, підняв й почав обтрушувати сніг з пальта.
— Ігор... синку... ти живий? — простогнала мати.
Він поцілував її в мокру від снігу щоку.
— Живий. Живий. Я повернувся.
— А мені сказали, що ти злочинець. Якийсь молодий офіцер приходив. А потім — що ти загинув.
— За тобою стежать?
— Біля будинку топчуться. А на кладовище не ходять.
— Негайно зв'яжись з Наталією Гаврилівною. Тільки особисто, без телефону. Потім усе розповім. Зараз часу немає. Нехай вона скаже гетьману, що я повернувся. Якщо він хоче мене бачити, нехай дасть сигнал.
— Який? — не вірячи, що бачить живого сина, спитала мати.
— У неділю нехай гетьман прийде на квартиру... він знає де... в Липському провулку... о шістнадцятій годині. Мені потрібен тільки сигнал. Годинник на Національному банку має відставати на п'ять хвилин. З чотирнадцятої до шістнадцятої години. Ти все зрозуміла, мамо?
— Так.
— Все запам'ятала?
— Годинник на п'ять хвилин, — повторила мати, — квартира на Липському провулку.
Це була конспіративна квартира Особливого відділу при гетьмані. ДерВар не мав права її контролювати — цим займалося Управління особистої охорони гетьмана.
Гайдук знову поцілував маму, яка сіла на огорожу і плакала, витираючи сльози кінцем хустки.
— Йди, сину. Я ще трохи побуду тут, помолюся
Намагаючись ступати у свої сліди, Гайдук піднявся на гору, звідки відкривалася панорама Києва: група стоповерхових хмарочосів у діловій частині міста, там, де колись кипів веселим базарним життям Володимирський ринок, схожа була на льодяні бурульки. Київ, укритий снігом, здалеку скидався на карпатське село.
Зліва, на Батиєвій горі, здіймалася велетенська споруда жовтого кольору, яку вінчала башта з золотою банею, як у мечеті. Це був Батий-град, поставлений Чорною Ордою для проведення тут саміту держав СДОР.
30.
— Здоров був, синку, — гетьман гучно і дещо театрально, у стилі Тараса Бульби, привітав, стискаючи в обіймах, Гайдука на порозі конспіративної квартири, до якої можна було дістатися підземним ходом з Банкової 11 — старовинного будинку, в якому розмістився Особливий відділ при гетьмані. Це було дуже зручно для проведення таємних зустрічей з тими, кому небажано було світитися в президентському палаці, де завжди чергували журналісти в очікуванні сенсацій. Квартира використовувалася для організації неформальних дружніх застіль, які так полюбляв гетьман, і для деяких інших заходів, про які не повинна була знати Наталя Гаврилівна.
— Зачекався тебе, — погладив підфарбовані й підстрижені вранці вуса гетьман. — А ти все не їдеш й не ідеш. Ти мені дуже потрібен.
«Який театральний талант пропадає, — подумав Гайдук. — Та йому ціни б не було на якійсь провінційній сцені». І стримано, демонструючи повагу і відданість, спитав:
— Чекали — щоб заарештувати?
— Ображаєш, синку, — засміявся гетьман, хоча в очах з'явився блиск, який так старанно видаляли піарщики з усіх портретів Махуна. — Про який арешт мова?
— Ходять такі чутки. Але я не вірю.
— Не вір, синку, — поклавши Гайдукові на плече тверду гетьманську руку, Кузьма-Данило завів його до їдальні, де виблискував усіма принадами кришталю, срібла та накрохмалених серветок обідній стіл, накритий на двох.
«Щось не схоже на арешт», — подумав Гайдук, сідаючи навпроти гетьмана.
— Пане гетьмане...
— Не треба так офіційно. Називай мене як колись...
— Батьку, — сказав Гайдук майже зворушено. — Дякую за все, що ви зробили для матері. Ви і Наталя Гаврилівна...
Гетьман недбало ворухнув рукою.
— Пусте. Це мій обов'язок .
Обслуговували їх сьогодні не мовчазні вишколені офіцери з розвідувальної Академії імені Марченка, а балакуча красуня Мотря, чорнява кирпата улюблениця гетьмана у білий блузці з глибоким декольте, куди кожному нормальному чоловікові приємно було зазирнути.
— Мотре, наливай нашу улюблену, — наказав гетьман.
Льодяна прозора рідина тоненькою цівкою полилася
у чарки. Це була горілка «Козацька Гетьманська» з зображенням якогось невідомого гетьмана, дуже схожого на К-Д. Махуна, тільки в старовинній хутряній шапці з перами і в хутряній киреї.
Ну, давай, за зустріч! — гетьман одним ковтком вихилив чарку.
Гайдук надпив трохи. Мотря одразу долила горілку — спочатку гетьману, потім Гайдуку. Мотря була офіцером ВІРУ, її помітив гетьман і наказав перевести до особливого відділу. Випивши другу чарку, гетьман сказав:
— Який арешт ти згадував?
— Годинник на Нацбанку не відставав, як домовилися, а поспішав на п’ять хвилин. Я подумав...
— Мені так Наталка сказала. На п'ять хвилин уперед.
«Це мама помилилася, бідна» — зрозумів Гайдук. Він витягнув пакетик, загорнутий в американський подарунковий папір. Там, у невеличкій коробці, на синій атласній подушечці лежав золотий метелик зі смарагдами, куплений Гайдуком на Калинівському ярмарку.
— Це подарунок для Наталії Гаврилівни від першої леді Конфедерації.
Ярличок з написом «Made in China» Гайдук зрізав удома, готуючи подарунок.
Випивши три чарки горілки, гетьман попросив Мотрю вийти, поки не покличуть, і витягнув з папки папери.
— Читай.
Це була «Доповідна» Вітольда Клинкевича.
Уважно прочитавши, Гайдук віддав папери Гетьману.
— Я повністю згоден. Щоправда, я не дуже орієнтуюся у внутрішньополітичний ситуації... але тут пропонуються розумні речі.
— Звичайно, — іронічно погодився гетьман. — Особливо щодо наступника. Ти що, не розумієш, що Вітольд хоче стати моїм наступником?
Він суворо глянув на Гайдука. Той знизав плечима:
— Це його право. Мріяти.
— Мріяти, мріяти! — гетьман почервонів, і Гайдук злякався, щоб не почався у лідера нації гіпертонічний криз. — Рано йому ще думати про це. Рано! Хто він такий? Звичайний джура, хлопець на побігеньках... Мотре, неси борщ! — гукнув Махун.
Після того, як скуштували червоного борщу і пампушок з часником, з’їли баранячі реберця та поласували варениками з вишнями, Гайдук розповів гетьману про ситуацію в Конфедерації, боротьбу Вогняної Сари з законним президентом. Гетьман з розумінням хитав головою: мовляв усюди той самий бардак і боротьба за владу. Перейшли до іншого, круглого столика — пити каву й коньяк, зручно умостившись в шкіряних кріслах. Гетьман, замість традиційної козацької люльки, запалив кубинську сигару. Гайдук діставав через офіцерів окупаційної групи військ Конфедерації на Кубі дорогоцінні смердючі сигари і час від часу передавав гетьману.
Тривога не полишала Гайдука, бо він не розумів, до чого хилить цей хитрун, закоханий у свою владу і оперні декорації, якими себе обставив. Нарешті гетьман жорстко подивився у вічі Гайдука:
— Треба працювати, Ігоре. Держава гине. Допоможеш?
— Я офіцер, — сказав Гайдук. — Ви — головнокомандувач.
— Призначаю тебе своїм помічником з питань національної безпеки і, одночасно, секретарем ради нацбезпеки. Через місяць отримаєш звання генерал-поручника. Олексо!
На порозі з'явився молодший ад'ютант гетьмана, полковник аеромобільних військ, який тримав в руках тремпель — на ньому білосніжний парадний мундир сяяв золотим шитвом і еполетами, на них — маленька булава, перехрещена з бунчуком, і одна зірка.
