Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен (книги бесплатно читать без TXT) 📗

Фолькен Лісового боялися Нескінченного лісу, і недаремно. Великий Рос був не першим лісорубом, що рушив Стежиною Залізних Дерев і не повернувся. Проте й любили вони його також, бо саме залізні дерева годували й одягали їх та їхні сім’ї. Люди розуміли (хоча ніхто вголос цього не казав), що ліс живий. І, як усім живим істотам, йому потрібно було їсти.

Уяви себе птахом, що ширяє понад велетенськими обширами незайманої природи. Згори вони можуть видаватися велетенською зеленою сукнею, такою темною, що відливає чорним. Уздовж подолу сукні йшла облямівка світлішого відтінку зелені — діброви дерев блоссі. А під ними, на найдальшому краю Північної Баронії, лежало село Лісове, остання твердиня цивілізації. Якось Тім запитав у батька, що таке цивілізація.

— Податки, — відповів Великий Рос і невесело розсміявся.

Більшість лісорубів далі дібров блоссі ніколи не заходили. Бо навіть там на них чигали несподівані небезпеки. Багато людей пропало в дібровах за ті роки, але деревина блоссі була варта ризику. То була прекрасна вузькошарова деревина, золотистого кольору і така легка, що ледь не в повітрі могла плавати. З неї робили чудові судна для озер і річок, але для моря вона не годилася — навіть помірного шторму корабель, побудований з дерева блоссі, не витримав би.

Для морських подорожей потрібне було залізне дерево, а за нього велику ціну платив Ходіак, покупець із Баронії, який двічі на рік приїжджав на тартак у Лісовому. Саме залізні дерева надавали Нескінченному лісу його зелено-чорного забарвлення, і лише найхоробріші лісоруби наважувалися йти по них у ліс, бо такі небезпеки чатували на Стежині Залізних Дерев — яка, мов голочка, ледве проколювала «шкіру» Нескінченного лісу, не забувайте про це, — що порівняно з ними змії, вервели та бджоли-мутанти з дібров блоссі здавалися безневинними.

Наприклад, дракони.

Так на одинадцятому році життя Тім Рос втратив тата. Не було більше сокири й щасливої монетки, що теліпалася на кремезній шиї Великого Роса на тонкому срібному ланцюжку. Невдовзі й клапоть землі в селі та своя місцина у світі могли зникнути. Бо в ті далекі часи, коли наставала пора Широкої Землі, разом з нею приїжджав Збирач податків з Баронії. З собою він привозив сувій пергаменту, на якому було записано прізвища всіх сімей у Лісовому, і навпроти кожного стояла цифра — сума податку. Якщо ви могли його сплатити (чотири, шість чи вісім срібних зливків, а для найбільшого з вільних володінь навіть один золотий), небезпека вас оминала. А якщо не могли, Баронія забирала у вас клапоть землі й виганяла у світ. І шукати справедливості було марно.

По півдня Тім проводив у хатині вдови Смек, яка навчала сільських дітей грамоти й за це отримувала платню харчами — найчастіше овочами, іноді шматком м’яса. Колись давно, ще до того як на неї напали криваві чиряки й з’їли половину обличчя (так перешіптувалися між собою діти, хоча ніхто їх насправді не бачив), вона була великою леді в маєтку барона далеко-далеко звідти (так казали батьки дітей, хоча ніхто насправді точно не знав). Нині ж вона носила вуаль і навчала красивих юнаків і навіть кількох дівчаток читати та тямити в науці сумнівної цінності, яку називали матматика.

Вдова була страхітливо розумною жінкою, яка не терпіла пустопорожніх балачок. Попри її вуаль і жахіття, що могло таїтися під нею, учні її любили. Та час від часу вона починала дрібно-дрібно труситися і кричати, що її бідна голова розколюється і що їй потрібно лягти. У такі дні вона відправляла дітей додому й часом наказувала їм передати батькам, що вона ні про що не шкодує, і найменше — про втрату свого прекрасного принца.

Через місяць після того, як дракон спалив Великого Роса на попіл, у сей Смек знову стався напад, і Тіму довелося вертатися зі школи додому раніше. Вже біля своєї хати, що звалася Мальовничою, він зазирнув у вікно кухні й побачив, що його мати поклала голову на стіл і плаче.

Він кинув грифельну дошку з матматичними задачами (ділення в стовпчик, якого він боявся та яке виявилося тим самим множенням, тільки навпаки) і щодуху помчав до матері. Вона підвела на сина погляд і спробувала всміхнутися. Між здійнятими догори кутиками її губ і заплаканими очима була така разюча відмінність, що Тіму на очі теж навернулися сльози. У неї був вигляд зацькованої жінки, яку посадили на ланцюг.

— Що таке, мамо? Що сталося?

— Просто думаю про твого батька. Іноді мені так його бракує. А ти чому так рано прийшов додому?

Тім почав було їй розповідати, та й замовк на півслові, бо побачив шкіряний гаманець на шворці. Вона прикрила його рукою, немовби для того, щоб сховати, а коли побачила, що він дивиться, то скинула зі столу собі на коліна.

Тім був хлопчиком аж ніяк не дурним, тому одразу нічого не сказав, а заварив чаю. Коли мати ковтнула трохи (з цукром, він наполіг, щоб вона вкинула в чашку, хоч у цукорниці його лишалося зовсім трішки) і заспокоїлася, він запитав у неї, що ще сталося.

— Я не розумію, про що ти.

— Чому ти рахуєш наші гроші?

— Майже нема чого рахувати, — відповіла вона. — Одразу після Жнив прийде Збирач податків. Еге ж, іще жарини в багатті не встигнуть згаснути, знаю я його. І що тоді? Цього року він зажадає шість срібних зливків, а може, й усі вісім, бо, кажуть, податки зросли. Певно, десь далеко звідси знову точиться якась дурна війна, солдати йдуть один на одного під прапорами. Так, просто чудово.

— Скільки в нас є?

— Чотири і шматочок п’ятого. Худоби, щоб продати, в нас нема, і жодної колоди залізного дерева, відколи твій батько загинув. Що нам робити? — І вона знову розплакалася. — Що нам робити?

Тім злякався не менше за неї, та позаяк іншого чоловіка, що міг би її втішити, не було, він стримав сльози й обійняв її за плечі, й заспокоїв, як міг.

— Якби в нас була його сокира і його монета, я би продала їх Дестрі, — нарешті сказала мати.

Від почутого Тім жахнувся, хоч сокира й щаслива монетка щезли, згоріли в тому самому лютому полум’ї, що забрало їхнього веселого добросердого хазяїна.

— Ти б цього нізащо не зробила!

— Зробила б. Аби зберегти його землю і хатину. Бо це те, про що він справді піклувався, як і про нас із тобою. Якби він зараз був з нами, він би сказав: «Уперед, Нел, сміливо, бо в Дестрі є тверда монета». — Вона зітхнула. — Але Збирач податків з Баронії прийде і наступного року… і через рік… — Вона затулила обличчя долонями. — Ох, Тіме, нас виженуть з дому, і я нічого не можу вигадати, щоб цьому зарадити. А ти?

Тім би віддав усе, що мав (а мав він украй мало), аби їй щось відповісти, але не міг. Єдине, що він міг, — спитати, скільки ще часу в них є, поки в Лісовому з’явиться на високому чорному коні Збирач податків, сидячи в сідлі, що коштувало більше, ніж Великий Рос заробляв за двадцять п’ять років, ризикуючи життям на тій вузькій дорозі, що звалася Стежиною Залізних Дерев.

Нел підняла чотири пальці.

— Ось скільки тижнів, якщо погода буде ясною. — Підняла ще чотири. — От стільки, як задощить і він затримається у Серединних селах. Вісім тижнів — це найбільше, на що ми можемо сподіватися. А тоді…

— Щось станеться до того, як він приїде, — впевнено промовив Тім. — Тато завжди казав, що ліс завжди обдаровує тих, хто його любить.

— Поки що я бачила тільки, як він забирає, — Нел знову затулила обличчя. Тім хотів було обійняти її за плечі, та вона тільки головою похитала.

Тім побрів надвір, щоб підняти свою грифельну дошку. Ще ніколи в житті йому не було так сумно і страшно. «Щось обов’язково станеться, і все зміниться, — подумав він. — Будь ласка, нехай усе зміниться».

Найгірше у бажаннях — це те, що іноді вони збуваються.

Пора Повної Землі у Лісовому видалася розкішною. Навіть Нел це розуміла, хоча багатий врожай був для неї мов ніж у серце. Наступного року вони з Тімом могли стати збирачами цього врожаю, ходити від поля до поля з брезентовими рюкзаками за спинами, все більше віддаляючись од Нескінченного лісу. І через це краса літа здавалася їй нестерпною. Ліс був страхітливим місцем, яке забрало в неї чоловіка, проте то було єдине місце, яке вона добре знала. Вночі, коли вітер віяв з півночі, він прокрадався до її ліжка у відчинене вікно, мов коханець, приносячи з собою особливі пахощі, і серед них особливо вирізнявся один аромат — солодкий і гіркий водночас, мов кров з полуницями. Іноді уві сні їй ввижалися глибокі улоговини й потаємні коридори лісу, і сонячне світло, таке розсіяне, що сяяло тьмяно, мов стара позеленіла мідь.