Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен (книги бесплатно читать без TXT) 📗

— Добре. А тепер скажи-но мені, в якій таверні у вас подають найкращу юшку?

— Їх лише дві, і ніде вам не запропонують пудингу з голуб’ятиною, як готує ваша мама, але й не отруять теж. «Кафе Рейсі», мабуть, найкраще з двох.

Мене це цілком влаштовувало. Я подумав, що для такого хлопчика, як Білл Стрітер, котрий стрімко ріс, кількість їжі була важливішою, ніж якість. Змагаючись із вітром, я попрямував до кафе. «До темряви розгуляється самум», — сказав мені хлопчик, і я зрозумів, що він мав рацію. Він чимало пережив і потребував відпочинку. Тепер, коли я знав про татуювання на щиколотці, хлопчик був мені вже не потрібен… та тільки шкуряк про це не знатиме. І в’язниця для Малого Білла була безпечним прихистком. Принаймні я на це сподівався.

Стравою дня було тушковане м’ясо, і я ладен був заприсягтися, що солили його не сіллю, а солонцевою пилюкою, але малий з’їв усю свою порцію і прикінчив мою, коли я відставив її вбік. Один із не-надто-хороших помічників зробив кави, і ми пили її з бляшаних чашок. Їжу ми розклали просто в камері, сидячи по-турецькому на підлозі. Я дослухався до джин-джена, але той усе не дзвонив. Мене це не здивувало. Навіть якщо Джеймі й Верховний шериф дісталися до джин-джена на своєму кінці, то вітер уже, напевно, обірвав дроти.

— Мабуть, ви вже на цих бурях, що їх звете самумами, собаку з’їли, — сказав я Малому Біллу.

— О так, — відповів він. — Це якраз їхня пора. Погоничі їх ненавидять, а підпаски — ще більше, бо коли буря застає їх у полі, то спати доводиться просто неба, і багаття не розведеш, бо…

— Бо жарини можуть розлетітися, — згадав я слова коваля.

— Точно. М’яса більше немає?

— Немає. Але є дещо інше.

Я простягнув йому маленький мішечок. Зазирнувши всередину, Білл просяяв.

— Цукерки! Желейки і шоколадні батончики! — Він розтягнув шворку на мішечку і запропонував мені. — Нате, пригощайтеся.

Я взяв один маленький батончик і віддав йому мішечок.

— Решта — твої, можеш з’їсти. Якщо тобі живіт не скрутить, звісно.

— Не скрутить! — І Білл пірнув рукою в мішечок. Мені було приємно за ним спостерігати. Після того як третя желейна цукерка зникла у нього в дзьобику, він заштовхнув її язиком за щоку (ставши схожим на білку з горіхом) і сказав:

— Сей, а що зі мною буде? Тато ж помер.

— Не знаю, але як на те Божа воля, вода буде. — І я вже мав здогади, де ту воду шукати. Коли розквитаємося зі шкуряком, одна дама на ім’я Еверлін буде нам винна послугу, і навряд чи Білл Стрітер стане першим блукальцем, якого вона прийме в свій притулок.

Я вирішив знову підняти тему вітру.

— Наскільки самум посилиться?

— Сьогодні буде буря. Мабуть, після півночі. А вже завтра опівдні вщухне.

— Ти знаєш, де живуть сільчаники?

— Еге ж, я був там. Раз із татом — ми дивилися перегони, які там іноді влаштовують, а раз — із погоничами, які шукали заблукалу худобу. Сільчаники забрали її собі, й ми розплачувалися галетами за тих, на яких було тавро Джеферсона.

— Мої товариші поїхали туди з шерифом Піві та кількома іншими людьми. Думаєш, вони встигнуть повернутися до темряви?

Я чомусь був упевнений, що він відповість заперечно, але він мене здивував.

— Від села Соляного, яке з цього боку Малої Дебарії, дорога веде вниз під гору, тому мають встигнути. Якщо гнатимуть коней.

Я подумки порадів, що сказав ковалеві поквапитися, хоч і чудово розумів, що думці звичайного хлопчика довіряти не так уже й варто.

— Малий Білл, послухай мене. Коли вони повернуться, сподіваюся, з ними будуть декілька сільчаників. Може, дюжина, а може, й двадцятеро. Ми з Джеймі проведемо їх через в’язницю, щоб ти на них подивився, але ти не бійся, бо двері цієї камери буде замкнено. І говорити нічого не треба, просто дивися.

— Якщо ви думаєте, що я впізнаю того, який убив мого тата, то не впізнаю. Не зможу. Я навіть не пам’ятаю, чи бачив його.

— Найпевніше, тобі взагалі не доведеться їх бачити. — Я щиро в це вірив. — Ми будемо заводити їх у контору до шерифа по троє і змусимо підкочувати холоші штанів. Як побачимо в когось синє кільце, витатуйоване на щиколотці, то й буде наша людина. Хоча він не людина. Уже ні. Не зовсім людина.

— Сей, хочете ще одну шоколадну? Їх три лишилося, а мені більше не влізе.

— Потім з’їси, — сказав я і підвівся.

Його личко спохмурніло.

— А ви вернетеся? Я не хочу сидіти тут самотою.

— Так, я повернуся. — Я вийшов з камери, замкнув ґрати й кинув йому ключі. — Впустиш мене, коли прийду.

Товстого помічника в чорному циліндрі звали Стротер. Той, що з випнутою щелепою, звався Пікенз. Вони зиркали на мене з недовірою та обережністю — якраз те, що треба, на мій погляд, коли йшлося про таких, як вони. Обережності й недовірі я міг дати раду.

— Хлопці, якщо я запитаю, чи не знаєте ви про чоловіка з синім кільцем, витатуйованим на щиколотці, це вам про щось скаже?

Вони перезирнулися, і Чорний Циліндр (Стротер) відповів:

— Каторга.

— Що за каторга? — Хоча мені це вже не сподобалося.

— Каторжна тюрма Білі, — сказав Пікенз, дивлячись на мене, як на найбільшого з-поміж усіх цілковитих бовдурів. — Невже ви не знаєте? Ви, стрілець, і не знаєте?

— На заході звідси є невелике місто, яке зветься Білі, правильно? — спитав я.

— Було колись місто, — сказав Стротер. — Тепер це місто-привид Білі. П’ять років тому на нього налетіли розбійники й перебили всіх мешканців. Подейкують, що то були люди Джона Фарсона, але я нізащо в житті в це не повірю. То були звичайнісінькі пересічні горлорізи. Колись там стояв сторожовий пост гвардії — у ті давні часи, коли ще існувала гвардія, — і каторжна тюрма Білі була їхнім місцем роботи. Саме туди окружний суддя відправляв злодіїв, убивць і шулерів.

— Відьом і чаклунів теж, — докинув Пікенз із виглядом людини, що пам’ятала старі добрі часи, коли залізничні потяги ходили за розкладом, по джин-джену дзвонили частіше, а дзвінки надходили з різних місцин. — Тих, хто практикує темні мистецтва.

— А якось узяли людожера, — сказав Стротер. — Він з’їв свою дружину. — Це викликало у нього дурнуватий смішок, хоча що його розсмішило: факт з’їдання чи стосунки, — я так і не зрозумів.

— Того хлопця повісили. — Пікенз відкусив шматок м’яса і заходився його перемелювати своєю дивною щелепою. Він досі мав вигляд людини, що пам’ятала краще, більш райдужне минуле. — У ті дні в каторжній тюрмі Білі вішали частіше. Я кілька разів ходив подивитися з татом і маман. Маман завше брала нам з собою обід. — Він кивнув, повільно і задумливо. — Еге ж, багацько їх було, багацько. Багато народу приходило. Розставляли ятки, і розумні люди робили розумні речі, жонглювали, наприклад. Інколи у ямах влаштовували собачі бої, але, певна річ, найбільшою розвагою були повішення. — Він замріяно всміхнувся. — Пригадую одного хлопа, який цілу комалу ногами видриґав, коли зірвався вниз, а шия в зашморгу не зламалася…

— А до чого тут сині татуювання?

— А, — сказав Стротер, закликаний повернутися до головного. — Бачте, такі ставили всім, хто хоч раз сидів у Білі. Хоча я не пригадую, для покарання то було чи для маркування у тих випадках, коли вони втікали з каторги. Усьому цьому настав край десять років тому, коли тюрму закрили. Тому й розбійники змогли знищити місто — бо гвардія пішла і каторгу закрили. Тепер нам доводиться з усіма покидьками й наволоччю розбиратися самотужки. — Він окинув мене поглядом, у якому ясно читалася погорда, згори вниз. — Від Ґілеаду нині помочі не діждешся. Ні-ні. Швидше вона від Джона Фарсона надійде. Тут у нас є люди, які не проти послати на захід переговорників, щоб попросити в нього. — Певно, щось промайнуло в моїх очах, щось таке, що змусило його трохи випростатись на стільці та сказати:

— Ясна річ, я не з тих. Я б нізащо. Я прихильник закону та Роду Ельдового.

— Як і ми всі. — Пікенз енергійно закивав.

— А якби я попросив вас подумати, чи хтось із сільчаників відбував термін у тюрмі Білі, поки її не закрили? — спитав я.