Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Але його ніхто не слухав. Ніхто, крім Миколи Миколайовича, чиє чутливе вухо вловило магічне слово «продав», а спритний мозок швидко перерахував кількість газет на ціну одного екземпляра.
— Еліне Орестівно, відійдіть, будь ласка, трохи праворуч, — нарешті заговорив бос. — Мені за вашим манікюром головного редактора не видно. — Усі притихли і розступилися, очікуючи побиття каменюками, кари небесної, відправки в пекло, а потім, як приємний десерт, неминучого звільнення Юрія Юрійовича. Вони саме так собі й уявляли роботу в команді, аж ніяк не інакше: їсти один одного при першій же можливості, їсти, бажано, на смерть. І на наших із вами просторах із тієї пори мало що перемінилося, погодьтесь.
— Я думаю, — тихо, віртуозно інтонуючи, продовжив пан Добронравов, — Юра зробить правильні висновки з усього сказаного тут і у подальшому… дайте мені, будь ласка, один екземпляр, я хоч подивлюся, що у нас тут. — Йому подали газету, і руки Добронравова затремтіли. — Всі вільні, дякую. — Актор встромив п’ятірню у волосся і стис губи. Плечі його посмикувалися так, що ніхто не зрозумів, засміявся він зараз чи заплакав. — А ти, Юро, залишись… Треба поговорити.
— …ну ви ж самі сказали — формат еротично-діловий. Як сказали, так ми і зробили. Нічого зайвого, все на своїх місцях. Ну, не в стилі ж «Ленінської правди» відгук про презентацію писати! От дивіться, які картинки цікаві Славко знайшов…
— Перша сторінка?! Що я скажу губернатору? Я ж обіцяв йому підтримку на виборах! — у відчаї кричав Добронравов.
— Миколо Миколайовичу, та я б без такої першої сторінки і ста екземплярів не продав!
— До речі, а де гроші? — зробив паузу за Станіславським актор.
— Я зараз! — Юрій Юрійович зник у якійсь із незчисленних шаф, вмонтованих вигадливими інженерами у стіни, і за мить з’явився радісний із целофановим мішком, до краю набитим грошима.
Очі у Миколи Миколайовича загорілися явно не досвітніми вогниками.
— Скільки тут?
— Я ще не рахував, не встиг, — знітився Юрій Юрійович і дістав папірця з кишені. — Я продав двадцять вісім тисяч сто двадцять чотири газети. Мороз, у мене температура.
— Добре-добре, молодець, — перебив його не слухаючи Добронравов.
Він дістав калькулятор і швидко помножив цифри.
— І що, тут всі?
— Так, всі. До купоно-карбованця. Миколо Миколайовичу, я там у борг брав, мені б розрахуватися за реєстрацію, за таксі.
— Угу, — невпевнено сказав Добронравов.
— Ну, і заробітну плату треба б заплатити, — осмілів Юрій Юрійович, — Славку і Антоніні. Та й мені. До речі, от рахунок із друкарні за газету, потрібно оплатити, а то я під чесне слово з директором домовився. Там, — він показав на мішок, — повинно вистачити на все.
— Угу, — уже рішучіше сказав Добронравов. — А чому так дорого друкарня просить? — він підбив суму за один екземпляр.
— Я не знаю, нас взагалі там у борг друкують.
— Розберись! Обов’язково, Юро, розберись з цим, чуєш? Значить, так: гроші отримаєте на початку лютого. Скільки, потім вирішимо. Працевлаштування теж потім, фірма молода, потрібно розкрутитись, сам розумієш, а тут податки і все таке… Тому гроші я забираю, перерахуємо безготівковим платежем. Бувай, Юрко. Працюйте. Гроші здаватимеш у бухгалтерію центрального офісу. Зрозумів?
Не зрозуміти такий хід було вкрай складно. Єдине, про що думав у той момент Юрій Юрійович, — як він пояснить все це дружині Славка і самому Славку? Робити не лишалось чого. Окрім наступного номеру газети.
І понеслися дні і ночі, рахунок яким Юрій Юрійович періодично втрачав. Добре, що Славко виявився великим любителем супутникового телебачення, дива у ті часи майже недоступного простим смертним, але Славко, звісно, простим смертним не був; він був великим знавцем радіоелектроніки і аматорського кіно, тому змайструвати власноруч і встановити супутникову антену на даху прямо над головами виявилося для нього, скоріше цікавим, аніж складним завданням. Таким чином вони отримали доступ до інтернаціональних новин та безмежної кількості музичних каналів, що було дуже важливим для працездатності Славка, який обожнював хард-рок, хеві-метал і все інше, що було недоступне уяві Юрія Юрійовича про музику.
Він крутився, наче кошеня на вертелі на базарі в узбеків: вдень писав та перевіряв матеріали; ввечері разом зі Славком верстав газету, сторінку за сторінкою створюючи, так би мовити, прямо на очах історію новітньої журналістики; у ніч із вівторка на середу вони приймали та верстали телевізійну програму; потім він їхав до друкарні, де до ранку контролював якість друку; у середу зранку він вже знову стояв біля універмагу і торгував газетами. Певне, це все, що він міг згадати і розповісти про ті часи, про себе і світ. Важко сказати, що штовхало його на такі подвиги, адже жоден із дванадцяти газетних проектів пана Добронравова, крім цього, так і не запрацював, хоча люди продовжували приходити і доводили до відома Юрія Юрійовича і Славка, що вони — майбутні головні редактори якихось нових газет, журналів, додатків. Останнім приходив кривий на одне око чувак на ім’я Юрко Лифарь, який представився родичем знаменитого балеруна і сповістив про початок нової ери в історії людства, виклавши на стіл купу журналів під назвою «Елементи». «Ось, — сказав він, — надійшло замовлення для нашого видавничого дому з Москви, верстатимемо журнал російської еліти!» Юрій Юрійович зі Славком обмінялися поглядами — вони й не знали, що їхня редакція уже називається «видавничий дім». Переглянувши продукцію, Славко хутко зазбирався на завод. «А хто директор видавничого дому?» — запитав він у Лифаря. «Я!» — гордо відповів той. «Значить, сам і верстай!» Журнал тхнув праворадикальним фашистсько-імперським духом, редагував його сам Олександр Дугін, цікавий вчений, але гівняний політик, апологет так званого євразійства. Яким чином купа цього лайна потрапила до офісу Добронравова, важко сказати, але у Славка з’явилися певні здогадки щодо того, звідки взагалі у бідного актора з провінційного містечка раптом взялися великі гроші.
Грошей, до речі, їм так і не заплатили, і коли ще заплатять, було під великим питанням. Але Юрій Юрійович продовжував вперто тягнути, як Сізіф, свою каменюку нагору. Газета не була його власністю, і в будь-який момент він міг опинитися на вулиці, адже ніхто, здається, і не думав приймати їх офіційно на роботу. Але риси характеру, які так яскраво проявилися у нього, коли він працював вожатим у піонерському таборі — відповідальність, чесність, а головне, вміння розуміти людей і не ставити власні потреби вище суспільних, — не залишали Юрію Юрійовичу вибору. Він бився, наче лев, за кожен рядок, за кожен екземпляр і зовсім не розуміючись на видавничій справі, робив все залежне і незалежне для досягнення мети — виходу чергового номера в світ. Він був схожий на рибу, яку в доісторичні часи викинуло на берег, але здається, він був саме той екземпляр, якому в ході еволюції суджено перетворитися на земноводного ящера. Я часто думав, чому саме Юрію Юрійовичу випала така нагода, чому саме він зміг робити те, що не до снаги іншим, більш вправним, більш досвідченим, більш професійним, більш нахабним, більш, зрештою, талановитим, і раз у раз приходив до висновку: Юрій Юрійович був самою нормальною серед нас людиною. Саме так — і не інакше. Ми всі скористалися його доброзичливістю, чесністю, відкритістю, але, якщо покласти руку на серце, поміж собою тихенько посміювалися з ЮрЮра, вважаючи його трохи недолугим, недалекоглядним, слабким чи якимось там ще, але точно не схожим на нас. А насправді все виявилося навпаки, час розставив все на свої місця: так, Юрій Юрійович був вельми оригінальною людиною, але найнормальнішою серед нас усіх, це точно. Але чому ми так тоді вважали? Що спонукало нас до таких думок? Я маю лише одну відповідь: тоді ми думали, та й зараз багато хто так думає, що до 1991 року ми жили начебто у правильній реальності, а після потрапили у викривлений світ. Це найбільша брехня, яку я чув за все життя, яку тільки можна собі уявити. Насправді до 1991 року ми жили у супервикривленій реальності, а після потрапили у точно таку ж, але вигнуту в інший бік. Ми не знали нормальних людських стосунків. Певне, останніми, хто може похвалитися адекватною свідомістю і чистим сумлінням (а це речі взаємопов’язані) були наші прабабці і прадіди, які працювали на землі, дихали свіжим повітрям, мали по десятеро дітей, а то й більше, і ходили до церкви. У наш час такими є тільки генії, божевільні та діти. Зрідка — жінки, охоплені полум’ям кохання. Цілісність — ось як одним словом можна охарактеризувати Юрія Юрійовича. Він був цілісною особистістю, і саме це могло зробити його як успішним вожатим піонерського табору, який плекав мрію виховувати дітей, так і головним редактором, який, не розуміючись на справі, без грошей створив на рівному місці найпопулярнішу в місті газету.
