Гордість і упередженість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

— Шановна міс Елізабет, найвище у світі я поціновую вашу думку в усіх справах, що перебувають у межах вашого розуміння, та дозвольте мені сказати, що існує велика розбіжність між усталеними формами ввічливості в мирян і тими формами, котрими користуються у своїх стосунках особи духовного сану; крім того, смію зазначити, я вважаю священиків таким суспільним станом, що є рівним за шляхетністю найвищим колам королівства — звичайно, за умови дотримання належної смиренності поведінки. Тому в цьому випадку дозвольте мені керуватися повеліннями мого сумління, котрі спонукають мене зробити те, що я вважаю своїм обов'язком. Вибачте мені відмову скористатися вашою порадою, котра в усіх інших життєвих випадках неодмінно буде моїм постійним провідником, але в цій ситуації освіта і звичка до самовдосконалення роблять мене більш спроможним за таку молоду дівчину, як ви, приймати правильні рішення.

Низько вклонившись, він залишив Елізабет, аби вчинити напад на містера Дарсі, реакцію якого на аванси містера Коллінза вона спостерігала зі жвавою цікавістю і якого явно ошелешило таке звертання. Свою промову її кузен упередив низьким поклоном, і хоча Елізабет не почула жодного слова, їй усе одно здавалося, наче вона чула всю їхню розмову, бо за порухом його губ розібрала слова «вибачення», «Гансфорд» і «леді Кетрін де Бург». Їй огидно було спостерігати, як він розсипався у люб'язностях перед такою недостойною людиною. Містер Дарсі дивився на її кузена з неприхованим зачудуванням, а коли містер Коллінз нарешті дав йому можливість відкрити рота, то відповідь його була чемною і стриманою. Однак це не розохотило містера Коллінза продовжувати розмову, і під час його другої промови було видно, що чим довше він говорив, тим сильнішою ставала огида містера Дарсі, а в кінці її він лише ледь помітно вклонивсь і рушив у інший бік. Після цього містер Коллінз повернувся до Елізабет.

— Запевняю вас, — сказав він, — що я не маю жодної причини бути незадоволеним тим, як він до мене поставився. Здається, містеру Дарсі дуже сподобалася виявлена мною увага. Його відповідь була вкрай приязною, і він навіть зробив мені комплімент, сказавши, що цілком довіряє вмінню леді Кетрін розбиратися в людях і тому певен, що вона ніколи не буде робити послуги особам недостойним. Це він гарно висловився, нічого не скажеш. А в цілому він мені дуже сподобався.

Оскільки Елізабет більше не мала змоги переслідувати власний інтерес, то майже всю свою увагу вона зосередила на своїй сестрі та містері Бінглі, а породжена спостереженнями низка приємних міркувань дала їй змогу почуватися майже такою ж щасливою, як і Джейн. Вона уявила її хазяйкою цього самого будинку; настільки щасливою, наскільки це можливо у шлюбі, породженому щирим коханням. За таких обставин Елізабет навіть ладна була вподобати обох сестер містера Бінглі. Їй зовсім неважко було здогадатися, що думки її матері линули в такому самому напрямі, тому вона вирішила до неї не підходити, щоб та, бува, не бовкнула зайвого. Але коли всі сіли до вечері, то як на зло виявилося, що вони з матір'ю опинилися майже поруч одна біля одної. Їх розділяла тільки одна особа, і Елізабет роздратовано слухала, як саме з цією особою (з леді Лукас) її мати лише й говорила — вільно і відверто, — що про свої сподівання на швидке одруження Джейн із містером Бінглі. Це була тема, яка збуджувала уяву, і місіс Беннет безперестанно перераховувала сподівані вигоди такого шлюбу. Спочатку вона висловила свою втіху з того приводу, що містер Бінглі — чарівливий молодик, і що він такий багатий, і що живе він усього за три милі від них; потім розповідала, як приємно їй усвідомлювати, що двом сестрам Бінглі дуже подобається Джейн, а також бути певною, що вони прагнуть цього шлюбу не менше, ніж вона сама. Крім того, вдалий шлюб Джейн стане багатообіцяючою перспективою для її молодших сестер, тому що він дасть їм можливість спілкуватися з іншими багатими чоловіками; і насамкінець, у її віці так приємно буде мати змогу ввірити своїх іще незаміжніх дочок турботам їхньої старшої сестри, а самій не силувати себе і бувати на людях стільки, скільки їй подобається. Вихід у світ треба зробити справою, залежною від бажання, але поки що він є вимогою етикету. Та чи знайдеться людина з іще меншою, ніж у місіс Беннет, схильністю задовольнятися сидінням удома в будь-який період свого життя?! На закінчення мати побажала місіс Лукас, щоб їй так само поталанило, хоча видно було, що подумки вона тріумфально відкидає будь-яку можливість такої події.

І марно Елізабет намагалася перепинити швидкий потік материних слів чи умовити її висловлювати свою радість не таким гучним шепотом; з невимовною досадою помітила вона, що майже все сказане почув містер Дарсі, який сидів поруч із ними. Але її матір тільки вичитала їй за таке глупство і відповіла:

— Вибач, а хто такий містер Дарсі для мене, щоб я його боялася? Чого це ми мусимо поводитися з ним настільки чемно, щоб навіть не мати змоги казати те, що йому може не сподобатися?

— Заради Бога, пані, говоріть тихіше! Який вам сенс ображати містера Дарсі? Якщо ви так чинитимете, то його приятель буде про вас не найкращої думки.

Однак усе, що вона казала, було надаремне. Її мати продовжувала говорити таким же добре чутним тоном. Елізабет раз по раз червоніла від сорому та роздратування. Вона не могла надто часто поглядати на містера Дарсі, але все одно кожен погляд переконував її в тому, що сталося саме те, чого вона боялася: він не часто зиркав у бік її матері, але видно було, що вся його увага прикута до неї. Вираз його обличчя повільно змінювався від обурення та презирства до непохитної і стриманої поважності.

Але ось нарешті місіс Беннет вибалакалась, і леді Лукас, яка вже давно позіхала, зморена безперервними розповідями про майбутні шлюбні втіхи, котрі явно не загрожували р дочці, змогла, врешті-решт, із приємністю приступити до споживання холодної шинки та курки. Елізабет почала поволі відходити. Але спокійна пауза тривала недовго, бо по закінченні вечері заговорили про музику та співи, і вона з жахом побачила, що Мері — після нетривалих умовлянь — збирається потішити компанію. Частими промовистими поглядами і знаками Елізабет спробувала запобігти вияву такої послужливості, але надаремне — Мері зробила вигляд, що не зрозуміла їх. Вона була у захваті від такої можливості продемонструвати своє виконавське вміння і тому почала співати. Елізабет, не відводячи очей, спостерігала за нею з украй болісними почуттями; прослухавши декілька куплетів, вона з нетерпінням чекала на закінчення пісні, але марно — Мері, розцінивши схвальні вигуки присутніх як заохочення, після нетривалої паузи почала співати знову. Здібності Мері явно були недостатніми для такого виступу: вона мала слабкий голос і неприродно-манірний стиль виконання. Елізабет ладна була вмерти від сорому. Вона поглянула на Джейн, аби подивитися, як та переносить таку муку, але сестра її спокійнісінько розмовляла з Бінглі. Тоді вона поглянула на двох його сестер і побачила, що ті роблять одна одній насмішкуваті знаки. Потім Елізабет перевела погляд на Дарсі, однак вираз його обличчя залишався непроникливо-серйозним і поважним. Вона поглянула на свого батька, благаючи, щоб той втрутився, бо Мері могла отак проспівати всю ніч. Він зрозумів натяк, і, коли Мері скінчила другу пісню, голосно сказав:

— Мабуть, на цьому досить, моя дитино. Ти виступала просто прекрасно і втішала нас своїм співом достатньо довго. Нехай тепер інші дівчата поспівають.

Мері зробила вигляд, що не почула, та явно знітилась; Елізабет стало ніяково за неї і за свого батька, і вона почала побоюватися, що її спроба не дала потрібного результату. Тож тепер настала черга інших присутніх сказати своє слово.

— Якби мені, — мовив містер Коллінз, — випало щастя вміти співати, то мені було б надзвичайно приємно потішити товариство якоюсь гарною піснею, оскільки вважаю музику безневинним заняттям, котре аж ніяк не суперечить професії священика. Однак водночас я не збираюся стверджувати, що ми маємо право приділяти їй надто багато свого часу, бо в житті треба займатись і багатьма іншими справами, а в парафіяльного священика таких справ багато. Найголовніше — це розподілити десятину таким чином, аби не скривдити себе і не забути при цьому про свого покровителя чи покровительку. Крім того, він має писати проповіді; а решти часу якраз вистачає на виконання парафіяльних обов'язків, а також на догляд та поліпшення свого помешкання, котре він просто зобов'язаний зробити якомога більш зручним і затишним. А ще я вважаю немаловажним, аби священик був чуйним і доброзичливим до всіх, а особливо до тих, кому він завдячує своєю посадою. Останнє я вважаю його обов'язком — і поганої думки я був би про того, хто не скористався б можливістю висловити свою повагу до родичів цих людей.