Тамдевін - Вдовиченко Галина (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Якщо хтось тiкає — хижак кидається наздоганяти. Вiн вмiє користуватися цiєю здатнiстю собi на користь. У моїх вовченят, щоправда, ця родинна риса вийшла на поверхню не одразу — те саме було в iсторiї з мишами…
Комплекс переслiдування у вовкiв сильнiший за ситiсть, байдужiсть до об'єкта переслiдування та навiть безперспективнiсть наздогнати, адже вовк не є найшвидкiснiшим звiром. Закон простий: хтось тiкає — вовк мусить наздоганяти. Комплекс переслiдувача вiдриває вовка вiд землi i жене вперед. Хижий звiр вiдчуває слабинку навiть у тому, хто є нiбито сильнiшим за нього. I визнає у деяких випадках силу за слабшим. Вiн знає, на кого варто нападати, а на кого — нi. Тому часом впольовує сильнiшого.
Або не наважується на переслiдування слабшого. У вовка своя логiка.
Пасюк слухав мене без запитань та уточнень.
Я вiв далi. Але у iнших тварин — потенцiйних жертв — свої комплекси. Вони не здатнi не тiкати. Небезпека та панiка для бiльшостi жертв — синонiми, якi виключають спокiйну врiвноважену реакцiю. Найоптимальнiший варiант поведiнки з хижаком — не тiкати, не визнавати себе переслiдуваним. Лише на таку реакцiю вовк зважає.
«…То ви кажете, буде дощ?…» — озвався Пасюк. — «Синоптики обiцяють без опадiв», — заперечив я.
Ми ще трохи погомонiли про погоду, але головне Пасюк почув. А може, перевiв вовчi закони у ховрашкову площину i знайшов там пiдтвердження: не ставати в позицiю переслiдуваного. Пасюк перестав реагувати на напади та укуси, якi сипалися на нього вiд колег, взяв вiдпустку i протягом мiсяця довiв свою роботу до кондицiї, вичистивши усi недоробки. А тодi впевнено захистив дисертацiю.
Нещодавно вiн передав менi сюди невеличкого листа — нiчого особливого, кiлька слiв симпатiї та пiдтримки. Наприкiнцi приписав: «Особливi вiтання твоїм вовкам вiд моїх ховрашкiв».
…Пiсля розправи над лисицею мисливський азарт братiв влiгся не скоро. Вони охоче переключилися на гру. Це було улюбленим заняттям — вовченята були готовi до пустування та безцiльного веселого бiгу i тодi, коли були товстими пухнастиками, i тодi, коли перетворилися на незграбних довгоногих пiдлiткiв, i зараз, за п'ять хвилин до дорослого життя.
На лiсовiй галявинi влаштували веселий шарварок, здiйняли у повiтря феєрверки сухого листя, бавилися як маленькi, з гарчанням та фирканням настрибували один на одного, спираючись на заднi лапи та переплiвши переднi, гризлися, поставивши хрест-навхрест широко роззявленi пащi. Вiдскакували й бiгли щосили, запрошуючи наздогнати. Заскавучав та, пiдiбгавши хвiст, укрився пiд кущем Гай.
Натомiсть у братiв ще залишилися нез'ясованими деякi моменти стосункiв.
У бойовому запалi, який вже вийшов за межi гри, вони не помiтили, що бракує третього. Кум повалив Дункана, притиснув його лапою до землi, кумедно й скульптурно застиг над переможеним братом.
Фiнальна картина — переможець i переможений. Гру закiнчено. Я вимкнув камеру, задоволений вiдзнятими кадрами.
I прогадав. Це ще був не кiнець. Блискавично й вiртуозно вивернувши голову, Дункан щосили хапнув Кума за лапу, i той втiк, припадаючи та пчихаючи.
Такi збої у розподiлi ролей теж траплялися. Не завжди сильний виявлявся сильнiшим, часом вiн програвав. Бувало, що й голодний Гай загрозливо гарчав, вчепившись зубами у шмат м'яса. I стiльки в його очах та голосi було самовпевненостi, що Кум iз Дунканом вiдступали, вдавши, що нiчого особливого не вiдбувається.
Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден з них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.
— Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! — спробував зупинити забiяк.
Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я крикнув щосили — нульова реакцiя, цiлковите захоплення одне одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.
Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв — нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.
Приходили до тями як боксери, розведенi у протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани й не дивлячись одне на одного. А вiдiйшовши вiд бойового запалу, пiшли разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.
…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту — без жодного зайвого руху довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання у небi — я бачив це не раз — за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от вже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б'ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб'язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.
Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх — неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням видадуть небезпечне сусiдство.
Почекали поки люди вiдiйдуть на значну вiдстань, спускаючись схилом в долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.
Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто лiг де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо — горбочок з опалого листя. Гай дременув назад, за кущi, не видно й не чути куди саме.
Одного разу у Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на базу. Усi дослiдники базувалися на правому березi Печори, в селищi Якша. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, яка супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi, вiд одного валуна до другого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.
А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями — вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше — спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього iнтерес.
…Тi, що спускались вiд замку вниз, теж не здогадувалися, що за якихось п'ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть спокiйно пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, за ким полюють, а й для тих, хто не є об'єктом їхнього полювання.
Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова — лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути про що вони розмовляють, з чого смiються…
