Тамдевін - Вдовиченко Галина (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Одного разу до нас завiтали гостi — чужi вовки. Я вже було потягнувся за ракетницею (тримав їх у кiлькох сховках), аби прибульцi не завдали моїм шкоди, але обiйшлось. Вони навiть не наблизилися — здалеку обмiнялися мовою рухiв та мiмiки, й пiшли собi далi.
Вовки вмiють розмовляти, проте в їхнiй мовi дiють iншi закони. Ми з ними створювали спiльну мову спiлкування з двох рiзних мов, не до кiнця розумiючи нюансiв. Деякi сигнали та особливостi мiмiки я перейняв вiд своїх вихованцiв, вони ж навчилися розумiти певнi слова та iнтонацiї.
Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.
В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:
— КуМ-М-М!
Та радше це виглядало так:
— К-м-м-м!
Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.
Дункан вiдгукувався на скорочене:
— Днк-А-н!
У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.
Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.
Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та чужого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи «лiкер», має на увазi «лiкар».
Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила в чужу країну i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї, вони розумiли одне одного i мене, подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, а ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.
Часом здавалося, що вони мене люблять майже як собаки свого господаря.
Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Чим далi тим бiльше сам прикипав до них серцем Ранiше вiв спостереження за вовками з iнтересом, азартом, спiвчуттям, проте не з такими емоцiями як тепер. Вони були не просто об'єктами дослiдницького iнтересу, про якi я вiв записи у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм'єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу у їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями — жахливим запахом з пащек, коли вони позiхали, сильним запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами у ноги, з розгону, залишаючи синцi…
Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав'язливiсть вже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися одне з одним та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.
Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.
У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.
…Торкнувся шрамiв на плечi — вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече — сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.
Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани, i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервував збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.
…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно усiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Нi дзюрчання срiбної води у гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання фарб з висоти понад п'ятсот метрiв над рiвнем моря — розкiш, доступна не кожному. Був би художником — малював призахiдне сонце щодня, i менi б це нiколи не набридло.
Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у нас виходить незле, сподiваюсь, не покусаємось удвох, га?».
Залишусь ночувати у хатi — перечитаю листи вiд етологiв з рiзних країн, таких самих звихнутих як я. Про дослiдника Бологова, що вивчав вовкiв на бiологiчнiй станцiї у Тверськiй областi Росiї, я знав давно, а от те, що йому вiдомо про добромильський експеримент, що вiн розшукає мене своїм листом-пiдтримкою — не чекав… Я зберiгав листи вiд грузинського зоолога-дослiдника вовкiв Яссона Бадрiдзе. З Девонського нацiонального парку менi написав фанат-натуралiст Шон Еллiс. Вiн називав мене мiстером Крюк (я не вiдразу зрозумiв, що Mr. Kriuk — це я) i запрошував в Англiю, щойно зможу туди поїхати. Писав: подивився по картi на ваш Dobromyl — це ж майже графство Devonsheer! Була ще фраза, яку я переклав приблизно так: «Мої вовки вже пiшли вiд татка. Будуть проблеми — звертайся, друже». Думка про те, що незабаром настане останнiй день мого перебування в урочищi i я повернусь до людей, як Шон Еллiс, залишивши сiрих у лiсi, викликала мiцний коктейль суперечливих почуттiв та емоцiй. Як i коли наважусь поставити крапку?…
Ми сьогоднi ночували в надiйному сховку за мурами замку. У нас було кiлька нiчлiжок, ми могли залишатися там, де нас наздогнали сутiнки, хоча нерiдко саме у цей час мої збиралися на полювання. Але нинi вони були ситi. Цей прихисток ховався в заглибинi, порослiй травою, i лише уважний погляд, та й то не вiдразу, мiг привiдкрити таємницю: це була не звичайна яма, бо з-помiж її зарослих густою травою стiн де-не-де проглядала поверхня з пласких каменiв, щiльно викладена не природою, а руками. То був початок пiдземного ходу, засипаний землею. Ми нагребли колись сухого листя у заглибину, куди не потрапляв дощ, i нiхто чужий не смiв сховатися тут через потужний вовчий запах, який не вивiтрювався навiть тодi, коли господарi вiдсутнi.
Я витягнув зi сховку ватянi штани та куфайку, шапку, теплi шкарпетки, похрумтiв сухими галетами, i ми повлягалися спати.
…Наступного дня мої влаштували криваву й безглузду рiзанину, жорстоку у своїй незбагненностi. Пiд вечiр, коли пси перегавкувалися далеко внизу, у селi, моїх — нi сiло нi впало — немов пiдмiнили. Вони нервово бiгали, не знаходячи собi мiсця, пригинаючи голови й сутулячись. Давно зауважив, що нерухомий вовк здалеку може нагадувати собаку. Але коли вiн бiжить — легко мов танцюрист, на самих пальцях, та ще й характерно по-вовчому пригинає голову — не впiзнати вовка важко. Навiть той, хто нiколи не бачив живого звiра на волi, лише глянувши на сутулу спину та прямий широкий хвiст, опущений до землi, вигукне «Вовк!».
Вечiр недаремно починався неспокiйно. Мої раз у раз пiдбiгали один до одного i бурхливо щось обговорювали: хвости виписували у повiтрi малюнки, вуха ходили ходором, вираз морд мiнявся щохвилини. Прийнявши якесь рiшення, сiроманцi зiрвалися й зникли за деревами.
Куди їх понесло? Це був не звичний ритуал збору на полювання. Зазвичай, перш нiж вирушити на нiчний промисел, вони ставали у коло, носами всередину, i вили. Ще не так давно це виглядало як хаотичний хор, спалах какофонiї звукiв, пробна оркестрова розминка перед концертом, але вiднедавна почало нагадувати згуртований спiв зграї. Сьогоднi вони, без сумнiву, спланували щось нове. Що то була за змова, я зрозумiв, коли вдалинi почув жалiбне собаче скавчання. А пiд ранок мої повернулися ситi i втомленi, ховаючи очi.
