Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Я побіг до своєї кімнати. Збурений до дна, з палахким лицем, я почав неслухняними руками гортати сторінки зшитка. На жаль, їх було заледве кільканадцять. Жодної сторінки головного тексту, самі тільки анонси й оголошення. Відразу ж по пророцтвах довговолосої Сивілли йшла сторінка, присвячена чудодійним лікам на всі хвороби й негаразди. «Ельза — флюїд з лебедем [96]» — так називався той бальзам, що творив дива. Сторінка повнилася завіреними свідоцтвами і приголомшливими розповідями осіб, що на них ті дива збулися.

Зі Славонії, Семиграддя, Буковини [97] сунули якісь щойно одужалі персонажі, сповнені запалу свідчити, палким і зворушеним словом розповідати свої історії. Вони йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібними протезами, зриваючи з очей пластирі і пов’язки зі скрофул [98].

Крізь оті калічі процесії виднілися далекі й сумні містечка під білим, як папір, небом, затвердлі від прози й буденності. То були забуті у товщах часу поселення, де людей прив’язано до їхніх дрібних доль, від яких не відірватися ні на мить. Швець був шевцем до останньої жилки, пахнув шкірою, мав дрібне і збідоване лице, короткозорі бліді очі над безбарвними обвислими вусами й почувався шевцем на всі сто. І якщо не боліли їм виразки, не ломило в кістках, а пухлина не валила в барліг, то вони були щасливі своїм безбарвним сірим щастям, курили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або ж тупо стовбичили перед кіоском з лотерейними білетами.

Коти перебігали їм дорогу то зліва, то справа, снився чорний собака і свербіла рука. Інколи вони писали листи за збірниками зразків листування, старанно наклеювали марки і, сповнені вагань та недовіри, вкидали їх до поштової скриньки, в яку вдаряли кулаком, начебто будячи. А їхніми снами потім перелітали білі голуби з листами в дзьобах — і зникали у хмарах.

Дальші сторінки здіймалися понад сферою буденного в реґіони чистої поезії.

Там були гармонії, цитри й арфи, колишній супровід ангельських хорів, нині ж завдяки виробничому прогресу доступні за популярними цінами кожній простій людині, богобоязливому людові для покріплення сердець і добропристойних розваг.

Там були катеринки, справжні дива техніки, наповнені захованими всередині флейтами, свищиками і пищиками, солодкотрельними, ніби схлипи солов’їного гнізда органчиками — неоціненний скарб інвалідів, джерело калічих надприбутків, загалом незамінне в кожному домі з музичною традицією. Тож виднілися й ті катеринки — гарно розмальовані, переношувані на плечах непоказних сірих дідків, обличчя яких, поїджені життям, були наче затягнуті павутинням і геть невиразні, обличчя зі сльозавими нерухомими очима, що повільно витікали з очниць, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, мов кора дерев, потріскана від усіляких негод, і, як вона, пропахлі вже тільки дощем та небом.

Вони давно забули, як звалися й ким були, й отак погублені в собі самих, човгали із зігнутими коліньми дрібними рівними крочками у своєму здоровенному важкому взутті уздовж прямої й незмінної лінії, проведеної почерез круті та плутані стежки перехожих.

Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, — й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ — ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.

І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, — думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».

І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки — «Мар-га-рито…».

Перегортаємо ще одну сторінку… Що це? Весняний дощ? Ні, то сиплеться пташине цвірінькання, мов сірий дріб на парасолі, бо саме тут вам пропонують придбати справжніх гарцьких канарок, цілі клітки шпаків і щигликів, цілі кошики крилатих співунів-говорунів. Веретенчасті і легкі, мов набиті ватою, судомно-стрибучі, вертляві, мов на шворень посаджені, й галасливі, мов зозулі з годинників, вони були втіхою в самотності, заміняли неодруженим тепло родинного вогнища, із найтвердіших сердець видобували материнську ласку — стільки мали в собі пташиного і зворушливого, що в мить, коли їхня сторінка перегорталася, вони посилали вам услід свої одностайні й вабливі щебетання.

Однак у подальшому той нещасний зшиток усе більше занепадав. Тепер він збочив на манівці якоїсь сумнівно-шарлатанської ворожби. У довгому плащі, з усмішкою, що її наполовину поглинала чорна борода, — хто б це тут пропагував свої послуги шановній публіці? Пан Боско з Мілану, визначний маестро чорної магії. Він промовляв довго й невиразно, демонструючи на кінчиках пальців щось таке, що аж ніяк не сприяло більшій зрозумілості. І хоча, на власне переконання, він доходив дивовижних висновків, значення яких, здавалось, устигав зважити своїми чутливими пальцями, поки їхній леткий сенс не звітрився з пучок, і хоч як витончено він сигналізував про вигини діалектики застережним скиданням брів, готуючи нас до чогось надзвичайного, — його все одно не розуміли, ба гірше, не хотіли розуміти й покидали з усією його жестикуляцією, притишеним голосом та цілою амплітудою темних усмішок, щоби швидше перегорнути останні, на клапті розшматовані сторінки.

На цих останніх сторінках, які вже цілком очевидно западали в безглузду маячню, в незаперечний абсурд, якийсь джентльмен пропонував свій безвідмовний метод, як стати енергійним та принциповим у рішеннях, і багато говорив про характер та засади. Але вистачало тільки перегорнути сторінку, щоб відчути себе геть здезорієнтованим як у принциповості, так і в засадах.

Там на кін виходила дрібним кроком обвита шлейфом сукні така собі пані Маґда Ванґ і з висоти обтислого декольте заявляла, що їй сміятися хочеться з чоловічих засад і принциповості і що її спеціальністю є ламання найсильніших характерів. (При цьому вона ніжкою розгладжувала шлейф по землі). Для цього існують методи, цідила вона крізь зуби, безвідмовні методи, про які вона не збирається довго розводитися, відсилаючи всіх до своїх щоденників під назвою «З днів пурпурових» (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті [99]), де вона звітує про результати своїх колоніальних досліджень у царині дресирування людей (останній вираз — із притиском та іронічним зблиском очей). І дивна річ — ця сповільнена й безцеремонна у своєму базіканні дама була, здавалося, цілком упевнена у відданому сприйнятті саме тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і в цьому особливому запамороченні та миготінні відчувалося, що вектори моральних означень дивним чином зісунулись і що ми потрапили до іншого середовища, в якому компас почувань діє навспак.

Це було останнє слово Книги й воно залишало присмак дивної приголомшеності, суміш душевного сум’яття з голодом.

Схилений над отою Книгою, з обличчям, що світилося, ніби веселка, я тихо пломенів від екстазу до екстазу. Поглинутий читанням, я забув про обід. Передчуття не підвело мене. Це був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні та занепаді. І коли з пізнім присмерком, блаженно усміхнений, я вкладав зшиток до найглибшої шухляди, прикриваючи його згори задля маскування іншими книжками, то мені здалося, що насправді я вкладаю до сну в комоді зорю, яка вічно засвічується від себе самої, проходить крізь усі спалахи та яріння і повертається знову, не бажаючи кінчатися.